Кола-риба
У Мессіні, на самому березі блакитної Мессінської протоки, стояла хатина. Жила в ній вдова рибалки з єдиним сином, якого звали Кола.Коли маленький Кола з’явився на світ, його привітав шум моря. Коли він вперше засміявся, він сміявся сонячним зайчикам, що скакали на хвилях.
Ледве хлопчик навчився ходити, він побіг просто до моря.
Його іграшками були висохлі морські зірки, викинуті прибоєм на берег, та обкатані водою блискучі камінці.
Що ж дивного, що для хлопчика море було ріднішим за рідний дім!
А мати боялася моря. Адже воно забрало її батька, брата, а потім і чоловіка.
Тому варто було хлопчику відпливти хоч трохи від берега, мати вибігала з дому і кричала:
– Повернися, Кола! Повернися, Кола!
І Кола слухняно повертав до берега.
Але ось одного разу, коли вона кликала його, Кола засміявся, помахав їй рукою і поплив далі.
Тоді мати розсердилася і крикнула йому вслід:
– Якщо тобі море дорожче за матір, то й живи в морі, як риба!
Нічого поганого вона не бажала своєму синові, просто вигукнула з розпачу, як багато матерів, коли їх розсердять діти. Але чи то цей день був днем чудес, чи то почув її слова злий чарівник, тільки Кола і справді назавжди залишився в морі. Між пальцями у нього виросла перетинка, горло роздулося і стало як у жаби.
Бідна мати, побачивши, що наробили її необдумані слова, захворіла з горя і через кілька днів померла.
Хатина, в якій уже ніхто не жив, занепала і похилилася. Але раз на рік, у той самий день, коли з матері вирвалося випадкове прокляття, Кола підпливав до берега і з сумом дивився на дім, куди йому вже більше не повернутися.
У ці дні мессінські рибалки, їхні дружини та діти не підходили близько до цього місця. І зовсім не тому, що вони боялися людини-риби. Кола був їхнім великим другом. Він розплутував рибальські сітки, якщо їх запутував морський чорт-скат, показував, якою стороною йдуть косяки риб, попереджав про вічно мінливі підступні підводні течії. Рибалки не підходили до старої хатини, щоб не завадити Колі подолати своє горе наодинці. Адже вони й самі так робили – радість старалися зустріти разом, горем не ділилися ні з ким.
Якось почув про Колу-Рибу король. І захотілося йому подивитися на таке диво. Король наказав усім морякам пильно дивитися, коли вони виходять у море, чи не з’явиться десь Кола. Якщо побачать його, нехай передадуть, що сам король бажає з ним поговорити.
На світанку одного дня матрос з вітрильної шхуни помітив у відкритому морі, як Кола грається у хвилях, наче великий дельфін. Матрос притулив до рота долоні й закричав:
– Гей, Кола-Рибо, пливи до Мессіни! З тобою хоче говорити король!
Кола відразу повернув до берега. Опівдні він підплив до сходів палацової сходини, що йшли прямо у воду.
Начальник берегової варти доповів про це воротареві, воротар – молодшому лакею, молодший лакей – старшому камердинеру, а вже старший камердинер наважився доповісти королю.
Король у мантії та короні спустився до половини сходини і заговорив:
– Слухай мене, Кола-Рибо! Моє королівство багате й велике. Усе, що знаходиться на суші, я знаю напам’ять. А що приховано в моїх підводних володіннях, не відомо нікому, навіть мені. Я хочу, щоб ти дізнався про це і розповів своєму королю.
– Гаразд, – відповів Кола і пішов у морську глибінь.
Коли Кола повернувся, він розповів багато дивовижного. Розповів, що бачив на морському дні долини, гори та печери. Розповів про гаї з різнокольорових коралів, про холодні течії та гарячі джерела, що б’ють із розщелин морських гір. Розповів про дивовижних риб, яких ніхто ніколи не бачив, бо вони живуть далеко внизу, у вічних зелених сутінках. Тільки в одному місці Кола не зміг досягти дна – біля великого Мессінського маяка.
– Ах, яке розчарування! – вигукнув король. – Мені якраз найбільше хотілося знати, на чому стоїть Мессіна. Прошу тебе, спустись глибше.
Кола кивнув головою і знову пірнув – тільки ледве плеснула хвиля.
Цілий день і цілу ніч він пропадав у безодні. Повернувся змучений, стомлений і сказав королю:
– Слухай, королю, я знову не досяг дна. Але я побачив, що Мессіна стоїть на скелі, скеля спирається на три колони. Що буде з тобою, Мессіно!
