Три казки папуги

Все, про що тут розповідається, сталося в давні часи. А в ті часи було так: проїдеш день — потрапиш в одне королівство, проїдеш інший день — потрапиш в інше королівство. І, звичайно, в кожному королівстві, велике воно чи маленьке, був свій король. Бо яке ж це королівство, якщо в ньому немає короля!

Ось так, у ті давні роки в густому-прегустому лісі жив дроворуб.

Мав він майна ні багато, ні мало: сірого ослика, гостру сокиру та веселу пісню. Ще був у дроворуба гарний домик на галявині, а в домику — привітна дружина. Як тут не бути щасливим? Він би і був щасливим, якби дружина не сумувала.

Піде дроворуб у ліс чи повезе на ослику дрова в місто продавати, а дружині нудно, немає з ким словом перемовитися. Почне вогонь розпалювати — заговорить з вогнем, піде до криниці — заговорить з водою, візьметься готувати — заведе розмову з ложками й мисками. А вони всі слухають-слухають, відповідати не відповідають. Хоч плач. І дружина дроворуба часто витирала сльози фартухом.

Одного разу приходить дроворуб додому й каже:
— Диви, жінко, що я в лісі знайшов!
І подає дружині ляльку. Дружина дроворуба глянула й зачарувалася. Вона й не знала, що бувають на світі такі ляльки. Уся в шовку й оксамиті, волосся чорне, очі блакитні, щічки рожеві, губки червоні — от-от заговорить. Засміялася дружина від радості.

З тих пір вона більше ніколи не плакала. Чоловік піде в ліс, а дружина господарює й усе з лялькою розмовляє. Лялька, правда, теж тільки слухала, але зате дивилася блакитними очима й посміхалася червоними губками. Ось жінці й здавалося, що лялька все розуміє.

Час, що дорога — попереду все менше, позаду все більше.

Якось сиділи дружина дроворуба й сам дроворуб за столом у своєму домику й вечеряли. Лялька теж сиділа за столом і дивилася на них своїми круглими блакитними очима.

Раптом хтось постукав у вікно.

— Хто б це міг бути? — здивувалася дружина дроворуба. А дроворуб нічого не сказав, підвівся й розчинив вікно. До кімнати влетіла пташка й сіла на середину столу. Тут і дроворуб здивувався. Адже птахів він у лісі бачив безліч, але такої не зустрічав ніколи.

Пташка вклонилася чубатою головою й заговорила людським голосом:

— Нехай у вашому домі всього буде вдосталь, крім сліз і горя.

— Дякую за привітне слово, — сказав дроворуб, який часто бував у місті на базарі й навчився там ввічливому поводженню. — Але чи не скажете ви, крилатий синьйоре, хто ви такий?

— Я чудо-птах — папуга, що говорить. А прилетів я до вас ось навіщо. Потрібна мені лялька, та сама, що сидить у вас за столом. Господиня моя, прекрасна Розалінда, не перестає сумувати за нею з тих пір, як її загубила. Білка, що живе на сосні біля дверей, якось побачила ляльку у вікно, розповіла сивоперій сойці, та — сорокі, сорока ж принесла цю звістку на хвості прямо до палацу, де живе її кума — придворна ворона. Ну, а про що знають сорока та ворона, те відомо всьому пташиному народові. Ось я й прилетів за лялькою.

— Ех, жінко, — сказав дроворуб, — адже й справді доведеться віддавати ляльку, раз знайшлася господиня.

Але дружина дроворуба схопила ляльку й міцно притиснула її до грудей.

— І не подумаю віддавати. Я її пестила, як рідну дочку, а тепер раптом віддай якійсь невідомій Розалінді, про яку я й чути ніколи не чула.

— Як? — здивувався папуга. — Ви не чули про мудру й прекрасну Розалінду! Ну, так я розповім вам про її славні й добрі справи. Слухайте ж.

**ПЕРША КАЗКА ПАПУГИ**

Жив багатий купець. Була в нього дочка, прекрасна, як місяць і сонце, що разом вийшли на небо. Звали її Розалінда.

Одного разу купець зібрався в далеку подорож, у заморські краї. Перед від’їздом він запитав у Розалінди:

— Доню моя, що привезти тобі в подарунок із далеких країв? Може, вишите золотом плаття, може, дорогоцінне намисто?

