Три апельсини
По всій Італії розповідають історію про три апельсини. Але ось що дивно – у кожній місцевості її розповідають по-своєму. Генуезці кажуть одне, неаполітанці – інше, сицилійці – третє. А ми вислухали всі ці казки і тепер знаємо, як усе сталося насправді.Колись жили король і королева. Був у них палац, було королівство, були, звичайно, і піддані, а от дітей у короля і королеви не було.
Одного разу король сказав:
– Якби в нас народився син, я поставив би на площі перед палацом фонтан.
І била б із нього не вино, а золотисте оливкове масло. Сім років приходили б до нього жінки і благословляли б мого сина.
Незабаром у короля і королеви народився прегарний хлопчик. Щасливі батьки виконали свій обіт, і на площі забили два фонтани. У перший рік фонтани вина та масла піднімалися вище палацової вежі. Наступного року вони стали нижчими. Одним словом, королівський син що дня ставав більшим, а фонтани – меншими.
Наприкінці сьомого року фонтани вже не били, із них по краплі сочилося вино та масло.
Якось королівський син вийшов на площу пограти в кеглі. А в цей час до фонтанів притяглася сива згорблена старушка. Вона принесла з собою губку і два глиняні глечики. По краплях губка вбирала то вино, то масло, а старуха вичавлювала її в глечики.
Глечики майже наповнилися. І раптом – трах! – обидва розлетілися на шматки.
Ось так влучний удар! Це королівський син цілився великим дерев’яним шаром у кеглі, а потрапив у глечики. У ту ж мить вичерпалися і фонтани, вони вже не давали ані краплі вина чи масла. Адже королевичу саме в цю хвилину виповнилося рівно сім років.
Старуха погрозила зігнутим пальцем і заговорила скрипучим голосом:
– Слухай мене, королівський сину. За те, що ти розбив мої глечики, я накладу на тебе закляття. Коли тобі мине тричі сім років, на тебе нападе туга.
І буде вона тебе мучити, поки ти не знайдеш дерево з трьома апельсинами.
А коли ти знайдеш дерево і зірвеш три апельсини, тобі захочеться пити.
Ось тоді ми й побачимо, що буде.
Старуха злорадно засміялася і поплелася геть.
А королівський син продовжував грати в кеглі і через півгодини вже забув і про розбиті глечики, і про старушине закляття.
Згадав про нього королевич, коли йому виповнилося тричі сім – двадцять один рік. Напала на нього туга, і ні полювання, ні пишні бали не могли її розвіяти.
– Ах, де ж знайти мені три апельсини! – повторяв він.
Почули це батько-король і мати-королева і сказали:
– Невже ми пошкодуємо для свого дорогого сина хоч три, хоч три десятки, хоч три сотні, хоч три тисячі апельсинів!
І вони навалили перед королевичем цілу гору золотистих плодів. Але королевич тільки похитав головою.
– Ні, це не ті апельсини. А які ті, що мені потрібні, і сам не знаю.
Осідлайте коня, я поїду їх шукати.
Королевичу осідлали коня, він сів на нього і поїхав. Їхав, їхав він дорогами, нічого не знайшов. Тоді звернув королевич із дороги і поскакав напрямки. Діскакав до струмка, раптом чує тоненький голосок:
– Ей, королівський сину, дивись, якби твій кінь не розтоптав мого домика!
Подивився королевич на всі боки – нікого нема. Глянув під копита коневі – лежить у траві яєчна шкаралупка. Зліз він з коня, нахилився, бачить – сидить у шкаралупці фея. Здивувався королевич, а фея каже:
– Давно в мене в гостях ніхто не бував, подарунків не приносив.
Тоді королевич зняв із пальця перстень із дорогоцінним каменем і надів феї замість пояса. Фея засміялася від радості і сказала:
– Знаю, знаю, що ти шукаєш. Добудь алмазний ключик, і ти потрапиш у сад. Там висять на гілці три апельсини.
– А де ж знайти алмазний ключик? – запитав королевич.
– Це, мабуть, знає моя старша сестра. Вона живе в каштановому гаю.
Юнак подякував феї і сів на коня. Друга фея справді жила в каштановому гаю, у шкаралупці каштана. Королевич подарував їй золоту пряжку з плаща.
– Дякую тобі, – сказала фея, – у мене тепер буде золоте ліжко.
За це я тобі відкрию таємницю. Алмазний ключик лежить у кришталевому скриньці.
– А де ж скринька? – запитав юнак.
– Це знає моя старша сестра, – відповіла фея. – Вона живе в ліщині.
Королевич знайшов ліщину. Найстарша фея влаштувала собі домик у шкаралупці лісового горіха. Королівський син зняв із шиї золотий ланцюжок і подарував його феї. Фея прив’язала ланцюжок до гілки і сказала:
– Це будуть мої гойдалки. За такий щедрий подарунок я скажу тобі те, чого не знають мої молодші сестри. Кришталева скринька знаходиться у палаці. Палац стоїть на горі, а та гора за трьома горами, за трьома пустелями. Охороняє скриньку одноокий сторож. Запам’ятай добре: коли сторож спить – око в нього відкрите, коли не спить – око закрите. Їдь і нічого не бійся.
