Маттео і Маріучча

Жили в містечку Віджанелло дівчина Маріучча та юнак Маттео. Дівчина була такою гарною, що її ніхто не називав інакше, як «прекрасна Маріучча». А юнак був серед однолітків найспритнішим, сильним і відважним. Чи дивно, що, зустрівшись, молоді люди полюбили одне одного. Ну, а вже коли полюбили, то й до весілля справа не забарилася. У домі батьків Маріуччі вже все було готове для весільного бенкету. Забили білого, як сніг, ягня, двох баранів, засмажили дюжину зайців і більше сотні куріпок. За старим звичаєм біля місця, де мали сидіти молоді, поставили дві плетені кошики зі солодощами. Після весільного обіду наречений і наречена почнуть сипати один одного цукерками, щоб їхнє життя було солодким, як мед, з якого зварено ласощі.

Родичі та гості збиралися до дому з усіх боків. Раптом вулицею на спіненому коні промчав вершник. Він голосно повторював лише одне слово. Але це слово вселяло замішання в серця містян.

– Сарацини! Сарацини! – кричав вершник. І відразу ж з вершини пагорба, що піднімався над Віджанелло, залунали голоси Коломбо та Пеліко – двох величезних морських мушлі. У дні миру вони мовчали. Але як тільки Корсиканській землі загрожувала небезпека, дозорні підносили їх до уст. Тоді Коломбо та Пеліко тривожно співали над долинами, скликаючи на бій синів Корсики. Усі чоловіки – від безвусих юнаків до сивобородих старців, – почувши їхній заклик, поспішали назустріч ворогу. Жоден із них не ухилявся від святого військового обов’язку. А якби й знайшовся такий підлий, йому не вдалося б змити ганебне клеймо боягуза до кінця своїх днів.

Так і цього разу. Не встигли замовкнути Коломбо та Пеліко, як чоловіки, покинувши плачучих дружин і дітей, дзвенячи на бігу зброєю, помчали до берега моря, де висадилися сарацини. А попереду всіх на доброму коні мчав Маттео.

Бій був жорстокий. Але мужність захисників не врятувала міста, бо на кожного мешканця Віджанелло припадало десять сарацинів. Ворожі полчища вдерлися до міста, знищуючи все на своєму шляху.

Бідная, бідная Корсика! Лежать у руїнах спалені села, спустошені родючі долини, а твоїх прекрасних дочок ведуть у рабство.

Не уникнула сумної долі й Маріучча. Її краса вразила самого ватажка сарацинів. Він схопив дівчину і перекинув її через плече, як вовк напівзадушену овечку.

Незабаром сарацини з награбованим добром рушили назад до берега, де на хвилях хиталися їхні кораблі.

А в цей час Маттео лежав під величезним фіговим деревом, що росло біля самої дороги. З його ран струменіла кров, у очах згасав світло.

І ось повз нього пройшли сарацини з багатою здобиччю, з прекрасними полоненими. Серед полонених Маттео з жахом побачив свою наречену.

Юнак підвівся, витягнув наполовину гостру шаблю з піхов, але сили покинули його, і він упав.

А сарацини пройшли, навіть не глянувши на нещасного.

Незабаром сутінки спустилися над спустілим Віджанелло. Настала ніч. І на полі, де вдень дзвеніли, схрещуючись і висікаючи іскри, мечі, з’явився володар Царства мертвих. Чорні круки з карканням кружляли над його головою. Володар Царства мертвих повільно переходив від одного впалого воїна до іншого і легко торкався їх своїм жезлом. І ті, кого він торкався, ставали його підданими. Наблизився він і до Маттео, але, заглянувши юнакові в обличчя, сказав:

– Цей поки що не підвласний мені. Він скоро одужає від ран, йому суджено прожити довгі-довгі роки.

– Нащо мені життя, – зітхнув Маттео, – коли рідне місто розграбоване, а та, що дорожча за життя, уведена в ганебний полон!

– Хіба ти хочеш сказати, смертний, що кохання тобі миліше за сонячне світло і теплий хліб?

– Без Маріуччі світ мені буде не милий і хліб не потрібен, – відповів Маттео. – І як я подивлюся в очі співгромадян? Адже я не зумів за них помститися.