— Ах, батьку, не треба мені ні плаття, ні намиста. Якщо вже ти вирішив зробити мені подарунок, привези чудо-птаха — папугу, що говорить, який живе у заморській країні. Ти приставив до мене трьох старих няньок, але вони тільки бурчать на мене й сваряться між собою. Є в мене улюблена подружка, красуня лялька, але вона не вміє говорити. Тож ти сам розумієш, як мені потрібен папуга, що говорить.

Посміявся купець із примх своєї доньки, але пообіцяв виконати її бажання. Потім сів на корабель і вирушив у далеку путь.

Розалінда залишилася зі своїми трьома няньками. А треба вам сказати, що няньки так піклувалися про неї, ніби вона була нерозумною дитиною. Кроку їй не дозволяли зробити, порошинці на неї не давали впасти. За два дні вони набридли Розалінді до смерті. Адже їй уже виповнилося шістнадцять років.

На третій день, коли няньки ще міцно спали, Розалінда взяла свою улюблену ляльку й таємно втекла в ліс погуляти.

На галявині вона побачила очісту бабку й вирішила її зловити. Побігла вона, а лялька залишилася під кущем. Розалінда — за бабкою, бабка — від Розалінди, все глибше й глибше в ліс. Нарешті бабці набридла ця гра, вона знялася вгору й зникла. Тут дівчина озирнулася — навкруги глухий-преглухий ліс, ні стежок, ні слідів.

Прийнялася вона шукати дорогу додому й ще більше заблукала. Ось і сонце почало схилятися до заходу. Втомилася Розалінда, прилягла під коренями дуба на опале листя й заснула.

Зайшло сонце, зійшов місяць. Зайшов місяць, зійшло сонце. А Розалінда все спить та спить.

Зате не спав у цей ранній ранок молодий королевич. Він скакав лісом на доброму коні в погоні за білим оленем.

Раптом кінь королевича присів на всій скачці на задні копита. Королевич розсердився, штовхнув коня батогом, а той не рухається. Дивиться королевич — під коренями дуба спить дівчина небаченої краси. Розірвалося в нього навпіл серце — одна половина прагне за оленем, інша велить навіки залишитися біля дівчини. Але потім королевич розсудив, що, поки дівчина спить, він встигне підстрелити оленя й принести красуні в подарунок дорогоцінну здобич.

Вийняв він шовкову хустку з-за пояса й прикрив нею обличчя дівчини, щоб ніхто на світі, навіть саме сонце, не дивився на її красу. Потім він знову штовхнув коня й пустив його галопом.

Нехай королевич женеться за оленем. Залишимося біля Розалінди. Ось вона прокинулася й побачила, що обличчя її прикрите шовковою хусткою, а навкруги нікого немає. Здивувалася Розалінда, сховала хустку й знову вирушила шукати дорогу.

Шукала вона її не день, не два й нарешті знайшла. Дорога привела її прямо до палацу. Дівчина трохи злякалася — ніколи раніше не доводилося їй бувати в королівському палаці. Але що було робити? Вона так втомилася й проголодніла! Тому дівчина тихенько постукала в чавунні ворота.

Сам король поспішив їй назустріч, взяв за руку й, як дорогу гостю, повів до палацу.

Три дні Розалінда прожила в палаці й так сподобалася старому королю, що він почав її умовляти:

— Залишся зі мною, дитя. Ось уже рік, як зникла моя дочка. Їй було б зараз стільки років, скільки тобі. Коли я чую твій дзвінкий сміх, мені здається, що вона повернулася, і горе не так мучить моє серце.
Розалінда запитала:

— Що ж сталося з вашою донькою?

Король, зітхаючи, розповів їй, як рік тому з’явився до палацу якийсь старець і попросив у короля притулку. Король не відмовив старцеві й наказав придворним ставитися до нього, як до знатного гостя. Але старцеві цього здалося мало. Він захотів приміряти королівську корону. Звісно, король не дозволив, адже корона — не старий капелюх. Тоді старець сказав: «Тож не буде в тебе ні корони, ні доньки!» Того ж дня старець зник, а з ним зникла й єдина донька короля. Скільки її не шукали, так і не знайшли.

Розалінда вислухала цю сумну історію й подумала: «Мій батько повернеться ще не скоро, тож нікому про мене турбуватися. Улюблену ляльку я загубила в лісі. Значить, вдома мене чекають лише буркотливі няньки. Ну й нехай собі чекають! А цьому старому королю я допоможу хоч ненадовго забути горе».

