Легенда про скарби К'япацци

Біля самого селища Кьяпацци, там, де закінчується його єдина вулиця, піднімається пагорб. На пагорбі стоїть старовинний замок. Зараз від нього залишилися лише руїни, і в його темних вежах гніздяться лише сови та кажани.

Мешканці селища розповідають про цей замок дивовижні історії. Літ сто тому, щодня рівно о дванадцятій годині відсувався іржавий засув. Важкі двері зі скрипом відчинялися, і на поріг виходив старий. Його довга біла борода спускалася нижче пояса. Він був одягнений у куртку з пишними рукавами, короткі штани, на голові у нього був червоний ковпак, на ногах – черевики з пряжками. Старий, кряхтячи, сідав на сходах, щоб погріти на сонечку свої кістки. А кістки були дуже-дуже старі – ніхто не знав, скільки йому років, та й сам він не зміг би їх порахувати.

У цю годину до замку збігалися всі діти селища Кьяпацци. Вони лізли старому на коліна, теребили його бороду, знімали з голови червоний ковпак. Але старий не сердився на дітей. А іноді, коли сонце припікало особливо гаряче і кістки старого переставали нудіти, він лукаво підморгував дітям, і ті починали, пританцьовуючи, просити:

– Покажи, дідусю!
– Пусти нас, дідусю!
– Дай, дідусю, пограти!

Старий піднімався і входив у темні двері, діти навшпиньки йшли за ним. Вони проходили гучними залами, склепінчастими коридорами, потім довго спускалися по вузьких сходах. Старий з трудом відсував залізні двері. Діти переступали поріг, і двері зачинялися за ними. І кожного разу їхні роти та очі широко розкривалися від захвату. Адже у підземеллі зберігалися скарби Кьяпацци. Купами лежали золоті та срібні старовинні монети, скрині з відкинутими кришками були доверху наповнені дорогоцінним камінням. Від каміння йшло таке сяйво, що в темному підземеллі здавалося світло, як удень.

Старий дозволяв дітям гратися скарбами. Хлопчики жартома влаштовували битви. Одні розмахували мечами із золотими рукоятками, інші прикривалися величезними щитами із вигадливим узором. Дівчатка прикрашали себе самоцвітами, надягали дорогі убори. Платтяця були у них старенькі, але дівчатка миттєво наче перетворювалися на маленьких принцес.

А старий, дивлячись на все це, тихенько посміхався. Потім він брав у руки срібний дзвоник і дзвонив. Принцеси знову ставали маленькими обірваними дівчатками, хоробрі воїни – звичайними хлопчиськами. Усі швидко клали дорогоцінності на місце і виходили з підземелля. І ніколи жодна дитина не забирала з собою жодної монетки, жодного камінчика. Лише одного разу семирічний хлопчик, який потрапив у підземелля вперше, поклав у кишеню монету з квадратною діркою, щоб зробити з неї грузило для вудки. І дивна річ, залізні двері ніяк не хотіли відчинятися. Тоді старий сказав:

– Хто взяв – нехай віддасть.

Хлопчик, почервонівши, кинув монетку в купу монет. Двері миттєво розчинилися.

Але однієї темної ночі до замку все ж таки пробралися три злодії. Ці злодії хворіли страшною хворобою – їх спалювала жага багатства. Прийшли вони здалеку, бо в тих краях, звідки вони були родом, вже не було що красти. Усе, що можна було вкрасти, вони вже вкрали.

Злодії ці були спритні, будь-які двері могли відчинити без шуму. Черевики вони обмотали повстю, обличчя прикрили масками. Але все ж таки старий прокинувся. Він вийшов їм назустріч і запитав:

– Що вам тут потрібно, добрі люди?

Злодії, побачивши, що мають справу з дряхлим, беззбройним старим, набралися сміливості.

– Кажуть, що в цьому замку зберігаються скарби! – закричали вони.

– Це правда, – відповів старий. – А навіщо вам скарби?

– Я збудую собі палац із сотнею кімнат, заведу сотню слуг і житиму в ньому сам, – відповів перший злодій.

Другий злодій сказав:

– А я куплю великий корабель і об’їду всі країни. І в кожній я їстиму лише те, що їсть сам король, який править цією країною.

