Бог грози Сомбуцу

У давні часи жили в одному гірському селі дід із своєю онукою. Жили вони бідно, все багатство — клаптик землі маленький-премáленький, з котячий лоб.

Щоранку вирушали дід із онукою на своє поле, працювали на ньому від світанку до заходу. А поле хоч і маленьке, а годувало їх — то ріпою, то динями, а то й бобами.

Ось якось раз задумав дід ріпу посадити. Погодилася онука.

— Дуже я, дідусю, ріпу люблю, — каже. — Якщо виросте, не будемо з тобою зиму голодувати.

Розкопали вони землю, стали насіння кидати та примовляти: «Ріпо, ріпо, зійди! Ріпо, ріпо, уродися! Вирости великою на радість дідові й онуці!».

Посадили вони насіння й стали чекати, коли листочки з’являться.

Через кілька днів бачать — зазеленіло їхнє поле. Зраділи дід із онукою:

— Ось скільки ріпи уродиться! Не страшна нам тепер зима!

Настала пора ріпу поливати. Стали дід із онукою до струмка ходити, а шлях-то неблизький, все під гору, під гору. Зачерпнуть відро — і назад, все в гору, в гору. Та ось лихо: тільки польють поле, заворушиться ріпа листочками, ніби просить: «Пити! Пити!». Так і ходили дід із онукою цілий день по воду.

Та ось одного разу спустилися вони до струмка, та так і остолбеніли — немає в струмку води, висих. Зажурилася онука, заплакала:

— Що ж тепер з нами буде? Загине наша ріпа, і ми з голоду помремо!

Думав дід, думав, де води взяти, і придумав:

— Давай-но ми з тобою на гору Тога зійдемо, там бог Сомбуцу живе.

— Бог Сомбуцу? — здивувалася онука. — А хто це?

— Це дуже важливий бог, бог гроз, — відповів дід. — Від нього всі дощі на світі залежать. Посилає він, коли захоче, град і зливи на землю.

— Ну, раз він такий важливий і допомогти нам може — ходімо, — зітхнула онука.

Зібралися вони й на гору Тога вирушили. В’ється гірська стежина, все вище й вище втікає.

— Далеко ще? — питає онука.

— Ось гаю минемо, а там рукою подати, — відповідає їй дід. Піднялися вони, нарешті, на гору.

— Ну, ось і прийшли, — сказав дід.

Дивиться онука, зрозуміти не може, куди це вони прийшли. Стоїть на вершині скеля, а під нею яма.

— Що це? — здивувалася онука. — Невже ця скеля і є великий бог гроз Сомбуцу?

— Так, — відповів дід. — Це і є бог Сомбуцу. Священна це скеля.

Вклонився він скелі до пояса, поруч сів, руки в молитві склав.

— Боже Сомбуцу, пошли нам на поле дощ, — став просити дід.

— Допоможи нам, добрий боже Сомбуцу, гине наша ріпа. Врятуй нас від голоду! — стала просити онука.

Довго вони сиділи, та тільки голосу бога Сомбуцу так і не почули.

Наступного дня знову прийшли дід із онукою до скелі, і знову нічого не сказав їм бог Сомбуцу. А ріпа тим часом зовсім пожовкла, опустила листочки, ось-ось загине.

На восьмий день прокинулися дід із онукою, дивляться — знову небо ясне, жодної хмарки не видно.

— Мабуть, не такий добрий великий бог гроз Сомбуцу, як люди кажуть, — проворчав дід. — Не хоче він чути наші молитви.

Ну, робити нічого. Знову пішли дід із онукою до священної скелі. Знову просити стали:

— Змилуйся над нами, боже Сомбуцу, пошли нам хоч якийсь дощик! Напої наше поле! Врятуй нашу ріпу!

Мовчить скеля, нічого не відповідає їм бог гроз Сомбуцу. Розсердився тут дід не на жарт, та як закричить:

— Брешуть люди, що ти допомогти можеш! Не бог ти, а ошуканець!

Підняв він із землі камінь, та як по скелі ним ударить! Покотився камінь і на дно тієї самої ями, що біля підніжжя скелі була, впав.

Загуділа тут скеля, захиталася, і почувся з ями хрипкий голос:

— Хто насмілився каміння в мене кидати? Хто мій сон порушив? Ось я вам!

Перелякалися дід із онукою.

— Ой, рятуйте! — закричали і подалі від скелі відбігли. А потім дід і каже:

— Прости мене, великий боже гроз Сомбуцу, що камінь у тебе кинув. Тільки немає більше сил мовчання твого терпіти. Вісім днів ходимо ми до тебе — дощу просимо. А ти все мовчиш.

Сказав так дід, дивиться — перестала скеля хитатися.

— Вісім днів, кажеш, ходите? — перепитав бог гроз. — Ну, прости, прости! Та ти, мабуть, удень до мене приходиш. А я дуже люблю вдень дрімати, та так міцно засинаю, що нічого не чую. Не сердься, прости мене!

— Гаразд, — відповів дід, — не сержуся. Ну, тепер-то пошлеш нам на поле дощ?

— А чому ж не послати-то? — засміявся бог гроз. — Шкода, чи що?

Зітхнув він глибоко, сон прогнав, та як закричить:

— Гей ви, слуги вірні, прокидайтеся! Справа для вас знайшлася!

Забурчало щось у глибокій ямі, заскрипіло, а потім раптом із неї дим повалив. Потягнувся дим до неба, глянь — сидять уже там грімовики, видимо-невидимо. Кожен на своїй хмарці.

— Оце так! — здивувалися дід із онукою. — Ось, виявляється, як дощі робляться.

— Гей ви, не дрімайте! — закричав грімовикам бог гроз Сомбуцу. — А краще-но дайте їм на поле дощу, та пожирнішого!

Почули грімовики наказ і одразу за діло взялися — стали вони що є сили булавами по хмарах бити. Загуркотіли тут громи, заблискала блискавка, покрила небо темна хмара, і хлинув на землю злива.

— Ех, добре! — кричать грімовики старші.

— Гей, піддай ще! — кричать ті, що молодші.

Зраділи дід із онукою дощу. Подякували богу гроз і додому поспішили. Прибігли на поле, бачать — піднялася їхня ріпа, зазеленіли листочки, білі голівки з землі визирають. Гарний урожай зібрали того року дід із онукою.

А в тих краях з того часу звичай з’явився: як прийде посушливе літо, підуть сільські хлопці на гору Тога до бога гроз Сомбуцу. Кинуть камінь у глибоку яму — бог від сну й прокидається. Старі люди кажуть, що після цього завжди дощі починаються.

↑ Догори

Бог грози Сомбуцу

Інші казки