Дурень Йотаро
У одному селі жила жінка з сином. Сина звали Йотаро. Він був тихий і слухняний хлопчик: не пустував, не бешкетував, намагався всім допомогти, але був дуже недогадливим.Одного разу мати сказала йому:
— Йотаро, я піду на річку прати білизну, а ти подивись за рибою. Вона на кухні, а там сидить кіт.
Мати взяла кошик з білизною і пішла на річку. А Йотаро зараз же побіг на кухню, оглянувся і побачив на полиці блюдо з рибою.
«Не можу я сидіти, задивляючись на полицю! — подумав Йотаро. — Краще поставлю блюдо на підлогу».
Йотаро так і зробив: поставив блюдо з рибою на підлогу, а сам сів поруч і немигаючи став дивитися на рибу. Про кота він і забув. А кіт у цей час підкрадався до риби все ближче і ближче. Підібрався до самого блюда, схопив лапою риб'ячу голову і стащив її на підлогу. Йотаро навіть не ворухнувся. Кіт з'їв риб'ячу голову, стащив з блюда риб'ячий бік і теж з'їв. Так поступово він з'їв усю рибу. На блюді залишився лише риб'ячий хвіст.
Наївшись до сита, кіт відійшов убік, згорнувся в клубок і заснув.
«Тепер мені і дивитися ні на що! — подумав Йотаро. — Риби на блюді більше немає. Піду-но я на двір, погуляю трохи».
Йотаро вибіг із хати, а назустріч йому мати з білизною.
— Йотаро, що ти робиш на дворі? — запитала мати. — Я ж тобі наказала дивитися за рибою.
— Я й дивився.
— Чого ж ти втік із кухні?
— А мені більше ні на що було дивитися. Від риби лишився лише хвіст.
— А де ж вся риба?
— Кіт з'їв.
— А ти що робив?
— А я на рибу дивився. Ти наказала мені дивитися, я й дивився.
— Ох, який же ти дурний! — сказала мати. — Як ти не здогадався крикнути котові «геть». Кіт би втік, і риба залишилася б цілою.
— Правильно, — сказав Йотаро. — Наступного разу буду розумнішим.
Наступного ранку мати сказала:
— Йотаро, сходи на город, подивись, чи дозріла редька. Заодно подивись, чи не їдять гусениці капусту.
Йотаро зараз же побіг на город. Бачить, редька й справді дозріла. Вже де-не-де з землі стирчать білі головки. А ось капуста вся об'їдена. На листках сидять великі зелені гусениці.
Йотаро подивився на гусениць і подумав:
«Тепер-то я знаю, що мені робити. Треба прогнати гусениць із капусти».
І він закричав із усієї сили:
— Геть! Геть!
Гусениці навіть не ворухнулися.
— Геть! — ще голосніше крикнув Йотаро.
Але, як він не кричав, гусениці спокійно сиділи на листках. Йотаро заплакав і побіг до матері.
— Чого ти плачеш? — запитала мати.
— Як же мені не плакати? Гусениці їдять нашу капусту. Я кричав їм «геть, геть», а вони не слухаються.
— Який же ти дурний! — сказала мати. — Хіба гусениця і кішка — одне й те саме? Треба було їх убити, ось і все.
— Правильно, — сказав Йотаро. — Наступного разу буду розумнішим.
Того ж дня після обіду Йотаро сказав матері:
— Сьогодні в нас у селі вистава — борці приїхали. Можна мені піти подивитися на них?
— Можна, — відповіла мати. — Тільки не штовхайся в натовпі й поводься ввічливіше.
Йотаро зрадів і побіг до сільського храму. Там на дворі вже йшла вистава. Посеред двору був збудований дерев'яний майданчик, і на ньому боролися двоє великих, товстих чоловіків. Навколо майданчика товпилися глядачі. Все село збіглося на виставу, тому на дворі було дуже тісно і спекотно. У всіх глядачів у руках були круглі паперові віяла, прикрашені чорними знаками. Віяла тихо шелестіли, і по всьому двору нісся легкий вітерець.
Йотаро прийшов пізно і опинився в самому кінці двору. Йому нічого не було видно, крім потилиць і спин глядачів. Від нудьги він став розглядати потилиці. І тут він побачив рожеву, блискучу, наче покриту лаком, лисину. На самій її середині на єдиному волосині сиділа велика чорна муха.
«Муха сидить на лисині, як гусениця на капусті, — подумав Йотаро. — Вона з'їсть останній волос старика. Треба її швидше вбити. Це буде дуже ввічливо».
Йотаро високо підняв своє віяло і ляснув старика по потилиці. Муха зараз же перелетіла на голову іншого сусіда. А старий охнув і обернувся. Побачивши Йотаро, він сердито закричав:
— Як ти смієш битися, негідний хлопчисько! І, розмахнувшись, він сильно вдарив Йотаро по щоках.
Йотаро заплакав, щока його розпухла і почервоніла. З плачем він вибрався з натовпу і побіг додому до матері.
— Чого ти так рано повернувся? — здивувалася мати.
— Через мою ввічливість мене побили, — сказав Йотаро. — Я ляснув одного старого по голові віялом, щоб убити муху, а він розсердився і побив мене.
