Зла доля

Жили колись сім сестер, сім королівських дочок. Росли сестри у палаці, не знаючи турбот і горя. Недарма кажуть: багатому та щасливому й свічка, як сонце, світить.

Але ледь старшій дочці виповнився двадцять один рік, а молодшій, Сантині, пішов п'ятнадцятий, щастя покинуло королівську родину. На королівство напало вороже військо. Король втратив свою армію, потім свій трон, а згодом і самого його взяли в полон. А королеві з сімома дочками довелося втікати до чужого королівства й сховатися в глухому лісі, у темній хатині, де колись жив вугляр.

Тепер королівська родина пізнала другу половину прислів'я — бідному та нещасному й сонце, як сальна свічка, чадить. Замість м'яких пуховиків і атласних ковдр у них були голі дошки, ледве прикриті сухою травою. Замість золотих і срібних тарілок — одна глиняна миска і вісім дерев'яних ложок. А в мисці що? Іноді юшка з коренів, а іноді й зовсім нічого. Так ось і жили.

Одного вечора королева-мати вийшла з хатини посидіти біля порога. Тут до неї підійшла стара-престара бабуся з кошиком у руках і запитала:

— Чи не купите б у мене трохи винних ягід?

— Ах, добра жінко, — відповіла, зітхнувши, королева, — ще недавно я могла б купити в тебе хоч сто таких кошиків. Але зараз у мене немає жодного сольдо. Візьми цей гребінець і дай мені за нього сім винних ягід для моїх семи дочок.

— Не треба мені гребінця, — сказала бабуся, — я й так дам тобі ягід. Розкажи мені про своє горе. Може, я й зможу допомогти.

Королева розповіла бабусі про все, що сталося з ними за останній рік.

Бабуся вислухала, похитала головою і сказала:

— Бідолашна королево! У однієї з твоїх дочок зла доля. Усі ваші нещастя через це. Поки з вами дівчина Сфортуна — дівчина Невдача — не чекайте удачі.

— У якої ж із моїх дочок зла доля? — запитала королева.

— У тієї, що спить, схрестивши на грудях руки, — відповіла бабуся. — Прожени її, і все піде добре.

Потім вона підняла з землі кошик і зникла за деревами.

Королева увійшла до хатини, запалила свічку і схилилася над старшою дочкою. Та спала, витягнувши руки. Друга дочка закинула їх за голову, третя підклала долоні під щоку, четверта — під подушку, п'ята рукою прикрила очі, у шостої рука звисала вниз. І щоразу королева полегшено зітхала. Але от мати піднесла свічку до молодшої дочки, Сантини, і ледь не скрикнула — молодша дочка спала, схрестивши на грудях руки.

Королева стала на коліна біля її ліжка і гірко заплакала. Сльози так і капали з її очей. Одна гаряча сльоза впала на щоку дівчини. Вона прокинулася і почула, що говорить мати.

— Ах, моя дочко! Ти така любляча і ніжна, невже ти й справді можеш приносити нещастя? Ні, ні, моя бідолашна Сантино, ніколи я не назву тебе Сфортуною, що б там не казала бабуся. Я ніколи не прожену тебе. Краще ми будемо ділити з тобою все, що накличе твоя зла доля.

Гірко було чути це юній королівні, але вона лежала тихо, як мишка, і нічим не показала, що прокинулася.

Коли ж мати, наплакавшись, задрімала, Сантина встала, зв'язала вузлик свої речі — стареньку сукню, гребінець і дерев'яну ложку, глянула востаннє на сплячих сестер і матір і покинула хатину.

До самого світанку йшла вона лісом, а ледь сонце піднялося, вийшла на рівнину. Куди не глянь — ні пагорба, ні кущика, тільки один дім і височів на рівнині. Королівна наблизилася до дому і заглянула у вікно. Вона побачила трьох жінок, які сиділи за ткацькими верстатами і ткали. Одна ткала золотими нитками, друга — срібними, а третя ткала алою ниткою по синій основі. Під умілими пальцями майстринь нитки лягали такими гарними візерунками, що королівна не могла відвести очей.

Раптом та, що ткала золотом, підняла голову і помітила дівчину. Ткаля встала і відчинила двері.

