Мавпячий палац
Жив собі король, і було в нього два сини-близнюки: Джовані й Антоніо. Ніхто не знав, хто з них з’явився на світ першим. При дворі хто думав так, хто сяк, і король ніяк не міг вирішити, кому ж зробити своїм спадкоємцем.– Ось що,– сказав він нарешті синам.– Щоб усе було по справедливості, ідіть ви мандрувати світом та знайдіть собі дружин. Чия дружина зробить мені найкращий подарунок, тому й корона дістанеться.
Брати сіли на коней і поскакали в різні боки.
Джовані через два дні доїхав до великого міста. Там зустрів він дочку маркіза й розповів їй про батьківський наказ. Приготувала вона для короля запечатану скриньку, і вони заручилися. Король не відкривав скриньки, чекав, поки не отримає подарунка від дружини Антоніо.
А тим часом Антоніо скакав все далі й далі, і не бачив на своєму шляху жодних міст. От заїхав він у непрохідний глухий ліс, якому не було кінця-краю, і довелося юнакові прокладати собі дорогу мечем. Раптом попереду відкрилася галявина, а на галявині – мармуровий палац із кришталевими вікнами.
Постукав Антоніо у двері.
І знаєте, хто йому відчинив?
Мавпа! Та ще в лівреї! Вона вклонилася Антоніо й знаками запропонувала увійти. Дві інші мавпи допомогли Антоніо зійти з коня, взяли його під уздечки й відвели до стайні.
Антоніо увійшов до палацу й піднявся мармуровими сходами, застеленими килимами. На перилах сиділи мавпи й мовчки вклонялися йому.
Увійшов Антоніо до зали, а там стоїть картковий стіл. Одна мавпа запросила його сісти, інші теж сіли поруч, і почалася у них із принцом гра в карти. Потім мавпи знаками запитали, чи не хоче Антоніо поїсти, і повели його до їдальні. За накритим столом сиділи мавпи, роздягнені, у капелюхах з пір’ям, і прислуговували теж мавпи – на них були фартухи. Після вечері мавпи з факелами провели принца до спальні й залишили одного.
Антоніо дуже здивувався і навіть налякався. Але втома взяла своє, і незабаром він міцно заснув.
Опівночі його розбудив чийсь голос:
– Антоніо!
– Хто тут? – запитав він і сів на ліжку.
– Антоніо, що ти шукаєш по світу?
– Шукаю дружину, яка зробила б моєму батькові подарунок, кращий, ніж подарунок дружини мого брата Джовані. Тоді я стану спадкоємцем короля.
– Одружися зі мною, Антоніо,– сказав голос,– буде тобі і подарунок, і корона.
– Гаразд, одружуся з тобою,– прошепотів Антоніо.
– От і добре,– сказав голос.– Завтра ж пошли листа своєму батькові.
На ранок Антоніо написав батькові, що він живий-здоровий і незабаром повернеться з дружиною. Листа віддали мавпі, вона жваво поскакала з дерева на дерево й незабаром дісталася до столиці. Король хоч і здивувався дивовижному гінцю, все ж був радий добрій звістці й залишив мавпу при дворі.
Наступної ночі принца знову розбудив той самий голос:
– Антоніо! Ти не передумав? Він у відповідь:
– Ні, не передумав. А голос і каже:
– От і добре! Завтра пошли батькові ще один лист.
Назавтра Антоніо знову написав королю, що все добре, і віддав листа іншій мавпі. І цю мавпу король залишив при дворі.
Так щоночі невідомий голос запитував Антоніо, чи не передумав він, і просив написати батькові. І кожного дня до короля відправлялася мавпа з листом. Минув місяць, і мавп у столиці стало видимо-невидимо, вони були всюди – на деревах, на дахах, на пам’ятниках. Чоботар забиває цвяхи в підошви, а на спині в нього мавпа корчить рожи; лікар робить операцію, а в нього з-під рук мавпа тягне ножі й нитки, якими зшивають шкіру; йдуть пані гуляти, а мавпи сидять у них на парасольках. Король уже не знав, що й робити!
Минув місяць, і голос сказав Антоніо:
– Завтра ми поїдемо до короля й одружимося. Вранці виходить Антоніо з палацу, а біля воріт стоїть розкішна карета. На козлах мавпа-кучер, а на запятках – два лакеї, теж мавпи. А хто ж сидить всередині, на оксамитових подушках, у коштовностях і в пишному уборі з страусиних пір’їн на голові?
Мавпа!
Сів Антоніо поруч із нею, і карета покотила.
Приїхали вони до королівської столиці. Люди юрмою бігли слідом за дивовижною каретою, а як побачили, хто в ній сидить, перелякалися: ну й чудеса, принц Антоніо мавпу в дружини бере! Народ не зводив очей з короля, а той чекав сина на сходах палацової лестниці. Усім хотілося подивитися, яку він скорчить міну, як побачить наречену.
Але король недарма був король: він і оком не моргнув, ніби одружитися з мавпою було найзвичайнішою справою, і тільки сказав:
– Антоніо її обрав – він на ній і одружиться. Королівське слово тверде.– І прийняв від мавпи запечатану скриньку з подарунком.
Обидві скриньки вирішили відкрити назавтра – в день весілля. Мавпу провели до її кімнати, і вона побажала залишитися сама.
Вранці Антоніо пішов за нареченою. Коли він увійшов до кімнати, мавпа стояла біля дзеркала й приміряла весільну сукню.
– Ну, подивись, гарна я? – сказала вона й обернулася.
Антоніо слова не міг вимовити від подиву: мавпа перетворилася на біляву красуню, високу й струнку, – просто заглядіння. Антоніо почав протирати собі очі й ніяк не міг повірити чуду, а дівчина каже:
– Так, так, це я, твоя наречена!
І вони кинулися одне одному в обійми.
А біля палацу тим часом зібралася юрба подивитися на весілля принца Антоніо з мавпою. Раптом бачать: виходить він рука об руку з писаною красунею – усі так і оніміли. Мавпи теж були неподалік на деревах, на дахах, на карнизах і підвіконнях. І коли молода пара проходила повз, вони спускалися, крутилися дзигою й тут же перетворювалися на людей: хто став пані в накидці і зі шлейфом, хто – кавалером у капелюсі з пір’ям і при шпазі, хто – монахом, хто – селянином, хто – пажем. І всі вони рушили слідом за нареченим і нареченою й провели їх до вінця.
Після весілля король відкрив скриньки з подарунками. У скриньці дружини Джовані виявилася жива пташка; просто диво, як вона могла просидіти зачиненою так довго. Пташка тримала в дзьобі горішок, а з горішка стирчало золоте пір’їнка.
Коли король відкрив скриньку дружини Антоніо, звідти теж випорхнула жива пташка. У дзьобі в неї була ящірка – і як тільки вона туди помістилася! А в роті у ящірки був горішок, і як тільки він туди потрапив! А всередині горішка лежало сто ліктів узорчастого тюлю!
Король уже збирався оголосити Антоніо своїм спадкоємцем, і Джовані стояв поруч, засмучений, але тут дружина Антоніо і каже:
– Антоніо не потрібно батькового королівства. Я приношу йому в посаг своє королівство: адже він, коли одружився зі мною, звільнив усіх нас від чарів!
І весь мавпячий народ – тепер уже в людському образі – радісно вітав свого короля Антоніо. Джовані успадкував королівство батька, і всі вони зажили в мирі й злагоді.
Так і жили вони без печалі, а мені нічого не дали.
Інші казки