– А якщо я допоможу тобі, ти погодишся померти раніше призначеного терміну?

– Про що ти питаєш! Звичайно, так.

– Так пам’ятай, рівно через рік ти помреш! – сказав володар мертвих і провів рукою над розпростертим тілом Маттео.

Того ж часу рани юнака загоїлися, він підвівся на ноги і кинувся в ту сторону, куди сарацини повели Маріуччу. Володар мертвих зупинив його.

– Куди ти спішиш, нерозумний! Один ти не подолаєш сарацинів.

Він ударив жезлом по корявому стовбуру фігового дерева. Дерево затремтіло від коріння до вершини, і з гілок посипалися плоди та листя. Плоди з глухим стуком вдарялися об землю, і на тому місці виростав воїн, одягнений у обладунки. Листя перетворювалися на чеканні щити, черешки – на гострі списи. Перед Маттео вишикувався загін із тисячі воїнів. А старе фігове дерево важко впало, пригнічуючи і ламаючи вже мертві гілки.

Маттео махнув рукою, і військо рушило слідом за ним.

Сарацини, сп’янілі перемогою, розташувалися табором на березі на виду своїх кораблів. У цей передсвітанковий час вони міцно спали біля походних вогнищ, виставивши лише дозорних.

Побачивши військо, що йшло на них, дозорні підняли тривогу. Бій розгорівся. Він був жарким, але недовгим. Лише жменька ворогів встигла дістатися до кораблів, решта полягла тут же на березі.

Маттео кинувся до зв’язаних полонених. Гострим ножем він перерізав мотузки, що опутували їх. Ось і Маріучча! Юнак гаряче обійняв кохану і обернувся, щоб подякувати своїм побратимам. Але воїни зникли, ніби розтанули в повітрі.

Горе і радість змішалися в місті Віджанелло. Раділи, бо ворог був розбитий, бо дівчата повернулися до своїх домівок. Лили сльози, бо у багатьох сім’ях за столом під час трапези пустувало місце чоловіка, брата чи сина.

Але життя йшло своїм чередом. Забувалося горе, і смуток на обличчях мешканців Віджанелло все частіше змінювався посмішкою.

І ось знову готується весілля Маріуччі та Маттео. Хороброго юнака прозвали сином Віджанелло, бо він врятував місто. А якщо в юнака такий батько, якого ні в кого не буває – ціле місто, то й весілля треба відсвяткувати так, щоб теперішні діти, ставши старцями, розповідали про нього своїм онукам.

День для весілля теж обирали всім містом і призначили на річницю перемоги над сарацинами.

Маттео був настільки щасливий, що навіть не згадував про слово, яке дав володарю мертвих. Усе, що сталося тієї ночі, здавалося йому далеким сном.
І ось настав призначений день.

З самого ранку вулиці наповнилися народом. Містяни вдягли свої найкращі сукні, лише де-не-де серед святкового вбрання темніли жалобні одяги. Дзвони сповістили, що весільний обряд розпочався.

Маттео надягнув кільце на палець нареченій і сам простягнув руку, щоб вона наділа йому кільце. Раптом налетів страшний вихор, чорний смерч прокотився над Віджанелло, підхопив Маттео і поніс із собою геть.

Ніхто з тих, хто стояв навколо, не побачив того, що побачила Маріучча: не смерч, а сам володар Царства мертвих викрав Маттео.

– Ах, Маттео, як ти міг покинути мене ні дружиною, ні нареченою! – вигукнула дівчина. – Адже обряд вінчання не закінчено. Але я не поступлюся тобою нікому. Навіть у Царстві мертвих я знайду тебе.

Дівчата Корсики такі ж відважні та рішучі, як і чоловіки. Маріучча вирушила на пошуки свого Маттео.

Ось закінчилися останні будинки Віджанелло. Маріучча зупинилася. Куди ж йти? У якій стороні лежить Царство мертвих?

Тут до Маріуччі – стриб-стриб боком – підскочила ворона.

– Кра-а-сиве кільце. Подаруй мені кільце, дівчино.

– Не можу, – сказала Маріучча. – Це кільце надів мені на палець мій наречений, Маттео.

Але ворона не відставала.