— Ох, який же ти дурний! — сказала мати. — Навіщо ж ти ляснув старого по голові? Треба було помахати віялом, муха б і відлетіла.
— Правильно, — сказав Йотаро. — Наступного разу буду розумнішим.
Наступного дня в селі стався пожежа. Йотаро ніколи в житті не бачив пожежі і побіг з усіх сил дивитися, як горить будинок. Ще здалеку він побачив жовте полум'я в густому чорному диму. По всій вулиці бігали і метушилися люди. Йотаро добіг до палаючого будинку і зупинився на іншій стороні вулиці.
Раптом лускнув гуркіт, і в усі боки полетіли іскри: це обвалилася палаюча балка. Одна іскра перелетіла через вулицю і впала на паперове вікно, біля якого стояв Йотаро.
— Ой, ой! — закричав Йотаро. — Треба прогнати іскру, а то від неї загориться весь будинок.
Він витягнув із-за поясу віяло і став махати ним із усієї сили. Від цього іскра ще сильніше розгорілася, і папір почав тліти.
Люди, які жили в будинку, помітили, що папір на їхньому вікні димиться, злякалися і вибігли на вулицю.
Тут вони побачили Йотаро, який стояв біля вікна і роздував віялом вогонь. Люди так розсердилися на нього, що вирвали у нього з рук віяло і добре відлупцювали Йотаро. А загорілий папір зараз же залили водою.
Наляканий і заплаканий, Йотаро поплівся додому.
— Що з тобою сталося? — запитала мати, побачивши заплаканого сина.
— Мене знову побили, — сказав Йотаро, плачучи. — Я хотів зігнати іскру з паперового вікна, щоб не загорівся будинок, і став махати на неї віялом, а в мене відняли віяло і побили мене.
— Ну і дурний же ти, — сказала мати. — Хіба можна гасити іскру віялом? Вогонь треба заливати водою.
— Це правильно, — відповів Йотаро. — Наступного разу буду розумнішим.
Наступного дня вранці Йотаро пішов погуляти. Він дійшов до самого краю села. А на краю села стояла кузня. Двері в неї завжди були розчинені навстіж, а всередині цілий день палало полум'я. Перед вогнем розгойдувалися вперед і назад двоє парубків. Вони били по розпеченому залізі молотами на довгих ручках. Коли молот вдаряв по залізу, в усі боки сипалися іскри.
Йотаро зупинився перед дверима і заглянув усередину.
— Знову пожежа! — зрадів Йотаро. — Ну, тепер я знаю, що робити.
Він набрав повне відро води і вилив його у вогонь. Ковалі спочатку лише роти роззявили. А коли вода в полум'ї зашипіла, вони накинулися на Йотаро, надавали йому лупцю і виштовхали на вулицю. З гучним плачем побіг він додому.
— Що знову сталося? — запитала мати.
— Знову мене побили, — сказав Йотаро. — Я проходив повз кузню, а там горів вогонь і сипалися іскри, як на пожежі. Я хотів залити вогонь водою, як ти мені наказала, а ковалі розсердилися і побили мене.
— Ну і дурний же ти! — сказала мати. — Адже в кузні вогонь потрібен для роботи. Хіба ти не бачив, як там ковалі б'ють молотами по залізу? Якби ти хотів їм допомогти, то робив би те саме, що й вони.
— Правильно, — сказав Йотаро. — Наступного разу буду розумнішим.
Через два дні, коли подряпини та синці у Йотаро загоїлися, він знову пішов гуляти. Лише відійшов він від хати, як побачив двох парубків, які били один одного палицями.
«Треба їм допомогти!» — подумав Йотаро.
Він підняв із землі товсту сучкувату палицю і що є сили вдарив спочатку одного, потім іншого парубка по голові.
Парубки зараз же перестали битися, і обоє накинулися на Йотаро. Вони були старші й сильніші за нього, та ще й їх було двоє. Вони так сильно побили Йотаро, що він ледве дотягнувся до дому.
— Що з тобою? — запитала мати. — Знову тебе побили?
— Знову, — сказав Йотаро. — Я побачив на вулиці двох парубків. Вони били один одного палицями. Я став їм допомагати, а вони обоє раптом накинулися на мене і давай мене бити.
Мати лише рукою махнула:
— До чого ж ти дурний, Йотаро! Адже тут треба було не допомагати, а рознімати.
— Правильно, — сказав Йотаро. — Наступного разу буду розумнішим.
Сім днів після цього сидів Йотаро вдома, боявся показатися на вулицю. Але на восьмий день не витримав і пішов погуляти.
Вийшов він на вулицю і бачить: посеред дороги гризуться два собаки.
Йотаро зупинився і закричав:
— Перестаньте битися!
Собаки його, звичайно, не послухалися. Тоді Йотаро підбіг до них, схопив їх обох за хвости і став розтягувати в різні боки. Собаки ще більше розлютилися, загарчали і вчепилися бідному Йотаро в литки. Якби перехожі не підоспіли на допомогу, собаки розірвали б його на шматки.
Ледве живий повернувся Йотаро до матері.
Мати подивилася на нього і вже нічого більше не сказала.
Навчати дурня — лише час марнувати.
Інші казки
