Королівський сокіл
Цю історію розповів мені один селянин за келихом доброго вина. Чув він її від свого діда, а дід чув від свого діда. А вже від кого той дід чув, ніхто не знає. То чи це з ним самим трапилося, то чи з його братом, то чи з сусідом. Та все одно! А історія прецікава. Якщо хочете, послухайте.Жив колись король, і був у нього улюблений ловчий сокіл. Любив його король за сильні крила, зіркі очі та міцні кігті. Три роки служив сокіл своєму господарю і жодного разу не повертався без здобичі. І за це повісив йому король на шию маленький дзвіночок наполовину з золота, наполовину зі срібла. Як тільки птах повертав голову, дзвіночок дзвенів то золотим, то срібним дзвоном.
Одного разу захотілося королю відпочити від своїх королівських турбот. Ось він і вирушив на полювання. Сокіл, як завжди, сидів у нього на витягнутому пальці. Дістався король до рівного поля і випустив сокола. Випустив у перший раз, той приніс йому перепела. У другий раз сокіл приніс куріпку. А в третій раз злетів і більше не повернувся. Може, згадала птаха вільне життя, може, погналася за швидким голубем і полетіла далеко геть. Так чи ні, а довелося королю повертатися до свого замку без улюбленого сокола.
На пошуки птаха король послав сім зброєносців.
Шукали вони сім днів, а на восьмий повернулися з порожніми руками. Тоді король наказав вісникам оголосити по всьому королівству такий указ. Хто знайде сокола і принесе до королівського замку, той отримає нагороду – двісті золотих флоринів, а хто знайде сокола і приховає, теж отримає нагороду – мотузку на шию.
Поки король сумував за улюбленою птахою, поки вісники скакали з кінця в кінець королівства, сокіл долетів до далеких гір і сів на дерево.
І треба ж такому статися, щоб якраз неподалік від цього дерева орав своє поле селянин. Він-то і був не то дідом діда того, хто розповів мені цю історію, не то братом діда, не то сусідом. Крокував він по борозні за віслюком, запряженим у плуг, і міркував голосно.
У селянина була дружина і дві дочки. Якщо в хаті три жінки, то чоловікові краще мовчати. З жінок слова сипляться, як із дірявого мішка полова. Їх не перекричиш. А на лихо, селянин і сам любив побалакати. Доводилося йому відводити душу в полі з самим собою або зі своїм віслючком.
– Добре тобі, довговухий, – міркував він, – ніяких у тебе турбот немає. А мені двох дочок прилаштовувати треба. Дівчата вони тихі, скромні, не більше десяти разів на день сварки заводять. Та от женихи нині стали занадто вибагливі. Краси немає, так посаг їм подавай, а де я його візьму, цей посаг.
Раптом селянин почув тихий дзвін. Обернувся і побачив на дереві птаха. Селянин підняв руку і жартома поманив птаха пальцем. І як же він здивувався, коли птах розмахнув широкі крила і злетів до нього на палець, задзвенівши дзвіночком.
– Е, – сказав селянин, – та ти птах не простий. Мабуть, моєму роботязі віслюкові ніхто на шию золотих прикрас вішати не стане.
Тут він придивився уважніше і розгледів на дзвіночку тонко вирізану корону.
– Про таку шапку ми чули. Взимку вона не гріє, влітку від сонця не укриває. І поди ж ти, хто раз її на голову надів, нізащо знімати не хоче. Буває, звичайно, що гублять цю шапку, та тільки разом із головою. Ну, про це краще помовчати. Одним словом, птах, я тебе впізнав. Ти той самий сокіл, про якого тиждень тому тому оголошував на сільській площі вісник. А це ж непогано, що ти потрапив мені в руки!
З цими словами селянин вирушив додому, несучи сокола перед собою на пальці.
– Ну, дочки, – сказав він, – ось ваш посаг,– і показав їм птаха.
– Ти, батьку, мабуть, жартуєш з нас! – заворушилися дочки. – Обіцяєш у посаг якусь пташку, яка й хорошої курки не варта.
– Багато ви розумієте, – сказав селянин, обернувся і гукнув дружині: – Гей, дружино, збирай чоловіка в дорогу! Іду я до королівського палацу, а шлях туди не близький. Дай мені з собою три коржики, три маслини та три цибулини.
Поки дружина укладала три коржики, три маслини та три цибулини в мішок із-під вівса, селянин зняв недоуздок зі свого віслюка, один кінець обмотав навколо лапки сокола, інший навколо руки. Потім перекинув мішок за спину і вирушив.
День ішов, два ішов, на третій дістався до королівського палацу.
У селянській хатині двері завжди настіж – тільки поріг переступи – і все. А в королівському палаці кам'яні стіни, чавунні ворота завжди на засові. Але селянина це не збентежило. Він підійшов ближче і почав бити по вортах ногою, бо руки у нього були зайняті – одна тримала мішок, на іншій сидів сокіл.