– Дай тоді інше кільце, адже у тебе їх два.

– Ах, сестричко, друге кільце я маю надіти на палець моєму нареченому Маттео в Царстві мертвих. Я краще подарую тобі сережку.

Маріучча вийняла із смуглого вуха сережку і простягнула її вороні.

Ворона схопила сережку кігтистою лапою і полетіла. На льоту вона обернулася і крикнула:

– Царство мертвих у тій стороні, де заходить сонце. Іди прямо на захід сонця, дівчино. Нікуди не звертай.

Маріучча повернулася спиною до сходу, обличчям на захід і пішла.

Перші дні на її шляху траплялися села. Потім почалися дикі місця. Маріучча йшла спаленою сонцем пустельною рівниною. Гострі каміння порізали їй ноги, гарячий пісок палав їх вогнем.

День змінюється ноччю, ніч – днем, день – знову ноччю. А дівчина все йде та йде.

Попереду виднілися гори. За них сідає сонце, з-за них сходить місяць.

Швидко чи не швидко Маріучча підійшла до першої гори, порослої веселим лісом. Від дерева до дерева – вона й сама не помітила, як опинилася на вершині. Тут, у невеликій улоговині, лежало озеро, кругле й блискуче, як дзеркало.

Маріучча нахилилася над водою, щоб умитися, і одразу ж відскочила. З води на неї дивилася зморшкувата стара жінка з сивим волоссям.

– Та це ж моє відображення! – вигукнула Маріучча. – Невже минули не дні, а роки, як я покинула рідний дім? А може, горе зістарило мене передчасно. Як я, така, покажуся Маттео?

Дівчина сіла на прибережний камінь і заплакала.

Вона не знала, та й звідки їй було знати, що це озеро чарівне. Воно все відображало навпаки. Подивиться в нього стара – побачить себе молодою й прекрасною. Погляне дівчина – і злякається, як злякалася Маріучча. Ніби їй і справді час няньчити онуків, а не танцювати на околиці села з хлопцями.

Поплакала Маріучча, потім вирішила:

– Нехай Маттео розлюбить мене, але я все-таки знайду його в Царстві мертвих.

Вона втерла сльози і почала спускатися з гори.

У долині біля коренів дерева пробивався джерельний струмок. Маріучча не втрималася, подивилася в нього і дзвінко засміялася.

– Ні, Маттео не відвернеться від мене. Я, як і раніше, гарна й молода!

Радість додала Маріуччі сил, і вона знову рушила вперед.
А сил потрібно було багато, бо перед нею виросла друга гора, вища за першу. Гора була кам'яниста і крута. Однак недарма Маріучча народилася на Корсиці. Де пройде гірська коза, там пройде і корсиканська дівчина. Ось уже близька вершина, ще два-три уступи, і Маріучча подолає гору. Раптом почувся грім, і з-під землі піднялося стіною полум'я. Даремно Маріучча метушилася в пошуках проходу. Вона ніде його не знаходила.

Маріучча була сміливою дівчиною, але все ж таки дівчиною. Тому вона знову гірко заплакала. Одна її сльозинка впала у вогонь. Вогонь зашипів, притулився до землі і згас.

Маріучча досягла вершини і побачила, що за цією, другою, горою піднімається третя гора. Стоїть вона, як похмурий велетень, і голова її сховалася в хмарах. Ні, нікому не пройти по такій крутизні. Перелетіти б, та крил за плечима у Маріуччі не виросло.

Тут Маріучча почула жалібний крик. Подивилася – це білий голуб б'ється в траві, заплутався лапкою в довгій травинці, ніяк йому не розплутатися. А над голубом кружляє голубка, то припаде до землі, то знову зірветься вгору і так жалібно кричить, ніби плаче.

– Ах, бідолашко, – сказала Маріучча голубці, – у нас з тобою одне горе. Ти хочеш визволити свого голубя, а я свого Маттео. Я тобі допоможу, а мені, мабуть, ніхто не допоможе.

Дівчина нахилилася і обережно розірвала травинку. Голуб злетів, зробив велике коло поруч із голубкою і повернувся до Маріуччі.

– Чим допомогти тобі, дівчино? – запитав він.