І вона залишилася.

Розалінда співала королю пісеньки або розповідала смішні історії, щоб розважити його. А коли король займався своїми королівськими справами або спав — а поспати він любив — дівчина гуляла палацовими садами. Одного разу вона зайшла в найглухіший кут старого парку, до напівзруйнованого ставка. Над ставком стояла вежа, закрита на сім іржавих засувів. Нерівні камені, з яких вона була збудована, вкрилися диким мохом і лишайником.

Розалінда сіла біля ставка й почала спостерігати, як павук плестиме павутину біля дверей вежі. Павук працював старанно. Не минуло й години, а вже всі двері були заткані сріблястою частою сіткою — ні комар, ні мошка не пролетить. Здивувалася Розалінда майстерності восьминогого ткача й повернулася до палацу.

Прийшла вона до ставка й наступного дня. Дивиться — павутина вся порвана.

«Що за диво, — подумала Розалінда, — мабуть, хтось заходив у вежу. Та ні, не може цього бути».

Розалінда просиділа біля ставка аж до вечора, але навколо було тихо й пусто. Інша дівчина пішла б собі, і на тому все. Розалінда теж пішла, але, ступаючи по траві, розправляла за собою кожен зігнутий стебелик, кожен прим’ятий листочок. А наступного ранку трава виявилася притоптаною. Значить, все-таки сюди хтось приходив. Ось яка хитра була Розалінда!

Цього разу вона й увечері не повернулася до палацу. Сховалася за кущем шипшини й просиділа там аж до півночі. Рівно опівночі почувся свист, і на берег ставка прилетів дракон. Підповз до дверей вежі, ударився об землю й перетворився на старця. Старець зняв з шиї золотий ключик, що висів на довгому ланцюжку, і провів ним по дверих зліва направо. І ось важкі двері з сімома іржавими засувами безшумно розчинилися. Старець увійшов у вежу. А безстрашна Розалінда навшпиньках прослизнула за ним. І лише вона встигла прослизнути, як двері так само тихо зачинилися. Розалінда сховалася в темному куті й стала чекати, що буде далі.

Старець запалив світильник. Кажани метнулися в боки. Тут Розалінда побачила, що на солом’яній підстилці сидить дівчина, не старша за неї саму.

— Що ти мені сьогодні скажеш? — запитав чарівник, бо кожному зрозуміло, що старець був чарівником. Але дівчина мовчала.

— Ех, та ж я забув розімкнути твої уста! — вигукнув старець і провів золотим ключиком по губах дівчини зліва направо.

— Ну, що ж ти скажеш? — повторив він.

— Ні! — сказала дівчина.

Чарівник так розлютився, що двічі вдарився об землю. Перший раз він перетворився на дракона, другий — знову на старця.

— Гидота, неслухняна дівчисько! — закричав він. — Рано чи пізно ти скажеш «так».

— Ні, — сказала дівчина.

— Ну добре, добре, — пробурчав чарівник. — Тепер поїмо, я й сам порядком проголодався.

Він тупнув ногою, і на тому місці з’явився столик, заставлений стравами й напоями. Старець і дівчина взялися за їжу. У Розалінди в темному куті аж слинки покотилися, адже вона теж цілий день нічого не їла.

Наївшись, старець сказав:

— Після ситної їжі мене завжди в сон клонить. Жінки люблять побалакати. Якщо говорити ні з ким, вони розмовляють самі з собою. Тому я не стану зараз замикати тобі уста. Балакай, поки я сплю. Але, щоб ти не втекла, я замкну тобі руки й ноги.

Чарівник знову тупнув, столик зник, а натомість з’явилося м’яке ліжко, вкрите килимами. Потім він взяв свій ключик і провів ним по руках і ногах дівчини справа наліво.

І ось дівчина, наче скована важкими ланцюгами, не могла навіть шевельнутися.

Чарівник повалився на ліжко й у ту ж мить захрапів у всю горлянку.

Тут дівчина й справді заговорила. Вона почала гірко скаржитися на свою долю:

— Ох, я нещасна! Ось уже цілий рік, як я мучуся в цій темній вежі. Злий чарівник випустить мене, якщо я погоджуся вкрасти для нього корону мого батька. І щоночі я кажу йому «ні». Адже якщо я скажу «так», чарівник прийме образ короля, а мій бідний батько перетвориться на мула, на якому возять воду. Мабуть, я тут і помру, бо ніколи не скажу цього «так».