— Чи не хочеш увійти? — запитала вона.

— Якщо дозволите, — відповіла королівна.

— А як тебе звати?

Королівна подумала: «Якщо я й справді приношу невдачу, нехай мене й звуть Невдачею — Сфортуною». Так вона і сказала ткалям, а потім додала:

— Залишите мене в цьому домі — буду вам прислужувати. А не залишите — піду далі.

— Ну що ж, — сказали ткалі. — Залишайся.

І Сфортуна взялася за роботу. Вона підмела підлогу, розвела вогонь у вогнищі і почала готувати.

До полудня обід був готовий. Ткалі поїли, похвалили вправну кухарку і знову сіли за верстати.

Коли сонце почало схилятися до заходу, старша з майстринь, та, що ткала сині й алі візерунки, сказала:

— Сьогодні нас запросили в гості. Шлях туди не близький, і повернемося ми тільки до ранку. Добре охороняй без нас дім. Адже пряжа наша зроблена зі срібла, золота й шовку, а тканини, що сходять з наших верстатів, замовив сам король для весільних нарядів нареченої. Зачини за нами двері на засув, а ми ще зовні повісимо великий замок. Ткалі наділи святкові сукні і пішли.

Сфортуна все чистенько прибрала, вимила посуд, потім поклала в куток солом'яний матрац і, загасивши свічку, заснула.

Прокинулася вона рівно опівночі. Їй здалося, ніби хтось ходить по кімнаті. Щось дзвеніло і шелестіло.

— Хто тут? — скрикнула дівчина.
У відповідь із темряви почувся скрипучий старіючий голос:

— Це я, твоя доля. Вранці побачиш, який гарненький подаруночок я тобі приготувала. — І доля пронизливо захихикала.

Потім усе стихло. Сфортуна подумала: «Двері міцно зачинені зсередини й ззовні, нікому не увійти в дім. Мабуть, мені це сниться».

Подумала так, повернулася на інший бік і заплющила очі.

Вранці повернулися ткалі й гучно застукали у двері.

Королівна схопилася й відчинила господарям. Промінь сонця вдерся в кімнату. Сфортуна зблідла, ткалі так і ахнули. Дорога пряжа була сплутана й порвана, а золоті та срібні тканини порізані на шматки. Ось що зробила зла доля Сфортуни.

— Ах, негіднице! — закричали ткалі на бідну дівчину. — Ось як ти платиш за нашу доброту! Геть звідси!

Пинки й штовханини посипалися градом. І ось знову молода королівна бреде, сама не знаючи куди.

Надвечір вона дійшла до якогось села. У всіх вікнах уже світилися привітні вогники. У цю годину сім'я збирається біля вогнища на вечерю після дня, проведеного за роботою. Але жоден із цих домів не має місця для Сфортуни. Вона так і не наважилася постукати в якісь двері. Сфортуна добрела до площі й сіла на кам'яну сходинку ґанку багатого будинку.

Незабаром господар вийшов зачиняти віконниці й побачив дівчину.

— Що ти тут робиш? — запитав він.

— У мене більше немає сил іти, — відповіла Сфортуна. — Будь ласка, не проганяйте мене.

— Ти, дівчинко, мабуть, не знаєш, з ким маєш справу. Адже я постачаю вино самому королю. Я не можу дозволити тобі сидіти тут на сходинках. Вставай і заходь у дім.

Сфортуна увійшла.

— Залазь на ці бочки з вином і спи, — сказав господар. — Їм нічого не станеться, це звичайне вино. А те, що приготоване до весілля короля, запечатане в десяти бочонках і зберігається ось тут, у льоху.

І господар хвасто постукав по дверцях люка в підлозі.

Стомлена Сфортуна міцно заснула. Над ранком їй приснився дивний сон. Ніби вона сидить над струмком. Струмок біжить по камінцях, дзюрчить і лепоче, як дитина. Його пісеньку слухати б та слухати, а Сфортуні чомусь страшно.

Тут вона прокинулася від страху й раптом почула, як хтось бурмоче скрипучим голосом:

— Десять червоних струмочків, збирайтеся в озеро! Я свою справу знаю, а дівчинці від мене не відв'язатися.