– Ви не можете мені допомогти, – сумно відповіла Маріучча. – Мені треба он за ту високу гору.

Голуб зірвався вгору і зник. Не минуло й хвилини, як повітря затремтіло від помахів швидких крил. Прилетіла тисяча голубів. Вони схопили червоними лапками Маріуччу за пояс і перенесли її через гору. Там вони опустили дівчину на землю біля входу в ущелину.

– Щасливого шляху! Щасливого шляху! – закричали вони, відлітаючи.

Маріучча вступила в вузький прохід між скелями.

Іде дівчина тісниною. Стали по боках кам'яні уступи, заступили сонячне світло, сиро і темно в ущелині. Високо над головою – біжить стежина неба, веде Маріуччу далі і далі. Все вже ущелина, все глибше йде вниз. Леледь видна вгорі стежина неба.

Раптом розступилися скелі, і дівчина вийшла на берег річки. Річка не струменіла, не дзюрчала, води її важко хвилювалися, ніби чорна ртуть.

Маріуччу мучила спрага. Вона хотіла напитися, але раптом згадала, що розповідали у них у Віджанелло. Є така річка, що розділяє Царство живих і Царство мертвих: вип'єш ковток води – і відразу забудеш усе, що було. Може, це вона, річка забуття. І Маріучча не стала пити.

Тут до берега причалив човен. Вів його старий-престарий дід-перевізник.

– Здоров, дідусю, – сказала Маріучча, – перевези мене на той бік.

Дід відповів:

– Живим тут робити нічого. Я тебе не повезу.

– Але ж я шукаю свого Маттео, – почала благати його дівчина. – Подивись сам, ось це кільце він надів мені на палець, а ось це кільце я маю надіти йому на палець. Як же ти кажеш, що мені тут робити нічого!

– Ну що ж, – сказав дід, – сідай у човен. Та запам'ятай мою пораду: коли знайдеш свого нареченого і поведеш назад, мовчи і не озирайся.

Дід підняв важке весло і, повільно зачіпляючи, повів човен поперек річки. Весло піднімалося і опускалося, але плеску води не було чути.

Коли Маріучча вийшла з човна на тому березі, вона побачила ворота, а над воротами напис: «Цей поріг двічі не переступають!» Але дівчина не злякалася. Вона переступила через поріг і опинилася в Царстві мертвих.

Тут її оточили тіні. Вони були так схожі одна на одну, що Маріучча розгубилася.

«Пресвята Мадонно, – подумала вона, – як я знайду свого Маттео, як я його впізнаю?» Довго блукала Маріучча по похмурому Царству мертвих. Там не було ні дня, ні ночі, ні співу птахів, ні пахучих трав. Раптом серце дівчини здригнулося. Перед нею зупинилася тінь, така сама сіра, як і всі інші, але щось знайоме проступало в її неясних рисах.

Маріучча швидко наділа кільце на палець тіні. І ось диво – перед нею стоїть не тінь, а Маттео, її Маттео! Дівчина схопила його за руку і побігла до виходу з Царства мертвих.

Ось попереду заблищав яскравий світ дня, засяяли важкі води річки. Ворота були відкриті, але вихід стерегло чудовисько із сімома головами. Кожна з голів вивергала дим і полум'я.

Маріучча притулилася до Маттео, і вони проковзнули повз. Ще три-чотири кроки – і вони повернуться в світ живих.

Раптом дівчина відчула за спиною палюче дихання. Вона озирнулася і побачила, що чудовисько підняло середню, найбільшу голову і тягнеться до Маттео, щоб напасти ззаду і проковтнути його.

– Обережно, Маттео, любий мій! – закричала в смертельному жаху Маріучча.

Ах, навіщо вона озирнулася, навіщо крикнула! Того ж часу чари, що охороняли їх обох, розпалися. Зачинилися важкі ворота, Маттео і Маріучча стали тінями. Буря підхопила їх і закрутила, немов опале листя.

Так і носяться вони, гнані вітром, не думаючи про майбутнє, не згадуючи про минуле. Але вони все ж таки разом, вони міцно тримають одне одного за руки. На пальці Маріуччі сяє кільце Маттео, а на пальці Маттео – кільце Маріуччі.

↑ Догори

Маттео і Маріучча

Інші казки