Друг і брат
Сталося це давним-давно восени в одному селі.Настав час урожай збирати. А урожай вийшов славний: рис налився, колосся до землі схиляється. Вийшли селяни вранці в поле — а рис той з землі вирваний, поле потоптане. Зажурилися вони: Хто ж насмілився наш урожай зіпсувати? Хто надумав красти.
Зібрали вони рис, скільки за день змогли, і до домів пішли. Наступного дня приходять, бачать — знову хтось полем ходив.
Тоді вирішили селяни злодія вистежити та суворо покарати. Стали вони чергувати. А злодій виявився хитрішим — зовсім перестав приходити.
Раділи селяни:
— Добре ми його налякали! Нехай знає: не дамо йому безкарно наш рис топтати!
Не стали вони більше поле сторожити, а злодій тут як тут! Знову вночі рис красти почав. От тобі й лихо!
Жив у тому селі один парубок. Звали його Тара. Був він добрим і сміливим. Ніхто його в карате не міг перемогти. Дуже хотілося Тара людям допомогти, ось і вирішив він нічного злодія вистежити.
Узяв Тара велику палицю і, як стемніло, на поле пішов. А ніч була безмісячна, темно, хоч око виколи. Ліг Тара в траві, подих затаїв, чекає, поки злодій з’явиться. Довго він так лежав. Раптом чує — крадеться хтось. Спочатку, ніби, легенькими кроками йшов, а як наблизився — загриміло все, і вітер гарячий піднявся.
Лежить Тара в траві, навкруги дивиться, а нічого не бачить — темно ж. Став він тоді прислухатися, і здалося йому, що злодій серпом колосся зрізає. Вискочив сміливець із схованки і на звук серпа побіг. Бачить — біля самих його ніг хтось сидить. Розмахнувся Тара і що було сили палицею злодія вдарив.
Скрикнув злодій жалібно, під ноги Тара впав і завмер — помер, значить.
Злякався Тара, заплакав:
— Ось лихо! Не хотів я людину вбивати, і в думках того не було. Думав я, як людям допомогти і злодія спіймати.
Ну, скільки сліз не ллєш, а злодія все одно не оживиш. Зітхнув Тара і до старшого брата пішов — за порадою.
— Допоможи мені, брате, — став просити Тара. — Підтверди перед людьми, що я страшного вбивства не замишляв.
— Ах ти, негіднику! — закричав на нього старший брат. — Сам у пастку лізеш, та й мене за собою тягнеш! Ти б раніше до мене за порадою прийшов, коли злодія вбити надумав. Що ж, на твою думку, злодій — не людина? Ти не просто злодія вбив, а людину. Значить, ти убивця і є!
Зовсім розгубився Тара.
— Невже тобі мене зовсім не шкода, старший брате? — питає. — Прошу тебе, засвідч, що все вийшло випадково.
— Засвідчити? — розсердився старший брат. — Ти що, з глузду з’їхав? Тоді ж усі подумають, що я з тобою заодно. Геть із мого дому! Нема в мене з убивцею нічого спільного!
Так і вигнав старший брат молодшого. Іде Тара, сльози гіркі ллє. «Нема мені тепер порятунку, — думає, — навіть брат від мене відмовився. Куди йти — не знаю. Хоч у болоті топися».
Ішов він так, поки не підійшов до хати свого друга. «Дай, — думає, — зайду, попрощаюся перед тим, як у болото кинуся».
Відчинив друг двері, здивувався:
— Ти що ж це, Тара, вночі гуляєш? Чи щось трапилося?
Розповів йому Тара про все — і про те, як людям допомогти хотів, і про те, як злодія ненавмисно вбив. Тільки про старшого брата промовчав — соромно ж.
— Так... — задумався друг. — Сумна історія вийшла... Але ти не журся, я тебе в обиду не дам. Усім розповім, що ти його смерті не хотів. Ну, а якщо не повірять, скажу, що разом ми з тобою вночі на тому полі були. Удвох і помирати не страшно.
— Дякую тобі за добре слово, — сказав Тара. — Тільки загибелі твоєї я не хочу. Сам за все відповім, якщо доведеться!
— Гаразд, не журися, поживемо — побачимо, — підбадьорював його друг і запропонував: — Давай краще на поле підемо і на злодія поглянемо, адже ти й не знаєш, кого вбив. Та й негоже йому посеред поля лежати — поховати треба.
— І то правда, — погодився Тара. — Ходімо.
А тут уже й світати почало. Прийшли Тара з другом на поле, бачать — щось чорніє серед колосся. Підійшли ближче, та так на місці й завмерли! Не людина перед ними лежить, а великий болотяний вугор! Давно за ним селяни полювали! Був той вугор господарем навколишніх боліт і багато клопоту людям завдавав.
— Ось тобі й злодій! — засміявся друг. — Ти, значить, двічі людям допоміг: від злодія урожай уберіг, та ще й у додачу — село від злого вугря врятував!
Підняли друзі великого вугря і до села віднесли. Ось була радість! З усіх навколишніх сіл приходили люди на вугря подивитися.
— Ось він який, виявляється, господар боліт! — дивувалися.
— А який великий!
— А який страшний!
— Дякую тобі, Тара, що всіх нас від голодної смерті і від злого вугря врятував.
Запекли селяни великого вугря і влаштували справжнє свято. Сидів Тара на тому святі на чолі столу, а поруч із ним — друг. Тільки старший брат на свято не прийшов. Соромно йому стало, що не допоміг він Тара в тяжку хвилину. Зібрав старший брат свої речі і назавжди з тих місць пішов.
Інші казки