— Не плач, сестричко, — прошепотіла Розалінда й підійшла до дівчини.

Вона тихенько зняла з шиї сплячого чарівника ланцюжок із ключиком і швидко замкнула руки й ноги старця. Адже вона все бачила, все помітила зі свого темного кута. Потім Розалінда звільнила дівчину й, відкривши тим же ключиком двері вежі, побігла разом із нею до палацу. Скільки було пролито щасливих сліз, коли король побачив свою доньку живою й неушкодженою!

Наступного дня Розалінда сказала королю:

— Тепер у вас є ваша власна донька, і я вам більше не потрібна. Дуже прошу вас, дайте мені карету, щоб я могла повернутися до дому батька.

Але король і донька короля аж доки не благали Розалінду не покидати їх, поки вона не погодилася залишитися ще на деякий час.

Пішли тоді бали й свята. Дівчата так потоваришували, що стали називати одна одну сестрами.

А чарівника король наказав підірвати разом із вежею й на тому місці насипати високий пагорб.

Ось і все.

Папуга урочисто вклонився й сказав:
- Тепер ви знаєте, яка розумна, добра й прекрасна моя господиня Розалінда.

- Ах, яку цікаву історію ви розповіли нам, синьоре чудо-птице, говіркий папуго! — скрикнула дружина дроворуба.

Дроворуб кивнув головою. Адже він завжди погоджувався зі своєю жінкою. А та продовжила:

— Звичайно, я віддам Розалінді її ляльку, але не раніше, ніж почую, що було далі. Адже ви, синьоре папуго, нічого не сказали про королевича. Ми з чоловіком навіть не знаємо, чи вбив він білого оленя.

— Ну що ж, — сказав папуга. — Слухайте, що було далі.

**ДРУГА КАЗКА ПАПУГИ**

Іспанській королівні, дочці іспанського короля, виповнилося шістнадцять років. Настав час видавати її заміж. Прослухали про це наречені, і з’їхалося їх з різних кінців світу велике множество.

Тут був індійський раджа, і спадкоємець французького престолу, і португальський принц, і перський шах, а князів та герцогів і не злічиш. Останнім приїхав турецький султан, старий і кривоногий.

Королівна через щілину спостерігала за нареченими, яких батько приймав у парадній залі, і реготала до впаду. Лише двічі вона не сміялася. Перший раз, коли побачила португальського принца, бо він був статний, гарний і дуже сподобався королівні. Другий раз вона не засміялася, коли побачила турецького султана — дуже вже він був страшний.

Батько королівні розгубився: усі наречені знатні й багаті — як тут вибрати гідного! Адже він любив королівну так сильно, як кожен батько любить свою єдину доньку, є в нього корона чи ні. Думав він три дні і нарешті придумав. Нехай королівна кине навмання золотий м’ячик. В кого він потрапить, той і стане її чоловіком.

Ось у призначений день наречені зібралися перед палацом. Королівна вийшла на балкон, і всі наречені разом заплющили очі, осліплені її красою. Тут королівна і кинула свій золотий м’ячик. Метала вона, звичайно, в португальського принца. Та на біду поруч стояв турецький султан. Побачивши, куди летить м’яч, він щільно притулився до португальського принца. М’ячик торкнувся плеча принца, але — на жаль! — він торкнувся і плеча хитрого турка.

І ось обоє постали перед королем і його донькою.

Король був у замішанні. Адже всю цю затію з м’ячем він придумав, щоб не довелося вибирати. Та до того ж його улюблена донька, дивлячись на двох своїх наречених, то плакала, то сміялася, і король ніяк не міг зрозуміти, за кого ж їй хочеться заміж.

— Ваша королівська величність, — сказав португальський принц, — я люблю вашу доньку і прошу її руки.

— Мені королівна подобається не менше, — заперечив турецький султан. — Не треба такій прекрасній дівчині виходити заміж за зеленого юнака, який навіть ще ні разу не був одружений. Інша справа я — у мене сто дружин, і я добре знаю, як з ними поводитися. Тож не сумнівайтеся, ваша королівська величність, віддавайте свою доньку за мене.

Але тут королівна твердо сказала:

— Моїм чоловіком може стати лише той, у кого я буду одна, як серце в грудях.

І вона подивилася на португальського принца.