Довго ли їхав королевич, не знаємо. Лише перевалив він через три гори, проїхав три пустелі та під'їхав до тієї самої гори. Тут він зійшов з коня, прив'язав його до дерева й оглянувся. Ось і стежина. Зовсім заросла вона травою – видно, у цих краях давно ніхто не бував. Пішов по ній королевич. Повзе стежина, виючись, як змія, все вгору та вгору. Королевич з неї не звертає. Так і довела його стежина до вершини гори, де стояв палац.
Пролетіла повз сорока. Королевич попросив її:
– Сороко, сороко, заглянь у палацове віконце. Подивись, чи спить сторож.
Сорока заглянула у віконце й закричала:
– Спить, спить! Око в нього закрите!
– Е, – сказав собі королевич, – зараз не час входити до палацу.
Почекав він до ночі. Пролетіла повз сова. Королевич попросив її:
– Совунько, сово, заглянь у палацове віконце. Подивись, чи спить сторож.
Сова заглянула у віконце й проухала:
– Ух-ух! Не спить сторож! Око його так на мене й дивиться.
– Ось тепер саме час, – сказав собі королевич і увійшов до палацу.
Там він побачив однокого сторожа. Біля сторожа стояв триногий столик, а на ньому – кришталева скринька. Королевич підняв кришку скриньки, вийняв діамантовий ключик, а що ним відкривати – не знає. Став він ходити палацовими залами й пробувати, до яких дверей підійде діамантовий ключик. Перепробував усі замки, ні до одного ключик не підходить. Залишилася лише маленька золота дверцята в самому дальньому залі. Вклав королевич діамантовий ключик у замкову щілину – він припав, як по мірці. Дверцята одразу розчинилися, і королевич потрапив у сад.
Посеред саду стояло апельсинове дерево, на ньому росло всього-навсього три апельсини. Але які ж це були апельсини! Великі, пахучі, з золотою шкіркою.
Ніби все щедре сонце Італії дісталося їм одним. Королівський син зірвав апельсини, сховав їх під плащ і пішов назад.
Лише королевич спустився з гори та сів на коня, однокий сторож закрив своє єдине око й прокинувся. Він одразу побачив, що у скриньці немає діамантового ключика. Але було вже пізно, бо королевич скакав усією силою на своєму доброму коні, забираючи три апельсини.
Ось перевалив він одну гору, їде пустелею. День спекотний, на блакитному небі ні хмаринки. Розпечений повітря струмиться над розпеченим піском.
Королевичу захотілося пити. Так захотілося, що ні про що інше він і думати не може.
– Та ж у мене є три апельсини! – сказав він собі. – З'їм один і вгамую спрагу!
Ледь він надрізав шкірку, апельсин розпався на дві половинки. Із нього вийшла гарна дівчина.
– Дай мені пити, – попросила вона жалібним голосом.
Що було робити королевичу! Адже й сам він горів від спраги.
– Пити, пити! – зітхнула дівчина, упала на гарячий пісок і померла.
Пожурився над нею королевич і поїхав далі. А коли оглянувся, то побачив, що на тому місці зеленіє апельсинова галявина. Королевич здивувався, але назад повертатися не став.
Незабаром пустеля скінчилася, юнак під'їхав до лісу. На узліссі привітно дзюрчав струмок. Королевич кинувся до струмка, сам напився, вдосталь напоїв коня, а потім сів відпочити під розлогим каштаном. Вийняв він із-під плаща другий апельсин, потримав його на долоні, і почало королевича мучити цікавство так само сильно, як недавно мучила спрага. Що сховано за золотою шкіркою? І королевич надрізав другий апельсин.
Апельсин розпався на дві половинки, і з нього вийшла дівчина. Вона була ще краща, ніж перша.
– Дай мені пити, – сказала дівчина.
– Ось струмок, – відповів королевич, – вода його чиста й прохолодна.
Дівчина припала до струменя й миттю випила всю воду зі струмка, навіть пісок на дні його став сухим.
– Пити, пити! – знову застогнала дівчина, упала на траву й померла.
Королевич дуже засмутився й сказав:
– Е, ні, тепер я й краплі води в рот не візьму, поки не напою третю дівчину з третього апельсина!
І він пришпорив свого коня. Проїхав трохи й оглянувся. Що за диво!
На берегах струмка стіною встали апельсинові дерева. Під густою зеленню їхніх гілок струмок наповнився водою й знову заспівав свою пісеньку.
Але королевич і тут не став повертатися. Він поїхав далі, притискаючи до грудей останній апельсин.
Як він страждав у дорозі від спеки й спраги – і розповісти неможливо. Однак, рано чи пізно, доскакав королевич до ріки, що текла біля кордонів його рідного королівства. Тут він надрізав третій апельсин, найбільший і найстигліший. Апельсин розкрився, наче пелюстки, і перед королевичем з'явилася дівчина небаченої краси. Що ж були гарні перші дві, але поруч із цією здалися б просто негарними. Королевич не міг відвести від неї очей. Обличчя її було ніжніше за квітку апельсинового дерева, очі зелені, як зав'язь плоду, волосся золоте, наче шкірка стиглого апельсина.