Одна з колон ще ціла, інша дала тріщину, а третя ось-ось завалиться.
– А на чому стоять колони? – запитав король. – Ми обов’язково маємо це дізнатися. Кола-Рибо.
– Я не можу пірнути глибше, – відповів Кола. – Вода внизу важка, як каміння. Від неї болять очі, груди та вуха.
– Стрибни з верхівки вартової вежі маяка, – порадив король. – Ти й не помітиш, як опустишся на дно.
Вежа стояла якраз у гирлі протоки. У ті давні часи на ній, змінюючи один одного, несли свою службу дозорні. Коли насувався ураган, дозорний трубив у ріг і розгортав за вітром прапор. Побачивши це, кораблі йшли у відкрите море, подалі від землі, щоб їх не розбило об прибережні скелі.
Кола-Риба піднявся на вартову вежу і з її верхівки кинувся у хвилі.
Цього разу Кола пропав на три дні та три ночі. Тільки на світанку четвертого дня його голова показалася над водою. Він з трудом підплив до палацової сходини і сів на перший щабель.
– Горе тобі, Мессіно, настає чорний день, і ти обернешся на прах! – заговорив він, ледве віддихаючись.
– Розкажи ж швидше, що ти побачив! – нетерпляче вигукнув король.
– Що відбувається на дні?
Кола похитав головою.
– Не знаю. Я й тепер не дістався до дна. Звідкись знизу піднімаються дим і полум’я. Дим замутив воду, від вогню вона стала гарячою. Ніхто живий, ні риба, ні морські зірки, не може спуститися нижче, ніж спустився я.
– Раніше я тебе просив, а тепер наказую: що б там не було, внизу, ти маєш дізнатися, на чому стоїть Мессіна.
Кола-Риба усміхнувся.
– Слухай, королю! Вітер і хвилі не впіймаєш навіть найчастішою сіткою.
А я споріднений з вітром і хвилями! Мені наказувати не можна. Прощавайте, ваша величність.
Він зісковзнув зі сходин у воду і збирався відплисти геть.
Тут король із злості затопав ногами, зірвав з голови корону і кинув її у воду.
– Що ти зробив, королю! – вигукнув Кола. – Адже корона коштує незліченних скарбів!
– Так, – погодився король, – другої такої корони немає на світі. Якщо ти не дістанеш її з дна, мені доведеться зробити те, що роблять усі королі, коли їм потрібні гроші. Я обкладу податком усіх рибалок Сицилії, і рано чи пізно мої збирачі виб’ють з них нову корону.
Кола-Риба знову сів на сходину.
– Нехай буде по-твоєму, королю! Заради дітей рибалок я постараюся дістати до дна. Але серце каже мені, що я більше ніколи не побачу рідного сицилійського неба над головою. Дайте мені жменю сочевиці, я візьму її з собою. Якщо я загину в глибинах, ви дізнаєтеся про це.
На срібному блюдці принесли сочевицю. Кола затиснув її пласкі зерна в руці і кинувся у море.
Король поставив вартових біля того місця, де занурився у воду Кола-Риба.
Сім днів вартові не зводили очей з морської гладі, а на восьмий день раптом побачили, що по воді пливе сочевиця. Тут усі зрозуміли, що Кола більше вже не повернеться.
А вслід за хитаючимися на хвилях зернами виринула дивовижна риба, якої ніхто ніколи не бачив. Мабуть, одна з тих придонних риб, про які розповідав Кола.
У зубастій пащі вона тримала дорогоцінну королівську корону. Риба висунулася з води, поклала корону на нижній щабель сходини і, плеснувши хвостом, зникла у морі.
Ніхто не знає, як загинула людина-риба, яка пішла на смерть, щоб урятувати бідняків від лиха. Але оповіді про нього передавалися від діда до батька, від батька до сина.
І ось справді настав чорний день Мессіни. Усе навколо загуло і затряслося.
Гори розкололися на шматки і з гуркотом обрушилися вниз. Земля розступилася, і там, де було рівне місце, зіяли прірви.
Вмить квітуче місто перетворилося на купу руїн. Збулося пророцтво Коли.
Однак люди не пішли з Мессіни. Адже кожному дорожче всього край, де він з’явився на світ і прожив усе життя. Ті, що залишилися в живих, збудували нове місто, ще прекрасніше за попереднє. Воно й досі стоїть на самому березі блакитної Мессінської протоки.
Інші казки