– Ну, а я не такий дурний, – сказав третій злодій. – Я не буду марнувати свою частку багатства. Я сховаю золото і буду щасливий тим, що ним володію.

– Дозвольте і мені сказати слово, – заговорив старий. – Даремно ви ділите те, чого ніколи не отримаєте. Ідіть геть, поки я не розгнівався.

– Навіщо ми марнуємо час, слухаючи маячню цього старого дурня! – крикнув перший злодій. – Що він нам зробить!

– Зараз дізнаєшся що!

І злодій із жахом відчув, які могутні руки у цього дряхлого на вигляд старого. Старий схопив усіх трьох за комір і виволік за двері. Ніби невідома сила підхопила першого злодія і шпурнула вгору. Добре ще, що йому вдалося вчепитися за хмару, що пропливала повз. Повернувся він на землю лише через три дні, коли хмара пролилася дощем.
Другого злодія дідусь закинув ще вище – на блискавку. Так він і злетів униз, сидячи верхи на цій блискавці, коли через тиждень розгорілася гроза.

А третього злодія дідусь закинув так високо, що він досі не повернувся на землю.

Звідки ж з’явилися скарби в замку К’япацци? Хто був дід, що охороняв ці скарби, і куди вони поділися? І про це можуть розповісти жителі села, якщо їх дуже попросити.

Кажуть, що колись замок К’япацци належав знатному роду владних синьйорів. Останній у роді господар замку жив там рідко і недовго. Він не влаштовував веселих, галасливих бенкетів, його не вабили посмішки красунь, не цікавили бесіди з ученими старцями. Найбільше на світі він любив скакати на доброму коні з списом наперейми назустріч ворогу і схрестити свій меч із мечем супротивника у гарячій сутичці. Одним словом, синьйор, владник замку, був воїном.

Одного разу до синьйора дійшла звістка, що сарацини висадилися на узбережжі і напали на приморське місто. Господар замку без вагань зібрав загін своїх солдатів і поспішив туди. Але було вже пізно. Сарацини розграбували місто, спалили його дотла і відпливли на своїх кораблях, забираючи багату здобич.

Синьйор у похмурій задумі їхав зруйнованою палаючою вулицею, коли раптом почув жалібний плач, що ніби доносився з-під землі. Синьйор зіскочив з коня і оглянувся навколо. Не відразу він здогадався заглянути в закинутий, пересохлий колодязь. При світлі факела він побачив на його дні маленького хлопчика. Як він туди потрапив, наляканий хлопчик і сам не міг розповісти. Синьйор пожалів дитину, посадив її перед собою на коня і відвіз у свій замок.

Коли хлопчик підріс, синьйор зробив його своїм зброєносцем. І не було в нього слуги вірнішого і відданішого.

Рінальдо – так звали знахідку – супроводжував свого пана у всіх походах. Він завжди бився пліч-о-пліч із синьйором. Щастя мінливе у гарячих битвах. Але коли двоє піклуються один про одного, смерть пролітає повз. Не раз Рінальдо прикривав синьйора своїм тілом, не раз синьйор своїм мечем відводив меч ворога, занесений над головою Рінальдо.

Так тривало багато років. Одного разу воїни синьйора переслідували в далеких горах ворога. Ворожому загону вдалося сховатися в ущелинах. Тим часом спустилася ніч. Місце було незнайоме, і синьйор вирішив дочекатися світанку. Рінальдо помітив біля підніжжя крутого урвища печеру, наносив туди гілок і влаштував зручне ліжко для свого пана. Сам же Рінальдо ліг поперек входу в печеру, поклавши поруч із собою зброю.

Вночі синьйору, мабуть, не спалося. Зброєносець чув його тривожні кроки по кам’яній підлозі печери, а піднявши голову, бачив димне полум’я факела, що метушилося в глибині під низькими склепіннями.

Вранці синьйор вийшов із печери похмурий і стурбований. Замість того, щоб переслідувати ворога, він повернув загін назад.