Бідна Сфортуна зрозумла, що її зла доля знову нашкодила. Королівна гучно закричала:

— На допомогу! На допомогу!

Прибіг заспаний господар із свічкою. І що ж він побачив? Нікого в крамниці немає, окрім дівчини. Кришка люка відкинута. У льоху так і плеще вино. Десять порожніх бочонків плавають на поверхні.

Що могла сказати бідна Сфортуна! Мовчки вона витерпіла лайку й удари.

Накричавшись досхочу, господар виштовхнув її за двері.

Заливаючись гіркими сльозами, Сфортуна знову поплелася, куди очі дивляться. До полудня вона вийшла на берег річки й побачила жінку, яка прала білизну.

— Е, — сказала жінка, — до прачки Франчиски прийшла помічниця. Чи не так, дівчино?

— Якщо дозволите, — відповіла Сфортуна, — я охоче допоможу вам.

— Ну, так берися за справу, — сказала прачка Франчиска. — Я буду намилювати, а ти полощи.

Швидко пішла у них робота. Сонце ще не встигло припікати, а білизна вже була вся розвішана. Лише вона підсохла, Сфортуна сіла на траві й почала латати дірки. Прийнялася допомагати їй і Франчиска, але в неї виходило значно гірше.

— Подумати тільки, — сказала прачка, — двадцять років праю й латаю білизну нашому молодому королю й завжди думала, що ніхто на світі не може зробити це краще за мене. А тепер я бачу, що годуюся тобі в підмайстри. Ось що, дитино, залишайся жити зі мною.

— Ах, добра жінко, — відповіла дівчина, — я не смію навіть переступити поріг твого дому. Недарма мене звуть Сфортуною. Моя зла доля насилає лихо на мене й на дім, у який я входжу.

— Ну, це дрібниці! — сказала Франчиска. — Доля, звичайно, особа важлива. Та ж і людина не флюгер, щоб крутитися, куди вітер повіє. Можна й проти вітру повернути, можна й злу долю зробити добрішою. Посиди тут, я скоро повернуся.

Не минуло й години, як прачка повернулася. Вона принесла два великі рум'яні кренделі.
- Візьми ці кренделі, - сказала вона Сфортуні, - і йди вниз за течією річки. Річка приведе тебе до моря. Стань на березі моря та поклич мою долю.

- Як же можна покликати долю? - здивувалася Сфортуна.

- Дуже просто. Гукни голосніше: «Ого-го-го! Доля Франчески-и-и!» І так три рази. Тут моя доля й з'явиться. Ти з нею поводься ввічливо, ну, втім, тебе цього вчити не треба... Віддай моїй долі один крендель, вклонися від мене та розпитай її, як знайти твою долю. Другий крендель подаруй своїй долі.

Ішла, йшла Сфортуна і вийшла на берег моря. Три рази покликала вона долю Франчески, і та з'явилася перед нею.

- Синьйоро доля Франчески! Франческа передає вам привіт і ось цей крендель. І ще, якщо буде на те ваша ласка, навчіть, як мені знайти мою долю.

- Навчити я тебе можу, - сказала доля Франчески. - Тільки ти цій зустрічі не порадієш. Твоя доля — зла старушенція. Але, якщо хочеш, слухай. Бачиш в'ючну стежку, що веде в гори? Іди нею. Як дійдеш до ущелини, зверни в першу розщелину між скелями. У самому темному куті стоїть піч, біля печі метушиться старуха. Це і є твоя доля. А вже розмовляй там, як сама знаєш, бо з нею навіть сам чорт не домовиться.

Сфортуна подякувала долі Франчески і пішла шукати свою долю.

Ось і ущелина, ось і розщелина, ось і піч. А ось і доля Сфортуни. Ох, який же в неї був вигляд! Сірі волосся звисали брудними пасмами, гачкуватий ніс був перепачканий сажею, плаття подерте на шматки. Молодій королівні було вже майже шістнадцять років, і можна було присягнути, що за всі ці роки її доля ні разу не милася.

- Навіщо прийшла? - заворчала старуха, побачивши Сфортуну. - Коли мені знадобишся, я сама тебе знайду. А поки йди геть.

