Бог гори та риба окудзе
У давні часи жили в одному селі дуже заможні люди. Чому вони були такими багатими? Та тому, що дружили селяни того села з самим богом гори. Ось і допомагав він їм гарний урожай виростити, шкідливих комах та темні сили відігнати. Кожну осінь бог ішов у гори, і звідти, зверху, за селом наглядав. А навесні він обов'язково спускався вниз і приходив у село. Чекали його селяни з нетерпінням — ніколи без бога гори рис на поля не висаджували, тому й називали його навесні богом рисового поля. Був бог гори дуже добрим, але вже надто сором'язливим: то червонів від скромності, то обличчя прикривав від збентеження, ну прямо як юна дівчина.Але от якось навесні трапилася така історія. Як завжди, прийшов бог гори в село — селяни якраз рис садили. Зустріли його, як належить, — з почестями, подарунки принесли, частування влаштували. І все було б гаразд, якби не надумав бог гори по селу прогулятися. Обійшов він хати, обійшов поля та й до струмка вийшов. Сів на бережок відпочити. Сидить — милується. І треба ж було такому статися, щоб поглянув бог гори в струмок, побачив своє відображення! А як побачив, так і заголосив:
— Ой, ой! Ось лихо! Невже це я?! Ніколи не знав, що я такий потворний! Ну й обличчя! Як же мені соромно! Як соромно!
Заплакав бог гори гіркими сльозами, речі підхопив і в гори стрімглав побіг.
Збентежилися селяни.
— Почекай! — кричать. — Не сумуй! Ми тебе й такого любимо й шануємо!
А бог гори біжить, не озираючись, нічого чути не хоче.
Налякалися селяни. «А що, якщо він тепер ніколи не повернеться?» — думають. Так і сталося. Сховався бог гори в лісовій гущавині, людям на очі не показується.
Прийшло в те село велике лихо: розсада почала в'янути, заливні поля сохнути, а дерева в горах і зовсім рости перестали. Не знають селяни, що робити, як біді допомогти. Думали вони, думали, та й пішли до однієї мудрої бабусі поради просити. Розповіли їй про свою біду.
Задумалася бабуся, а потім і каже:
— Стара я, років двісті, мабуть, на світі живу. Не пригадую щось, як цей бог гори виглядає. Ви самі-то його добре в обличчя пам'ятаєте?
— А як же? — здивувалися селяни. — Щороку навесні він у село приходить.
— Ну, і як? — знову запитала бабуся. — Справді він такий собою негарний?
— Справді, — зітхнули селяни. — Та ж це неважливо! Все одно він для нас найкращий!
— Звичайно, — погодилася мудра бабуся, — найголовніше, що бог гори добрий. Але ось біда — дуже він сором'язливий. Мабуть, соромно йому стало, що обличчя у нього потворне, тому й утік він від вас. Раніше-то він цього не знав.
— Що ж нам тепер робити? — запитали селяни. — Лихо в нас — того й гляди в селі голод почнеться. Працюємо ми на полях з ранку до ночі, а нічого у нас не росте.
— Треба вам знайти когось ще негарнішого, ніж бог гори, — порадила бабуся. — Нехай побачить, що не він на світі найпотворніший.
Задумалися селяни. Хто ж ще такий негарний, як бог гори? Думали-гадали, але нічого не вигадали.
— Та добре вже, — сказала бабуся, — дам вам пораду. Підіть до нашого струмка і спіймайте там рибу-окодзе. А як спіймаєте, подивіться на неї уважніше — ніхто на світі так потворно очі не витріщає!
— Окодзе? І то правда! — зраділи селяни.
Пішли вони до струмка, рибу-окодзе спіймали, почали сміятися:
— Ха-ха-ха! Ну й рожа!
— Ось сміх!
— Ой да уродина!
Посадили вони рибу-окодзе у великий глечик і швидше в гори побігли. Знайшли будинок бога гори, постукали:
— Відчини нам, боже гори, — просять. — Подивись, що ми тобі принесли!
Відчинив бог гори двері, заглянув у глечик — а там риба сидить, очі витріщила, щелепами туди-сюди рухає! Жах, та й годі!
— Ось це так! — здивувався бог гори. — Буває ж таке на світі! Бачу я, що є хтось ще потворніший за мене! Як добре, що я не риба-окодзе! А вона-то, вона-то, подивіться, як очми вертить! Ха-ха-ха! Ой, не можу більше! Зараз лусну від сміху!
Сміється бог гори, і селяни сміються. Радісно всім їм стало і весело. Повернулося до бога гори гарний настрій. Помирився він із селянами. Стали в селі знову заможньо жити: рис на полях заколосився, плоди на деревах дозріли. І жили з тих пір завжди селяни і бог гори в мирі та злагоді.
Інші казки
