Вигадки Кампріано
Жив собі селянин на ім'я Кампріано. Була в нього дружина та віслюк. Працював він у полі, а повз нього часто проходили чічорани і зазвичай питали:— Що робиш, Кампріано? Ходімо з нами прогуляємось.
І Кампріано брав свого віслюка й плестися за ними. Одного ранку Кампріано поклав кілька золотих монет під хвіст віслюку. Як завжди, повз проходили чічорани.
Кампріано і каже:
— Постривайте, і я з вами.
Нав’ючив віслюка й пішов разом із чічоранами.
Була весна, зеленіла трава. Дорогою віслюк так наївся трави, що почав випорожнювати шлунок, викидаючи назовні все те золото, яке Кампріано засунув йому під хвіст.
Чічорани страшенно здивувалися й питають:
— Кампріано, друже! Твій віслюк робить гроші?
А Кампріано у відповідь:
— У ньому все моє багатство. Якби не цей віслюк, давно б я простягнув ноги.
Чічорани й кажуть:
— Продай нам віслюка, Кампріано! Продай!
— Е, ні, хіба такого віслюка продають!
— Ну, а якби він продавався, скільки б він, на твою думку, коштував? Скільки?
— Я все одно його не продам, хоч ви мені золоті гори обіцяйте. Але якби ви дали мені триста скудо, тоді б...
Чічорани порпалися в кишенях і всі разом набрали триста скудо. Забрали віслюка — і додому. А вдома наказали дружинам постелити в стайні білі простирадла, щоб зранку зібрати золоті монети, які віслюк зробить за ніч. На світанку чічорани прибігли до стайні й бачать на простирадлах щось жовте. Схопили, а це гній.
— Кампріано нас обдурив! Уб’ємо Кампріано!
Схопили вила, заступи й кинулися до хати Кампріано.
У вікно виглянула його дружина.
— Кампріано немає вдома, він у винограднику.
— Ось ми його звідти витягнемо, — кричали чічорани й побігли до виноградника.
— Кампріано, виходь! Ми тебе вб’ємо!
Серед виноградних лоз з’явився Кампріано.
— За що? — запитав він.
— Ти продав нам віслюка, а він не робить грошей.
Кампріано відповів:
— Спочатку треба подивитися, як ви його годуєте.
— Добре годуємо: свіжою травою та солодким напоєм.
— Нещасний віслюк! Та ви його зовсім замучили. Він звик до грубої їжі, від неї-то й сила робити гроші. Зрозуміло! Доведеться мені піти з вами й оглянути віслюка. Якщо він здоровий, я заберу його собі, а якщо поганий — залишу вам. Постривайте, я зараз, — додав Кампріано. — Я тільки забіжу додому.
— Гаразд! Забіжи, та швидше повертайся, ми зачекаємо тут.
Кампріано прибіг до дружини й каже:
— Постав на вогонь каструлю квасолі. А коли я й чічорани повернемося й увійдемо в хату, зроби так, ніби виймаєш киплячу квасолю з шафи. Зрозуміла?
І Кампріано пішов із чічоранами до стайні. Віслюк стояв на простирадлах, а навколо купи гною.
— Дивуюся, як це він не здох, — сказав Кампріано, — але для роботи він уже не годиться. Ох, що ви з ним зробили! Якби я знав, що ви так з ним поводитиметесь! Бідний віслюк!
Чічорани засоромилися:
— Що нам робити?
— Що робити? Гаразд, мовчіть!
— Так, так, ми самі винні!
— Ну, ось що: ходімо до мене обідати, помиримося й не будемо згадувати минулого.
Прийшли до хати. Кампріано бачить — двері замкнені. Він постукав, а дружина виходить із стайні з таким виглядом, ніби тільки-но повернулася звідти.
Увійшли в хату. Дивляться, вогню в печі немає, Кампріано й каже дружині:
— Як, хіба ти не готувала обід?
— Я тільки-но прийшла з поля, — відповідає дружина. — Але ти не хвилюйся.
Накрила стіл — і до шафи, а там каструля з киплячою квасолею.
— Ось так диво! — здивувалися чічорани. — Каструля кипить у шафі? Без вогню, і кипить!
— Якби не ця каструля, — зауважив Кампріано, — тяжко б нам було. Ми спокійно йдемо в поле й знаємо, що обід буде готовий.
— Кампріано, — вигукнули чічорани, — продай нам цю каструлю!
— Нізащо на світі!
— Кампріано, ми влипли з віслюком, але каструлю ти нам все-таки продаси. Ось тобі триста скудо.
Кампріано продав каструлю за триста скудо, і чічорани пішли. Тоді дружина й каже Кампріано:
— За віслюка чічорани тебе ледь не вбили. А тепер що ти робитимеш?
— Постривай, я зараз повернуся, — сказав Кампріано. Пішов він до м’ясника, купив бичачий пузир, наказав наповнити його свіжою кров’ю, а потім і каже дружині:
— Сховай цей пузир на грудях і не лякайся, коли я кинуся на тебе з ножем.
Приїхали чічорани з палицями та дрючками:
— Ми хочемо вбити тебе! Віддай наші гроші, або ми тебе до смерті задубують.
— У чому справа? Що трапилося? Ну, викладайте!
— Ти сказав нам, що каструля кипить без вогню. Ми пішли на роботу з нашими дружинами, повернулися, а квасоля сира, як і раніше.
— Заспокойтеся, заспокойтеся! Тут щось накоїла моя дружина. Зараз ми її запитаємо: вона, мабуть, дала вам не ту каструлю.
Покликав він дружину й каже:
— Ну, зізнавайся, ти дала цим людям не ту каструлю.
А дружина відповідає:
— Ось ти роздаєш речі без мого відома, а потім ще посилаєш на поле. Не дам я каструлю.
А Кампріано як закричить:
— Ах ти така-сяка! — схопив ніж і встромив його прямо в пузир, схований у неї на грудях. Кров як бризнула на всі боки. Окривавлена жінка впала й не ворухнеться.
Чічорани поблідли від жаху.
— За якусь каструлю ти вбив свою дружину, Кампріано?
А Кампріано подивився на дружину в калюжі крові й зробив вигляд, ніби йому стало її шкода:
— Ох, бідолаха! Ну, вона зараз оживе. — Вийняв із кишені тростинку, поклав їй у рот, дмухнув тричі, і жінка встала, здорова й неушкоджена, як і раніше.
Чічорани заморгали очима.
— Кампріано, продай нам цю тростинку!
— Ну, вже ні, — заявив Кампріано. — Мені стільки разів доводиться вбивати свою дружину. Чим же я її оживлятиму?
Але чічорани не вгамувалися, і Кампріано продав їм тростинку за триста скудо. Вдома чічорани затеяли з дружинами сварку й усіх порізали. Стражники забрали чічоран, коли вони ще дмухали в тростинку, і суд засудив їх до каторжних робіт.
Інші казки
