Ось тобі сім!
У однієї жінки була дуже висока та ненажерлива дочка. Коли мати давала їй суп, вона їла тарілку за тарілкою і просила ще й ще. І мати наливала їй, наливала й примовляла:– Три... чотири... п'ять...
А коли доходило до семи, мати давала доньці міцного ляпаса й кричала:
– Ось тобі сім!
Одного разу повз їхній дім проходив багатий юнак. Він побачив у вікно, як мати била свою доньку, примовляючи:
– Ось тобі сім, ось тобі сім!.. Йому сподобалася висока красуня. Він увійшов у дім і запитав:
– Сім? Чого сім?..
Маті було соромно зізнатися, що її донька так багато їсть, і вона відповіла:
– Сім?.. Сім веретен пряжі. Така вона у мене працьовита, що скоро й овець їй не вистачить. Сьогодні вона вже напряла сім веретен, і все їй мало! Ось я й покарала її. Хай хоча б відпочине.
– Якщо так,– каже юнак,– віддайте її мені за дружину. Але спочатку я перевірю, чи правда, що вона така працьовита.
Він відвіз дівчину до себе і залишив у кімнаті, повній куделі.
– Я капітан,– сказав він,– і зараз вирушаю у далеке плавання. Якщо до мого повернення ти спрядеш всю цю куделю, ми влаштуємо весілля.
Окрім куделі, у кімнаті капітан залишив розкішні сукні та коштовності. Він був дуже багатий.
– Коли ми одружимося, все це стане твоїм,– сказав він дівчині, прощаючись.
Цілими днями наречена приміряла сукні, надягала коштовності й дивилася у дзеркало. Служанки зранку до вечора приносили їй страви, а куделя залишалася неторканою.
Тим часом настав останній день: зранку очікували капітана. Зажурилася дівчина, ніколи їй не бути капітаншею, і гірко заплакала. Але раптом у вікно влетіли якісь лахміття, впали до її ніг і тут же перетворилися на старуху з довгими віями.
– Не бійся мене,– сказала старуха,– я прийшла тобі допомогти: я буду прясти, а ти намотуй нитки на веретено.
Ніхто на світі ще не бачив такої швидкої пряхи, як ця старуха! Не минуло й чверті години, як вона спряла всю куделю.
А вії її за цей час подовжилися й стали довші за ніс і навіть довші за підборіддя...
Коли робота була закінчена, дівчина запитала:
– Чим віддячити тобі, добра жінко?
– Нічого мені не потрібно – тільки не забудь запросити мене на весілля, коли вийдеш за капітана.
– Але де тебе знайти?
– А ти тільки поклич: «Колумбіна»,– і я буду тут як тут. Але горе тобі, якщо забудеш моє ім’я й не запросиш,– вся твоя пряжа знову перетвориться на куделю.
Наступного дня повернувся капітан і побачив, що пряжа готова.
– Чудово,– сказав він,– здається, я знайшов дружину, яку шукав. Дивись, які сукні та коштовності я тобі привіз. Але тепер я знову вирушаю у плавання, і тебе чекає нове випробування. Я залишу куделі вдвічі більше, ніж уперше, і якщо до мого повернення з неї буде готова пряжа, я одружуся на тобі.
Як і вперше, дівчина цілими днями приміряла сукні й коштовності, їла то суп, то макарони, а куделя так і залишалася неторканою. І почала наречена плакати.
Але раптом у каміні почувся шум, у кімнату влетіли якісь лахміття й перетворилися на старуху з відвислими губами. Так само, як і перша старуха, вона пообіцяла допомогти дівчині й взялася прясти ще швидше, ніж та, з довгими віями. І чим швидше вона пряла, тим більше відвисали її губи. Не минуло й півгодини, як вся пряжа була готова. Старуха навіть не стала слухати подяки дівчини, попросила тільки запросити її на весільний обід:
– Ти тільки скажи: «Колумбара!» Але не забудь мого імені, а то горе тобі: зникне моя робота...
Зранку повернувся капітан і ще з порогу запитав:
– Чи готова пряжа?