- Я зараз піду, дорогая синьйоро моя доля. Візьміть лише ось цей крендель у подарунок.

- Дуже мені потрібні твої подарунки! - сказала доля і повернулася спиною до дівчини.

Але Сфортуні здалося, що голос старухи став трохи м'якшим.

Дівчина поклала крендель на піч і тихенько пішла.

А тим часом праля Франческа віднесла білизну королю. Молодий король подивився на білизну і скрикнув:

- Нья Франческа!

Король називав пралю Нья Франческа — кума Франческа — тому, що скільки себе пам'ятав, стільки пам'ятав і її, адже вона прала ще його пелюшки. Отож, побачивши білизну, він скрикнув:

- Нья Франческа, ніколи вам не вдавалося випрати краще, ніж сьогодні. Яке ж воно біле! А штопки! Вони красивіші за мережива на моїх сорочках. Ось вам десять скудо понад плату.

Франческа дуже зраділа і накупила на ці гроші всяких речей — сукню для Сфортуни, черевики для Сфортуни, а на голову їй чорну мереживну хустку.

Цілий тиждень прожила Сфортуна у пралі Франчески. Ось минула неділя, настав понеділок, а по понеділках у Франчески завжди була велика королівська пральня. Вони взялися за роботу удвох. До полудня все випрали, а потім Сфортуна цілу ніч штопала і прасувала.

Вранці, коли праля принесла королю білизну, той сказав:

- Е, нья Франческа, з кожним разом ти стаєш все вправнішою. Як запрасувані складки! А білі комірці піднімаються, ніби моріна піна.

І король дав пралі цілих двадцять скудо понад плату. Нья Франческа подякувала королю і знову пішла за покупками. Цього разу вона знову купила сукню, черевики, гарну головну хустку. Але це ще не все, вона купила мило, губку, гребінець і цілий пузирок із дорогоцінною трояндовою олією.

Праля принесла покупки додому і сказала Сфортуні:

- Диви, які подарунки я приготувала твоїй долі. Зараз я спеку крендель, і ти підеш до неї в гості. Одягни її в усе нове, та спершу добре вимий.

Доля Сфортуни була такою самою брудною, як і раніше, але зустріла вона дівчину привітніше.

- Крендель принесла? - запитала вона, побачивши Сфортуну.

- Звичайно, принесла, дорогая синьйоро моя доля. І вона простягнула старусі крендель.

Лише доля підійшла до Сфортуни, дівчина міцно схопила її за руки і потягнула до струмка. Ну і верещала ж старуха, коли Сфортуна терла її намиленою губкою!

- Не хочу митися! Не хочу митися! - кричала вона, вириваючись.

Але Сфортуна не звертала уваги на її крики. Вона чистесенько вимила свою долю, зачесала її, наділа нову гарну сукню, взула в нові скрипучі черевики і вилила на неї весь пузирок із трояндовою олією.

Ох, яка ж мила добра старушка стояла тепер перед нею! А пахло від неї, як від десяти кущів троянд. Відомо ж, всі жінки, навіть найстарші, люблять нові наряди. Доля не могла налюбуватися на себе. Вона то й діло поправляла оборки на спідниці, поскрипувала новими черевиками, приміряла хустку.

- Розумниця ти моя, - сказала вона Сфортуні. - Так уже повелося: якщо в людини зла доля, вона тільки й знає, що скаржиться та проклинає її. Ось вона і стає ще злішою. Нікому й на думку не спаде, що треба самому постаратися зробити свою долю кращою. Ти, моя голубко, так і зробила. Тепер у тебе все буде добре. Дякую тобі за подарунки, прийми й від мене подаруночок.

І доля дала Сфортуні маленьку коробочку. Дівчина поцілувала старушку в обидві щоки і повернулася до Франчески.
Разом із Франческою вони відкрили коробочку. І що ж там лежало? Всього-насього шматочок галуну, завдовжки з палець.

— Не дуже-то щедра у тебе доля, — сказала Франческа й засунула коробочку до шухляди комода.

Ну, а в понеділок, як завжди, Сфортуна з Франческою випрали білизну, і у вівторок праля понесла її до палацу.

