Веселий чоботар
Жив на світі шевчик із величезним горбом. Мав він сімох синів. Звали їх Перротто, Джанотто, Рінальдотто, Ермінотто, Арріготто, Амброджіолотто та маленький Пеппіно. А ще сім дочок. Звали їх Нінетта, Джилетта, Джованетта, Ермеллінетта, Лауретта, Геллізетта та маленька Кателліна.Порахуйте-но – сім та сім, буде чотирнадцять дітей. А скільки ж у цих дітей ніг? Ох, цілих двадцять вісім. А скільки ж треба черевиків? Думаєте, двадцять вісім? А ось і ні. А самого шевця та його дружину порахували? На всю родину потрібно тридцять два черевики. Ось скільки!
Шевцю доводилося шити стільки черевиків для своєї родини, що ледь вистачало часу робити замовлення. Тому сім’я їла одного дня хліб із водою, а другого – воду з хлібом.
Але шевчик не сумував. Це був дуже веселий шевчик. Працює – співає, відпочиває – танцює. Він і пісеньку про себе склав:
Я молотком цькую – тук-тук – Не покладаю рук. Роботу скінчу і тоді Пущуся в веселий танець.
Одного разу веселий шевчик пошив три пари черевиків і вирішив продати їх у сусідньому містечку на ярмарку. Закинув він черевики за спину і пішов дорогою. Іде, а черевики тук-бряк по горбу, тук-бряк по горбу.
«Все б добре, – думає шевчик, – тільки горб мені ні до чого».
Прийшов на ярмарок – з одним поговорив, з іншим посміявся. І забув про горб.
Черевики в нього миттю розкупили. На виручені гроші шевчик накупив купу подарунків своїй родині, склав їх у мішок, закинув за спину і пустився в зворотний шлях. Іде, а мішок із подарунками тук-бряк по горбу, тук-бряк по горбу.
«Ні, – думає шевчик, – все ж таки горб мені ні до чого».
Тим часом почало смеркатися. А до дому ще далеко. Вирішив шевчик звернути в ліс і піти до свого села прямою дорогою. Поки йшов лісом, зовсім стемніло. Добре ще, що місяць зійшов. І ось при світлі місяця шевчик побачив... Кого б ви думали? Лісову фею. Вона була маленька-маленька. Фея сиділа на пеньку і плакала.
– Чого ти плачеш? – запитав її шевчик.
– Мені нудно, – відповіла фея.
– Нудно? А от мені нудно ніколи не буває. І він заспівав:
Я молотком цькую – тук-тук – Не покладаю рук. Роботу скінчу і тоді Пущуся в веселий танець.
Фея втерла сльози і посміхнулася.
– Але це ще не все, – сказав шевчик. – Слухай далі:
Працюю, танцюю – стільки справ. Що часу немає скучати...
Хто мої черевики надіне, той вік буде танцювати.
– Так зший мені швидше черевички! – вигукнула фея.
– Зараз зшию, – відповів шевчик.
Він зірвав два листочки подорожника, замість ниток пішов у діло сухий стеблик, замість голки – соснова хвоїнка. Незабаром черевики були готові. Фея почала їх приміряти. Шевчик подивився, а феї немає.
– Ой! – почувся голосок з лівого черевика. – Вони мені, здається, великі.
– Так, трохи великі, – сказав шевчик. – Ну, нічого. Зараз зшию тобі інші.
Він нахилився, зірвав два маленькі листочки конюшини і зшив черевички точно по ніжці феї. Лише вона їх наділа, як шевчик заспівав свою пісеньку, і фея пустилася в танець.
Усю ніч танцювали фея і шевчик. А коли зайнялася зоря, фея сказала:
– Ох, і натанцювалася ж я! Чудово ти мене розважив. Скажи, що тобі дати за це?
– Дати? – здивувався шевчик. – Та мені нічого не треба.
Потім він подумав трохи і сказав:
– А не могла б ти в мене забрати? Я б із задоволенням позбувся свого горба.
– Так за чим же діло стало! – відповіла фея.
Вона стрибнула на пенек і торкнулася чарівною паличкою горба шевця. Горб миттю зник, наче його й не було.
– Ось спасибі! – вигукнув шевчик, поцілував фею і пішов додому.
Легше він увійшов у село, як назустріч йому попалася стара сусідка. У неї теж був горб. Тільки не ззаду, а спереду. Побачила вона шевця, і очі в неї загорілися від заздрості.
– Ей, куманець! Ти це чи не ти? Де твій горб? Тут шевчик розповів старій, як усе сталося. Наступної ночі стара вирушила до лісу.
– Як добре, що ти прийшла! – закричала фея, побачивши стару. – Мені ні з ким сьогодні потанцювати.
– Тільки в мене й клопоту, що танцювати з тобою, – сердито відповіла стара.
– А шевчик зі мною танцював, – сказала фея. – Але якщо ти не хочеш, давай заспіваємо пісеньку.
– Ще що вигадала! – буркнула стара.
– А шевчик зі мною співав, – сказала фея.
– Ледар твій шевчик, та й ти ледарка. Вам би тільки співати та танцювати. Попрацюй краще своєю чарівною паличкою.
– Гаразд, – погодилася фея. – Тільки знай: моя паличка може дати, може й забрати. То що – дати чи забрати?
«Скажу – забрати!» – подумала стара. Розкрила рот і закричала:
– Дати! Дати! – Недарма вона славилася найжадібнішою жінкою в селі.
– Ну що ж! Отримуй, – усміхнулася фея.
Вона стрибнула на пенек і торкнулася старухи чарівною паличкою. На спині старухи миттю виріс горб.
Стара і кричала, і лаялася, – нічого не допомагало.
Так і залишилася стара жити з двома горбами – один спереду, інший ззаду.
Інші казки