– Ще б пак, давно готова! – відповіла дівчина.
– Тоді ось тобі сукні та коштовності. Якщо до мого повернення з останнього плавання ти виконаєш свою останню роботу, а її буде ще більше, ніж раніше, обіцяю: ми відсвяткуємо наше весілля.
Як і раніше, дівчина тільки в останній день згадала про роботу: за всі дні вона не торкнулася веретена. І ось із водостічної труби вивалилися якісь лахміття й перетворилися на старуху з торчачими зубами. Вона з лютью взялася прясти. І поки вона пряла, все довші ставали її зуби. Закінчивши роботу, старуха сказала:
– Не забудь запросити на весільний обід, скажи тільки: «Колумбун!» – і я прийду. Ну а забудеш,– краще б нам не зустрічатися.
Повернувся капітан, побачив, що пряжа готова, і залишився дуже задоволений.
– Ну ось,– сказав він,– тепер ти будеш моєю дружиною.– І наказав готуватися до весілля й запрошувати гостей з усієї округи.
А наречена зовсім не думала про трьох старух – так була захоплена приготуваннями.
Вранці, у день весілля, дівчина згадала про старух. Але тільки вона захотіла покликати їх, як відчула, що імена старух зовсім зникли з її пам’яті. Думала вона, думала, але так і не згадала жодного імені. Куди лише поділася її веселість. Наречена стала такою сумною, що капітан нарешті запитав, що з нею. Але вона ніби води в рот набрала.
Нічого не добившись, наречений вирішив перенести весілля на наступний день. Але наречена назавтра стала ще сумнішою, а ще через день – зовсім мовчазною й похмурою. І по нахмуреному чолі її було видно, що якась думка не дає їй спокою. Наречений намагався розвеселити її, жартував, розповідав смішні історії – все було марно. Бачачи, що втішати безглуздо, він вирішив трохи розважитися й вранці вирушив на полювання. У лісі його застала сильна гроза, і юнак сховався у старій покинутій хатині. У темряві йому почулися голоси:
– О Колумбіна!
– О Колумбара!
– О Колумбун!
– Час готувати поленту (Полента - страва з кукурудзи), де наша каструля! Ця проклята наречена, мабуть, ніколи нас не запросить на обід!
Капітан придивився, бачить – три старухи: одна з віями до підлоги, друга з губами до черевиків, третя зубами до колін.
«Тепер я знаю, як розвеселити наречену,– подумав капітан.– Якщо й це її не розвеселить, вона вже ніколи не буде сміятися!» Повернувшись додому, він сказав дівчині:
– Сьогодні в лісі я сховався від дощу у покинутій хатині. Дивлюсь – і що ж: сидять три старухи – одна з віями до підлоги, друга з губами до черевиків, третя зубами до колін. Вони кричали одна одній: «О Колумбіна!» – «О Колумбара!» – «О Колумбун!» Обличчя нареченої в той же момент прояснилося, вона розсміялася й вигукнула:
– Зараз же влаштуй весільний бенкет! І я прошу тебе, дозволь запросити цих старух на наш святочний обід – дуже вони мене розвеселили.
Так і зробили. Для старух приготували круглий столик, такий маленький, що за віями однієї, губами другої та зубами третьої їжі зовсім не було видно.
Після обіду наречений запитав Колумбіну:
– Скажи мені, добра жінко, чому в тебе такі довгі вії?
– Тому що я напружувала очі, коли пряла найтоншу нитку.
– А в тебе? Чому в тебе такі відвислі губи?
– Тому що я весь час проводила пальцем по губах, коли сучила нитку,– відповіла Колумбара.
– А в тебе? Чому в тебе такі величезні зуби?
– Тому що перегризала багато вузликів на нитках,– сказала Колумбун.
– Так ось воно що,– вигукнув капітан і, звертаючись до дружини, сказав: – Принеси-но мені веретено! – і, як тільки вона принесла веретено, кинув його у палаючий камін.
– Ніколи в житті я більше не змушу тебе прясти.
І з того часу його висока дружина зажила спокійно й щасливо.
Інші казки