Цього разу король навіть не глянув на білизну, так він був заклопотаний.

— Ваша величність, — сказала праля, — нья Франческа насмілюється запитати вас, чим це ви занепокоєні?

— Ах, нья Франческа, у мене тисяча бід і сто неприємностей. Бачиш, радники підшукали мені наречену в заморському королівстві. Наречену я ніколи й на очі не бачив, і одружуватися мені зовсім на ній не хочеться. Але якщо радники щось собі в голову вб’ють, вони ні за що не відступлять. Я й погодився.

— Що ж тут поганого? — сказала Франческа. — Весілля — справа весела.

— Ну, а мені зовсім не весело. По-перше, у мене на весілля немає вина. Якась дівчинка забрела до мого постачальника й випустила все найкраще вино з бочок...

— Це ще не біда! — сказала Франческа. — Коли гості натанцюються, вони не розбирають, яким вином вгамовують спрагу.

— По-друге, — продовжив король, — наречена вимагала, щоб я подарував їй три сукні — із золотої, срібної та синьо-червоної парчі. Три ткалі наткали парчі. А якась дівчинка забрела до них і порізала всі дорогоцінні тканини.

— Е, ваша величність, — сказала Франческа, — найкращий наряд для нареченої — це біла сукня.

— Так я й сам вирішив. Сукня з білого шовку вже готова. По подолу її обшили галуном. Але ось горе! Уяви собі, нья Франческа, галуну не вистачило. Зовсім маленького шматочка, з палець завдовжки. А такого галуну більше немає в усьому королівстві.

— Ваша величність! — вигукнула праля. — Зачекайте, я зараз повернуся.

Франческа побігла додому, порпалася в комоді й принесла королю коробочку з галуном. Його й не відрізнити було від того галуну, яким обшивали сукню нареченої.

— Ну, нья Франческа! — скрикнув король. — Ти врятувала мене від ганьби перед заморською королівною. За це я відважу тобі стільки золота, скільки важить твій галун.

Стали зважувати шматочок галуна. Спочатку на маленьких терезах, потім на середніх, потім на найбільших. Але скільки не сипали золота, галун виявлявся важчим.

— Нья Франческа, — запитав король, — скажи правду: чий це галун?

Франческа розповіла про Сфортуну. Король побажав подивитися на дівчину.

І ось Сфортуна в своїй новій сукні прийшла до палацу. Лише король і Сфортуна побачили один одного, як одразу закохалися. І нема чому дивуватися, адже обоє вони були молоді й гарні.

Король негайно покликав радників і сказав:

— Ви шукали мені наречену за морем. А я знайшов її у власному королівстві. Якщо комусь із вас більше подобається заморська королівна, нехай сам на ній одружується.

І король наказав готувати все до весілля.

Потім він наказав покликати трьох ткаль і постачальника вина. Ті так і обмерли, побачивши наречену короля.

Король заплатив їм за порізану парчу і розлите вино й відпустив з миром.

Тепер королівну ніхто не називав Сфортуною, адже вона вже не була дівчиною-Невдачею. Звали її тепер тим ім’ям, яке дали їй батько й мати, — Сантина.

За три дні до весілля Сантина сказала своєму нареченому:

— Ах, ваша величність, як би мені хотілося дізнатися про мою дорогу матір і сестер, про мого нещасного батька.

— Заспокойтеся, любима Сантино, — відповів король, — того дня, коли я вперше побачив вас, я послав гінців до сусіднього королівства. Сьогодні гінці повернулися й привезли радісну звістку. Король, ваш батько, втік із полону, зібрав військо й повернув собі трон. Королева, ваша мати, і королівни, ваші сестри, зараз у дорозі. Вони їдуть сюди.

Радості Сантини не було кінця.

Настав день весілля. За розкішним столом, на самому почесному місці сиділи молоді, а по боках — батько, мати і шестеро сестер Сантини. Була тут, звичайно, і нья Франческа.

А за кріслом нареченої стояла ще одна гостя. Вона радісно кивала кожного разу, коли чула сміх Сантини. Але ніхто не бачив цю гостю, окрім молодої королівни, бо це була її власна доля.

↑ Догори

Зла доля

Інші казки