Король нарешті зрозумів, чого хоче його донька, і відповів:

— Нічого не вдієш, ваше турецьке султанство, шукайте собі сто першу дружину в інших краях, бо свою доньку я вам не віддам.

Турецький султан страшенно розгнівався. Він у лютості топтав свою чалму й примовляв, що кращого поводження вона й не заслуговує, якщо її господаря могли так принизити. Наприкінці він сказав королю:

— Коли твоя донька не дісталася мені, то нехай не дістається нікому.

З цими словами він підібрав свою чалму і пішов.

А наступного дня іспанська королівна тяжко захворіла. Вона худала й блідла з кожним часом, очі її глибоко запали. Хвороба зводила її тіло, і королівна то й згиналася, ніби в’язальниця снопів. Лікарі не знали, як назвати хворобу і як її вилікувати.

Тоді король у розпачі ударив у дзвін Ради.

— Синьори Ради! — сказав він. — Моя донька в’яне з дня на день. Скажіть, що мені робити.

І мудрі синьори Ради відповіли:

— Ми чули, що в Італії при дворі одного з королів живе дівчина на ім’я Розалінда. Вона така ж прекрасна, як і мудра. Вона знайшла зниклу доньку того короля і врятувала її. Пошліть за нею, можливо, вона врятує і вашу доньку.

— Чудово! — скрикнув король. — Ваша порада, синьори Ради, припала мені до душі.

Король плеснув у долоні й наказав негайно споряджати кораблі. Послом до італійського короля він призначив найстаршого синьора Ради.

Кораблі вже піднімали якорі, коли король, задихаючись, прибіг на берег.

— Ах, найстарший синьоре Ради, я ж ледь не забув вручити вам залізну рукавицю. Якщо той король не погодиться відпустити Розалінду, киньте до його ніг рукавицю на знак оголошення війни.

Посол вклонився королю, взяв рукавицю, і кораблі відплили.

Рукавиця й справді ледь не знадобилася. Тому що король, названий батько Розалінди, категорично відмовився відпустити свою прийомну доньку до Іспанії. І була б війна, якби сама Розалінда не вбігла до зали. Почуючи, навіщо приїхав посол, вона сказала:

— Не сумуйте, дорогий королю, я поїду до Іспанії ненадовго. Може, я й допоможу іспанській королівні.

І вона так умовляла короля, що він погодився.

Ось припливли кораблі назад до Іспанії. Сам іспанський король і засмучений португальський принц вийшли зустрічати Розалінду.
Лише Розалінда ступила на берег, вона сказала:

— Ведіть мене швидше до вашої дочки.

І був саме час, бо королівна зовсім істнула.

«Це не проста хвороба, — сказала собі Розалінда, — тут щось є!» Вона замкнулася з королівною в її покоях і наказала, щоб ніхто до них не входив три дні і три ночі. Іспанський король своїми королівськими руками наклав на двері, що вели до покоїв дочки, сім великих воскових печаток.

І ось настав вечір. Розалінда хотіла запалити свічку, але в неї не виявилося ні кресала, ні огнива, ні труту. Вона глянула у вікно і помітила далеко-далеко на пагорбі тьмяний вогник. Розалінда, недовго думаючи, взяла свічку, вистрибнула у вікно і побігла в той бік. Чим далі вона йшла, тим яскравішим ставав вогонь. А коли Розалінда підійшла зовсім близько, вона побачила велике багаття. На багатті стояв величезний казан, у якому щось кипіло. Старий кривоногий турок у чалмі помішував вариво і примовляв щось не по-італійськи, не по-іспанськи, а по-своєму, по-турецьки.

«Е, — подумала Розалінда, — чи не в цьому казані тліє життя іспанської королівни?» І вона сказала турку:

— Ах, бідолашко, відпочинь трохи, ти дуже втомився.

— Я не можу відпочити, — відповів турок. — Я помішую вже три місяці вдень і вночі, вночі і вдень. Залишилося вже недовго. Скоро я поїду до своєї Туреччини, а то як би мої сто дружин не посварилися між собою.

— Ну, так давай я за тебе помішаю, — сказала Розалінда.

— Мішай, мішай, але клянусь бородою Магомета, якщо ти погано мішатимеш, я і тебе зварю в цьому казані.

Турок сів на землю, склавши ноги, а Розалінда взялася старанно мішати сушеною совиною лапою смердюче вариво.

