Що важливіше

Поспорили одного разу два друга: від чого залежить щастя.

— Та й думати тут нема чого! — вигукнув один. — Щастя приносять гроші. Ти ж знаєш, як я став поетом. Ніхто не хотів друкувати моїх віршів. А ось померла моя тітонька, залишила мені спадщину, я сам їх надрукував. З тих пір від видавців відбою немає. Якби не тітоньчині гроші, ніхто й досі не знав би, що я поет.

— Дурниці, — перебив його другий. — Усе вирішує доля. Я тепер вважаюсь найкращим співаком Італії. А давно ще мене й слухати ніхто не хотів. Ось я й співав лише рибам на березі моря. Долі було завгодно, щоб сам граф Луїджі катався в цю годину на човні. Граф почув мене й запросив співати на балу на честь його нареченої. З цього все й пішло. До чого тут гроші? Доля, друже мій, доля!

Сварилися, сперечалися поет і співак, ні до чого не досперечалися й пішли гуляти.

Вийшли вони з дому й побрели, куди очі дивляться. На самій околиці міста вони побачили напівзруйновану хатину.

На порозі хатини сидів юнак, увесь у лахи, і грав на гітарі.

— Послухай, приятелю, ти, я бачу, превесело живеш! — гукнув юнака поет.

— Яке тут веселощі, — відповів той, — коли людина другий день нічого не їла.

— То навіщо ж ти граєш на гітарі? — запитав співак.

— Та бачите, гітара — це все, що мені залишив у спадок батько!

Друзі переглянулися, бо обидва одразу подумали: «Це, мабуть, те, що нам потрібно! Ось тут ми й дізнаємось, що важливіше».

Кожен витягнув із кишені по п’ятдесят золотих монет і віддав їх гітаристу.

— Цілих сто скудо! — вигукнув юнак. — Дякую вам, добрі синьйори.

— Збережи свою подяку. Рівно через рік ми прийдемо дізнатися, чи допомогли тобі ці гроші, — сказали друзі й пішли назад.

Щойно вони зникли за поворотом дороги, Альчіде — так звали юнака — сказав сам собі:

— Для початку я куплю стільки сосисок, скільки поміститься в моєму животі. А потім уже подумаю, як розпорядитися несподіваним багатством.

Він поклав гроші за підкладку свого берета й вирушив до крамниці.

Не встиг Альчіде пройти й десяти кроків, як раптом — нечувана річ! — з гілки оливкового дерева злетіла велика кудлата ворона, вчепилася кігтями в берет Альчіде й разом із беретом знялася вгору.

— Злодійко! Віддай гроші! — закричав бідолашний Альчіде.

Але ворона лиш швидше замахала крилами й незабаром зникла з очей.

Минув рік. Поет і співак знову прийшли до хатини Альчіде. Їм навіть стукати не довелося, бо Альчіде, як і вперше, сидів на порозі й грав на гітарі.

— Як, — вигукнули друзі, — ти все ще бренькаєш на гітарі?

— А що мені залишається робити, — сумно відповів Альчіде, — якщо кудлата ворона забрала моє щастя разом із старим беретом.

І він розповів коротку, але сумну історію.

— Ну, — звернувся до поета співак, — хіба я не казав, що щастя й нещастя посилає доля? Нехай якійсь там вороні захотілося спати в гнізді не на голому суччі, а на м’якій тряпці. Але поясни мені, чому їй знадобився берет Альчіде саме в ту мить, коли він поклав у нього гроші.

— Дурниці! — перебив співака поет. — Якби ворона не вкрала гроші, Альчіде зажив би як у Бога за пазухою. Ні, друже, гроші — це все.

З такими словами поет ліз у кишеню, витягнув ще сто скудо й простягнув Альчіде.

Альчіде почав гаряче дякувати друзям, але ті махнули рукою, пообіцяли прийти рівно через рік і пішли.

Цього разу Альчіде вирішив бути розумнішим. Вирушаючи до крамниці за сосисками, не забувайте, що рік тому йому так і не вдалося поласувати сосисками, він засунув за щоку одну монету, а решту дев’яносто дев’ять добре сховав. Куди б ви подумали? — у старий черевик, що валявся в куті.

— Тепер уже жодна ворона не добереться, — сказав він, дуже задоволений своєю хитрістю. — Та й злодій на таке старе не позаздрить.

А тим часом, поки Альчіде ходив до крамниці, сталося ось що: до хатини забріла сусідська кішка, яку господарі годували лише тоді, коли самі були ситі, а таке ніколи не траплялося. Кішка обшукала всю кімнату, але, звичайно, нічого їстівного не знайшла. Раптом із норки вискочила мишка. Кішка за нею. Мишка закрутилася й юркнула в старий черевик. У той самий, де Альчіде сховав гроші. Кішка миттю перекинула черевик, монетки розкотилися по підлозі, а мишка втекла в норку. Тоді кішка почала грати монетами. Вона котила їх лапою, доки не закачала всі до останньої в ту саму норку, куди сховалася мишка.

Коли Альчіде повернувся з крамниці, виявилося, що він не багатший, ніж був учора, — пропали гроші, і все! Добре ще, що він встиг купити сосиски.

Тому немає нічого дивного, що співак і його друг, з’явившись через рік, застали Альчіде на порозі старої хатини за старим заняттям.

— Ну, — вигукнув поет, — це вже занадто! Може, ти почнеш нас запевняти, ніби другі сто скудо вкрали миші?
— На жаль, мої добрі синьйори, — зітхнув Альчіде, — я не стану вас ні в чому запевняти, бо сам не знаю, куди поділися гроші.

