Одна ніч у раю
В одному селі жили двоє хлопців. Вони були великими друзями і так сильно любили один одного, що дали клятву: хто з них першим одружиться, повинен покликати приятеля до себе на весілля дружкою, хай би той був на краю світу. Невдовзі один із них помер. Інший зібрався одружуватися і пішов за порадою до духовника.– Погана справа, – каже священник, – слово треба дотримувати. Піди на могилу і запрось друга, хоч він і помер. А чи з’явиться він чи ні – це його справа.
Хлопець прийшов на могилу і сказав:
– Настав час. Приходь до мене на весілля дружкою.
Земля розступилася, і його друг вистрибнув назовні.
– Іду, іду, – каже, – я зобов’язаний дотримати слово. А то мені доведеться хто знає скільки просидіти в чистилищі.
Пішли вони додому, а звідти до церкви, на вінчання. Потім був весільний обід, і померлий друг розповідав різні історії, але про той світ не промовив ані слова. У нареченого язик свербів запитати його, але він так і не наважився. Після обіду померлий друг підвівся і каже:
– Ну от, друже, я доставив тобі задоволення – прийшов. Не проведеш мене тепер?
– А як же? Але тільки недалеко. Сам розумієш, сьогодні – перша ніч, і дружина моя...
– Ну звісно, недалеко! Молодий поцілував дружину і каже:
– Я відлучуся на хвилинку і скоро повернуся, – і пішов із померлим.
Базікаючи про те про се, дійшли вони до могили.
Обнялися. Тут живий і подумав: «Якщо зараз не запитаю – іншого такого випадку вже не буде». Набрався сміливості і каже:
– Послухай-но, ти ж померлий, не розповіси, як там у вас, на тому світі?
– Що розповідати, – відповів померлий, – підемо зі мною, сам побачиш.
Відкрилася могила, і живий пішов за мертвим прямо в рай. Померлий повів друга в гарний кришталевий палац із золотими дверима. У палаці танцювали блаженні душі, ангели грали на лютнях, а святий Петро – на контрабасі. Живий дивився, роззявивши рота, і хто знає, скільки б він тут простояв, але треба було подивитися й на все інше.
– Підемо далі, – сказав померлий і повів друга в сад; там на деревах замість листя сиділи різнокольорові пташки і солодко співали на всі голоси.
– Та йдемо ж, ну що ти тут стоїш, наче зачарований! – Друзі вийшли на галявину, де веселилися ангели, ніжні й радісні, наче закохані.
– А тепер подивимося на зірки!
Ах, які зірки, просто очей не відведеш! А ріки! У них замість води струменіло вино, а береги були з сиру.
Нарешті живий згадав:
– Куме, а куме, я вже давно тут, пора додому: дружина, мабуть, турбується.
– Набридло тобі?
– Набридло?! Та що ти? Будь моя воля...
– Та залишся, ти ще таке побачиш...
– Вірю, але мені пора.
– Ну, як знаєш. Померлий провів друга до могили і зник. Живий вийшов із могили і не впізнав кладовища: скрізь пам’ятники, статуї, високі дерева. Вийшов він із кладовища і замість колишніх хат із неотесаного каменю побачив величезні будівлі, трамваї, автомобілі, літаки...
«Що за чортівня, куди я потрапив? Помилився, чи що, дорогою? Як дивно одягнені всі ці люди!» Запитує він у старого:
– Шановний, це село таке-то?
– Так, так, тільки це місто, а не село. «Чорт знає, куди я потрапив».
– Не скажете, де дім того, хто вчора одружився?
– Вчора? Я тут пономар, і можу запевнити тебе, що вчора ніхто не одружувався.
– Як? Та ж одружився я сам. – І він розповів пономареві, як ходив у рай із померлим другом.
– Та ти з’їхав з глузду, – засміявся старий. – Цю історію розповідають із давніх-давен: молодий чоловік пішов із кумом до могили і не повернувся, а молода дружина померла з туги.
– Та ж я і є той самий чоловік!
– Послухай, тобі треба поговорити з нашим єпископом.
– З єпископом? Та в цьому селі є лише парафіяльний священник!
– Який там священник! Уже скільки років тут у нас єпископ.
І повів його до єпископа.
Коли хлопець розповів єпископові, що з ним сталося, той згадав, що цю історію чув ще дитиною. Він дістав церковні книги і почав їх переглядати. Тридцять років тому – нічого; п’ятдесят – нічого, сто – ні, двісті – ні. Довго рився єпископ у паперах і нарешті на одному старому і вицвілому аркуші знайшов імена хлопця та його нареченої.
– Це було триста років тому! Молодий чоловік справді зник на кладовищі, а дружина його померла з туги. Ось прочитай, якщо не віриш!
– Та ж це я! Я і є той самий чоловік!
– То ти повернувся з того світу? Чого ти мовчиш? Розповідай, розповідай швидше!
Але хлопець поблід як смерть, упав на землю і тут же помер. Так і не встиг він розповісти про те, що побачив.
Інші казки