— Добре я мішаю? — запитала вона турка.

— Мішай, мішай, — проворкотів турок.

— А ти поспи, — сказала Розалінда. Турок заснув.

Тоді Розалінда взяла і перекинула казан із чарівним зіллям прямо на турка.

Ох, що тут почалося! Турок одразу став худим, як тріска, весь зсохся і, нарешті, перетворився на купу трухи.

А Розалінда запалила свічку від тліючих вуглинок і кинулася бігти до палацу.

Коли вона повернулася, іспанська королівна вперше за багато днів спала спокійно, як дитина. На її блідих щоках виступив рум'янець. У призначений Розаліндою день іспанський король зірвав сім печаток і відчинив двері. На шию йому кинулася весела і здорова дочка.

Король нагородив Розалінду багатими дарунками і з почестями відправив до Італії. Іспанська королівна міцно обійняла її, розцілувала і просила не забувати, що в Іспанії у Розалінди є названа сестра. А португальський принц, її наречений, додав — і названий брат.

— Ось і все, — сказав папуга.

— Як усе! — скрикнула дружина дроворуба. — Ні вже, як хочете, синьор дивоптах говорячий папуга, а я не віддам ляльку, поки не дізнаюся все до кінця.

— Так, — задумливо сказав дроворуб, — навіть на базарі не кожного дня почуєш такі чудові історії. Тож, будь ласка, крилатий синьор, розкажіть нам, що було далі.

Папуга сказав:

— Про мою господиню я готовий розповідати до ранку. Вже наче починає світати. Якраз до сходу сонця я встигну розповісти вам найкоротшу і найрадіснішу історію про прекрасну Розалінду.

ТРЕТЯ КАЗКА ПАПУГИ

Жив у одному королівстві на півдні Італії король. Був у нього єдиний син, стрункий, як кипарис, спритний і сильний, як молодий лев, гарний, як місяць на небі. Найбільше на світі любив він полювання.

Ось одного дня почув він, що на заході Італії, за десятьма горами, за десятьма долами, за дев'ятьма лісами в десятому лісі живе білий олень. Взяв королевич своїх єгерів і поскакав на далеке полювання.

Два місяці пропадав королевич, а коли повернувся, то король, його рідний батько, не впізнав свого сина. Злий недуг вселився в королевича і з кожним днем підточував його сили. Королевич не їв, не пив. Цілими днями він лежав на своїй позолоченій ліжку і важко зітхав.

Король розпитував єгерів королевича, чи не трапилося з ним чого в дорозі. Але ті нічого не знали. Вони лише сказали, що королевич відірвався від них за білим оленем, а повернувся лише ввечері засмучений і без здобичі.

— О пресвята Мадонно! — скрикнув король. — Так убиватися через якусь лісову тварину!

Король вдався до хитрість. Він наказав спіймати і доставити до палацу оленя з ближнього лісу. Таємно від усіх він власноруч пофарбував цього оленя найбілішою фарбою, яка тільки знайшлася в королівстві. Потім випустив його в палацовий парк і побіг до сина.

— Сину мій, вставай швидше, іди в парк, і ти побачиш те, до чого прагне твоя душа.

Королевич схопився з ліжка і, хитаючись від слабкості, вибіг у парк. Коли він здалеку побачив білого оленя, стогін вирвався з його грудей. Яка користь від оленя, якщо він через власну провину втратив прекрасну дівчину і своє серце!

З цієї години королевичу стало зовсім погано. Життя його тліло, як тоненька свічечка. Усі лікарі королівства вже сиділи в палацовій темниці, бо жоден із них не міг вилікувати королевича.

І ось у цей скорботний час дійшла до короля звістка про мудру Розалінду, яка врятувала двох королівських дочок. Король спорядив послів, забезпечив їх на всякий випадок залізною рукавичкою і відправив по Розалінду.

— Що за лихо! — сказав, сплеснувши руками, названий батько Розалінди. — Мабуть, усі королі вирішили по черзі показувати, якого крою у них рукавички! Неспокійна справа бути твоїм батьком, дорога Розаліндо.

— Згадайте, як ви самі сумували за дочкою, — відповіла дівчина, — і не стримуйте мене.
І Розалінда вирушила з послами. Дорогою вони розповіли їй усе, що знали самі про хворобу королевича. Тут
Розалінда задумалася: адже ліс, де полював королевич, був той самий, у якому вона сама заблукала.
— А як звуть королевича? — запитала вона у послів. Посли відповіли:
— Королевича звуть Габріель – Джованні – Марчелло – Альфонсо – П’єтро – Чезаре – Антоніо – Карло – Маріо – Доменіко – Паоло – Джузеппе.