Ворота розчинилися, селянин уже хотів увійти, але не тут-то було. Двоє стражників перегородили йому шлях довгими списами, а третій стражник забив у дзвін, ніби на пожежу скликав. Тут із палацу вибіг товстий начальник варти і почав допитувати селянина.
– Куди йдеш, селюче?
– До короля йду, – відповів селянин.
– А що у тебе на руці?
– Сокіл.
Начальник варти, звичайно, одразу впізнав птаха, але швидко встиг збагнути, що тут можна поживитися.
– Сокіл-то сокіл, а чий сокіл? – запитав він.
– Королівський, – сказав селянин.
– Ах, негіднику! – закричав начальник варти. – Та чи знаєш ти, що король від туги за своїм улюбленим соколом не їсть, не спить. Нарешті я спіймав тебе, безсовісного злодія. Гей, варта правої половини воріт, виконуй свою справу!
Варта потягла селянина направо, і він побачив просто перед собою шибеницю з петлею, що гойдалася наготові.
«Чого доброго, і справді повісять!» – подумав бідолаха і заверещав:
– Та що ви, зовсім з глузду з'їхали? Де це видано, щоб злодій крадене добро назад господареві приносив!
– Зачекайте вішати, – наказав начальник варти. – То ти що ж – цього сокола королю приніс?
– Звичайно, королю, – відповів зрадівший селянин.
– Ну так давай його мені, – сказав товстий начальник варти, – а я віднесу королю.
– Е, ні! Сокіл-то мій!
– Ах, твій! – знову закричав начальник варти. – Значить, ти все-таки хочеш приховати королівського птаха. Варта лівої половини воріт, виконуй свою справу!
Селянина знову підхопили і поволокли наліво. Наліво теж стояла шибениця, видно рідна сестра правої. Селянинові вона сподобалася не більше, ніж перша. Тому він вирвався з рук варти і підбіг до начальника.
– Милостивий пане, – заговорив він, низько вклоняючись. – Щось не хочеться мені гойдатися між небом і землею. Чи не домовимося ми якось інакше?
Начальникові тільки цього й треба було. Він підкрутив свої вуса і важливо сказав:
– Королівська служба не жарти. Що б не сталося, за все начальник варти у відповіді. Мені свою голову даром губити теж не хочеться.
– Навіщо ж даром, пане начальнику, – сказав селянин.
– Ось це інша розмова. Так і бути, підемо разом до короля. Тільки дивись, умова така: сокола ми спіймали удвох. А раз удвох, то й нагорода на двох.
– Хай буде по-твоєму, – сказав селянин. – Ідемо до короля.
Король навіть зірвався з трону, побачивши свого улюбленого сокола. Селянин розмотав віслючий недоуздок, і сокіл перелетів з його пальця на палець господаря. Тоді король запитав:
– Хто спіймав?
– Я... – почав селянин,– і... він теж.
– Так, я теж, – підхопив начальник варти.
– А хто ж побачив мого сокола першим?
– Ну, побачив-то я першим, – відповів селянин. – Але оскільки ловили ми удвох, то все, що ваша королівська величність пожалує, належить нам порівну. Про одне тільки прошу у вашої королівської милості – не давайте нам нагороду золотими монетами.
– А чим же? – запитав король.
– Я б хотів отримати батогами. І здається мені, що по п'ятдесят ударів кожному буде в саме міру.
Король дуже здивувався. Але королю не годиться виявляти здивування. Він покликав придворного ката і наказав відпустити по п'ятдесят ударів.
Селянин підставив свою спину сам, і вигляд у нього був задоволений. Зате начальника варти тягли до ката шестеро слуг, бо від страху ноги його зовсім підгиналися.
А король тим часом просто помирав від цікавості, і так як король все-таки людина, то він не витримав і наказав привести до себе селянина.
– Тепер, коли ви обоє отримали те, чого просив ти один,– сказав йому король, – поясни мені, чому ти обрав таку дивовижну нагороду.
– Тому що обоє ми її заслужили, – почав пояснювати селянин. – Я за те, що дав себе провести, а пане начальнику вашої варти за те, що провів мене.
– Як так?
Тут селянин розповів усе по чистій правді.
– Звичайно, – додав він, – я б віддав перевагу чомусь іншому, тим більше, що я бідний землероб і в мене дві дочки на виданні. А бита спина не найкращий посаг. Але я людина справедлива і міркував так: хто що заробив, те й отримає.
Король реготав. Потім сказав:
– Ну, і я людина справедлива. Тому розсуджу інакше. Начальнику моєї варти я накажу додати ще п'ятдесят батогів. А ти візьми собі ось цей гаманець. У ньому рівно двісті золотих. Непоганий буде посаг у твоїх дочок.
– Ну, якщо так, побіжу їх обрадувати, - сказав селянин. Взяв гаманець, вклонився королю і пустився, весело співаючи, у зворотний шлях.
Інші казки