Королівський син взяв її за руку й підвів до ріки. Дівчина схилилася над рікою й почала пити. Але ріка була широка й глибока. Скільки б вона не пила, води не убувало.
Нарешті красуня підняла голову й посміхнулася королевичу.
– Дякую тобі, королевичу, за те, що дав мені життя. Перед тобою дочка короля апельсинових дерев. Я так довго чекала на тебе у своїй золотій темниці!
Та й сестри мої теж чекали.
– Ах, бідолашні, – зітхнув королевич. – Це я винен у їхній смерті.
– Але ж вони не померли, – сказала дівчина. – Хіба ти не бачив, що вони стали апельсиновими гаями? Вони даруватимуть прохолоду стомленим мандрівникам, вгамовуватимуть їхню спрагу. Але тепер мої сестри вже ніколи не зможуть перетворитися на дівчат.
– А ти не покинеш мене? – вигукнув королевич.
– Не покину, якщо ти мене не розлюбиш.
Королевич поклав руку на рукоять свого меча і заприсягнув, що нікого не назве своєю дружиною, крім дочки короля апельсинових дерев.
Він посадив дівчину перед собою на сідло і помчав до рідного палацу.
Ось уже заблищали вдали палацові вежі. Королевич зупинив коня і сказав:
– Почекай на мене тут, я повернуся за тобою в золотій кареті та привезу тобі атласну сукню й атласні черевички.
– Не треба мені ні карети, ні нарядів. Краще не залишай мене саму.
– Але я хочу, щоб ти в’їхала до палацу мого батька, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я посаджу тебе на гілку дерева, ось над цим ставком. Тут тебе ніхто не побачить.
Він підняв її на руки, посадив на дерево, а сам в’їхав у ворота.
У цей час кульгава, крива на одне око служниця прийшла до ставка полоскати білизну. Вона нахилилася над водою і побачила в ставку відображення дівчини.
– Невже це я? – закричала служниця. – Як я стала прекрасна! Мабуть, саме сонце заздрить моїй красі!
Служниця підняла очі догори, щоб подивитися на сонце, і помітила серед густого листя дівчину. Тоді служниця зрозуміла, що бачить у воді не своє відображення.
– Гей, ти хто така і що тут робиш? – зі злістю крикнула служниця.
– Я наречена королівського сина і чекаю, коли він приїде за мною.
Служниця подумала: Ось шанс перехитрити долю.
– Ну, це ще невідомо, за ким він приїде, – відповіла вона і почала з усіх сил трясти дерево.
Бідна дівчина з апельсина намагалася, як могла, втриматися на гілках. Але служниця розгойдувала стовбур все сильніше і сильніше. Дівчина зірвалася з гілки і, падаючи, знову перетворилася на золотистий апельсин.
Служниця швидко схопила апельсин, сховала за пазуху і лізла на дерево. Лише встигла вона влаштуватися на гілці, як під’їхав королевич у кареті, запряженій шісткою білих коней.
Служниця не стала чекати, поки її знімуть з дерева, і стрибнула на землю.
Королевич аж відсахнувся, побачивши свою наречену кульгавою і кривою на одне око.
Служниця швидко сказала:
– Е, женишку, не турбуйся, це все в мене скоро пройде. В око мені потрапила порошинка, а ногу я відсиділа на дереві. Після весілля я стану ще кращою, ніж була.
Королевичеві нічого іншого не залишалося, як везти її до палацу. Адже він присягнув на своєму мечі.
Батько-король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши наречену свого улюбленого сина. І варто було їздити за такою красунею майже на край світу! Але раз слово дано, треба його виконувати. Почали готуватися до весілля.
Настав вечір. Весь палац сяяв вогнями. Столи були розкішно накриті, а гості виряджені в пух і прах. Усі веселилися. Невеселий був лише королівський син. Його мучила туга, така туга, наче він і не тримав ніколи в руках трьох апельсинів. Хоч знову сідай на коня та їдь невідомо куди, невідомо за чим.
Тут ударили в дзвін, і всі сіли за стіл. А на чолі столу посадили молодих. Слуги обносили гостей майстерно приготованими стравами й напоями.
Наречена спробувала однієї страви, спробувала іншої, але кожен шматок застрягав у неї в горлі. Їй хотілося пити. Але, скільки вона не пила, спрага не вгамовувалася. Тоді вона згадала про апельсин і вирішила його з’їсти.
Раптом апельсин викотився у неї з рук і покотився по столу, промовляючи ніжним голосом:
Крива кривда сидить за столом,
А правда з нею проникла в дім!
Гості затамували подих. Наречена зблідла. Апельсин прокотівся навколо столу, підкотився до королевича і розкрився. З нього вийшла прекрасна дочка короля апельсинових дерев.
Королевич узяв її за руки і підвів до батька й матері.
– Ось моя справжня наречена!
Злу обманницю негайно прогнали геть. А королевич із дівчиною з апельсина відсвяткували веселе весілля і прожили щасливо до глибокої старості.
Інші казки