Розалінда нишком витягла з-за корсажу шовкову хустку, ту саму, якою хтось невідомий прикрив їй обличчя в лісі. Вона глянула на хустку і побачила, що по краю її були вишиті літери:
Г. Д. М. А. П. Ч. А. К. М. Д. П. Д.

Розалінда тихенько посміхнулася.

Їхали, їхали посли з Розаліндою і, нарешті, приїхали.
Розалінду ввели до покоїв королевича. Серце доброї дівчини сповнилося жалю, бо королевич, такий молодий і такий гарний, був уже зовсім близький до могили. Він лежав, заплющивши очі, ніби мертвий, і лише за нерівним подихом можна було здогадатися, що в ньому ще теплиться життя.

— Відкрийте очі, дорогий королевичу, якщо хочете знову стати сильним і здоровим, — сказала Розалінда.
— Я не хочу відкривати очі, — відповів королевич. — Дай мені померти спокійно.
— Не дам, — сказала Розалінда, — поки ви не поглянете на те, що я тримаю в руці. — І вона витягла з-за корсажу ту саму хустку.

Але королевич навіть не поворухнувся. Тоді Розалінда лукаво сказала:
— Відгадайте, дорогий королевичу, що це: вчора ваше, сьогодні моє, а завтра стане нічиїм чи нашим.

Як би не був хворий королевич, а цікавість перемогла його. Тому він приплющив одне око. І що ж він побачив? Свою шовкову хустку. Цією хусткою він прикрив у далекому лісі обличчя сплячої красуні, якою милувався одної миті, а втратив навіки.

Тут королевич відкрив друге око і побачив ту, за ким тужило його серце. Очі в нього засяяли, як у здорового.

Розалінда сказала:
— Тепер ви розгадали загадку, і вам треба відпочити. Заплющте очі.
— Я не хочу заплющувати очі, — вигукнув королевич, — я боюся, що знову втрачу тебе! Але я з радістю з’їв би чогось, наприклад, міцного бульйону.

З цієї хвилини Розалінда лише й робила, що годувала королевича бульйоном.
За наказом щасливого короля у палацовій кухні весь час варили бульйон. За три дні його зварили стільки, що в усьому королівстві подорожчало м’ясо.

Незабаром королевич зовсім видужав і став просити батька готувати все до весільного бенкету.
У всі краї полетіла звістка, що прекрасна Розалінда виходить заміж за королевича. Першим на весілля прибув рідний батько Розалінди. Він щойно повернувся із заморських країн і привіз улюбленій дочці подарунок, якого вона просила, — дивовижну пташку — говорячого папугу. Подарунок припав якнайкраще — адже треба було щось дарувати на весілля.

Приїхали й названий батько Розалінди зі своєю дочкою, її дорогою сестричкою. Припливли із-за моря іспанський король і іспанська королівна, а з ними португальський принц, який ні на день не хотів розлучатися зі своєю нареченою.

Бенкет вдався на славу!

— Тепер ви дізналися все до самого кінця! — сказав папуга.
— Ні-ні, — закричала дружина дроворуба, — ще не все!
— Як не все, — заперечив папуга. — Якщо справа дійшла до весілля, — значить, казці кінець.
— А як живе зараз Розалінда? — запитали разом дроворуб і його дружина.
— Дуже добре, але їй бракує її улюбленої ляльки. Ось я й полетів її шукати.

Дружина дроворуба подякувала папузі за його правдиві історії й віддала ляльку.
Може, вам шкода дружину дроворуба? Ви думаєте, що їй сумно без ляльки? Не хвилюйтеся. Вона потішилася, бо в неї народилася дочка. А справжня дочка набагато краща навіть за найкращу ляльку.

Ну що ж, скажете ви, значить, лялькою грає Розалінда. Та нічого подібного. У неї народився син, а син адже нічим не гірший за дочку.
А у іспанської королівни, яка вийшла заміж за португальського принца, народилися одразу й син, і дочка.

Ляльку віддали першій названій сестрі Розалінди. Вона поки що ще не вийшла заміж.

↑ Догори

Три казки папуги

Інші казки