— Тепер ти, нарешті, переконався, — сказав співак поетові, — що все вирішує доля, а не гроші.

— Навпаки, — відповів поет, — я ще більше переконався, що лише гроші роблять людину щасливою. Але доводити свою правоту я вже не стану. Це обходиться занадто дорого. Тепер доводи ти.

— Спробую, — сказав співак.

Він порпався в кишенях і витягнув невеликий свинцевий кульок. Признатися, співак і сам не пам’ятав, що це за кульок і як він потрапив до нього в кишеню.

— Візьми, бідолаха, — сказав співак, простягаючи кульок Альчіде. — Може, він тобі знадобиться більше, ніж гроші.

Друзі попрощалися і пішли.

Кульок довго лежав у кишені співака, але ще довше він провалявся в кишені Альчіде. Згадав про нього Альчіде лише тоді, коли у нього зовсім підвело живіт від голоду. Навіть гітара перестала його тішити.

Витягнув Альчіде кульок, покотив на долоні й задумався:

«Продати? Та за нього жодного сольдо не дадуть. Але якщо хтось його зробив, — значить, він на щось годиться».

Тут Альчіде ляснув себе по лобу.

— Як же це я раніше не здогадався! Адже з нього вийде чудове грузило.

Він зрізав гнучку, довгу гілку з верби, зігнув шпильку гачком, підвісив на міцній нитці кульок... Одним словом, через годину Альчіде сидів на великому камені біля моря і ловив рибу.

Тільки риба, як на лихо, не клевала. Альчіде просидів на березі весь ранок і весь день. Інший би на його місці давно кинув цю затію. Але не такий був Альчіде. Якщо вже він за щось брався, то тримався міцно. Альчіде вирішив перехитрити рибу. І перехитрив.

На заході сонця риба почала ловитися. Молодий рибалка ледве встигав витягувати і знову закидати вудку. Ох, і смачна ж вийшла юшка зі спійманої риби! Нам би таку спробувати!

Риби було так багато, що половину її Альчіде рано вранці продав на базарі. Потім він знову побіг до моря.

Так і пішло: цілі дні Альчіде проводив біля моря зі своєю вудкою. Через півроку він завів невелику сіть. Ще через півроку — човен і став справжнім рибалкою.

А що ж поет і співак? О, у них було стільки справ, що вони зовсім забули про бідолашного гітариста. Обоє поїхали у далекі подорожі — один на захід, інший на схід — і зустрілися в рідному місті лише через п’ять років. Ось тоді вони й згадали про Альчіде і вирішили його відвідати.

Прийшли на старе місце. Дивляться — хатини нема. Натомість стоїть привітний домик. Біля домика граються двоє діток. А з порогу посміхається дітям молода господиня.

Підійшли друзі ближче і запитали у жінки:

— Чи не знаєте, куди подівся гітарист Альчіде?

— Як не знати! — відповіла жінка, обернулася й гукнула: — Гей, чоловіче, до тебе тут у гості прийшли два важливі синьйори.

Чоловік вийшов на поклик, і друзі побачили, що це справді сам Альчіде. Почалися розпитування. Усі сіли на порозі, і Альчіде почав розповідати по порядку всю свою історію. Все з самого початку ми слухати не будемо, нам це вже відомо. А те, чого не знаємо, послухаємо.

— ...Отже, дорогі синьйори, завів я собі човен, добротну сіть і став справжнім рибалкою. Потім мені сподобалася Джованна, ну і я, звичайно, їй сподобався. Признатися, трохи в цій справі допомогла мені гітара. Одним словом, не минуло й трьох місяців, як ми одружилися. Ну, а молодій дружині жити в розвалині не годиться. Задумали ми на цьому місці поставити домик. Стали ламати хатинку... Слухайте тепер уважно, дорогі синьйори, це стосується і вас. У старій трубі виявилося покинуте вороняче гніздо, у гнізді берет, а в береті — сто скудо. І я дуже радий, що можу, нарешті, віддати свій давній борг.

Альчіде побіг у кімнату і приніс пошарпаний берет, у якому дзвеніли монети. Він віддав співакові і поетові по п’ятдесят скудо і продовжив свою розповідь.

— Це ще не все. Лише коли в хатинці зламали підлогу, як у кутку, в мишачій нірці, знайшлися дев’яносто дев’ять скудо. Сотий скудо я ж тоді встиг витратити на сосиски. Тепер я поклав цей бракуючий скудо назад.

При цих словах Джованна, дружина Альчіде, винесла гроші в гарно зв’язаному гаманці, і Альчіде віддав його поетові.

— Ну, а кульок, — сказав він, — я залишу собі на пам’ять.

Ледь Альчіде закінчив, між друзями розгорівся старий суперечка. «Доля!» — кричав співак. — «Гроші!» — перекрикував його поет. Пішли в хід усі старі аргументи — і спадок тітки, і знатний вельможа граф Луїджі.

Альчіде слухав, слухав і, нарешті, втрутився в суперечку.

— Дозвольте і мені сказати своє слово. Гроші грошима, доля долею, але повірте мені, що головне — це праця і наполегливість. Може, і справді спадок тітки вам допоміг, синьйоре поете, але ж довгі роки ви були бідні й невідомі, проте не кинули писати вірші. Вас, синьйоре співаку, прославив граф Луїджі, але ж ви не переставали співати свої пісні й до того щасливого часу, коли він проїхав повз вас на своєму човні. А що до мене, то все, чого я досяг, — це справа моїх власних рук.

Співак і поет помовчали трохи, потім одночасно вигукнули:

— Клянемося Мадонною, здається, він має рацію!

↑ Догори

Що важливіше

Інші казки