З тих пір життя Рінальдо пішло іншим шляхом. Тієї ночі синьйор відкрив у печері незліченні скарби. Сім років поспіль він перевозив скарби на білому кульгавому мулі з печери в далеких горах до підземелля свого родового замку. А оскільки у синьйора не було слуги вірнішого і відданішого за Рінальдо, він доручив йому охороняти скарби.

Рінальдо із сумом помічав, що характер його пана, досі великодушний і благородний, різко змінився. Він став скупим і недовірливим, не поспішав більше на допомогу скривдженим, забув про військову славу. Коли синьйор бував у замку, він цілі дні проводив наодинці, замкнувшись у підземеллі, де лежали скарби.

На восьмий рік синьйор знову зібрався в гори на своєму білому кульгавому мулі. Від’їжджаючи, він сказав Рінальдо:

– Пам’ятай: що б зі мною не сталося, ти повинен берегти скарб. Заклинаю тебе вогнем, який спалив твоє рідне місто і пощадив тебе, заклинаю тебе мечем, яким я тричі три рази відводив смертельний удар від твоєї голови,– бережи скарб! Якщо хоча б найменша його частка побачить світло дня, ти помреш!

Синьйор поїхав і не повернувся. Рінальдо чекав його довго, потім перестав чекати. Він втратив рахунок дням, місяцям і рокам. Унизу під пагорбом, у селі К’япацці, помирали старі, одружувалися молоді, народжувалися діти. Рінальдо здалеку бачив то похорони, то хрестини, то весільний поїзд. Лише для нього самого нічого не змінювалося. Він охороняв скарб.

Якось вночі він почув свист бурі і виття вітру. Дерева тріщали і ламалися. За всю свою довгу-довгу життя Рінальдо не бачив такої бурі. Дощ лив не краплями, не струменями, а потоками. Думки про те, що відбувається там, унизу, в К’япацці, не давали заснути дряхлому зброєносцю.

Ледь над землею зійшов похмурий світанок, старий піднявся і визирнув із бійниці. Те, що він побачив, було страшніше за поле бою після довгої битви. Там, де стояла К’япацца, лютували каламутні води. Вони крутили уламки колод і рештки домашнього начиння. Де-не-де над водою ще чорніли руїни будинків. А на пагорбі, біля стін замку, товпилися нещасні промоклі жителі села.

Старий широко розчинив двері замку. У камінах, у яких стільки років не розпалювався вогонь, затіпалися поліна. Зігрівшись, діти з веселими криками почали бігати по гулких залах, але обличчя їхніх батьків і матерів залишалися попередньо похмурими. Одна бурна ніч забрала те, що наживалося цілими поколіннями у важкій праці. Вони втратили дах над головою, згинув урожай, потонула їхня худоба. Старий зброєносець мовчки дивився на плачучих жінок. Потім він заговорив:

– На скарби К’япацци лежить закляття. Я охороняв ці скарби багато-багато років, бо так наказав мені мій синьйор. Вони нікому не принесли щастя – ні моєму панові, ні мені самому, ні тим, хто володів ними раніше. Але, можливо, настав час, коли золото і дорогоцінні камені допоможуть людям, які цього заслуговують. Я не відкрию вам двері підземелля, це означало б відкрити двері заздрості, грабежам і вбивствам. Я дам вам стільки, скільки потрібно, щоб знову відбудувати К’япаццу. Від’їжджаючи, синьйор сказав: якщо хоча б найменша частка скарбу побачить світло дня, я помру. Ну, і що ж! Адже моє старе життя давно ні до чого.

Старий спустився в підземелля і виніс звідти мішок золота. Жінки втерли сльози, чоловіки розпрямили плечі. Старий зброєносець посміхнувся їм і сказав:

– А все-таки я недарма охороняв скарб.

І це були його останні слова. У ту ж мить він упав на кам’яні плити залу і помер.

Старий зброєносець подарував людям лише малу частину скарбу. А що ж сталося з усім кладом? Ніхто точно не знає. Кажуть, він перетворився на черепки і вугілля. Замок занепав і майже зруйнувався. У ньому ніхто не буває. Лише зрідка якийсь сміливий селянин сховає там сіно, щоб його не намочили зимові дощі.

↑ Догори

Легенда про скарби К'япацци

Інші казки