Дзвін із палацу Дракона
Сталося це дуже-дуже давно. Висів на дзвіниці в храмі Сеннендзі, що в Сімоносекі, величезний дзвін. Дзвін його розносився далеко по окрузі і завжди радував людей.Щоранку в один і той же час ударяв дзвонар по дзвону.
— Ну ось, — говорили селяни, — це дзвонить дзвін храму Сеннендзі. Значить, пора нам у поле вирушати.
І що вечора дізнавалися люди про час за ударом великого дзвону.
— Чуєте? — питали вони один одного. — Уже пролунав дзвін. Треба б додому повертатися. Так і жили люди в тих місцях: за ударом дзвону.
Але одного разу сталося ось що. Вийшли селяни в поле, працюють, рук не покладаючи, раптом чують — дзвонить великий дзвін храму Сеннендзі. Здивувалися селяни:
— Ще не час нашому дзвону дзвонити. Може, лихо яке трапилося?
Почув дзвін і сам настоятель храму. Дуже його це розгнівало: «Що за безлад такий! — подумав він. — Хто насмілився в такий час у дзвін ударити?!».
Вийшов настоятель із храму, глянув на дзвіницю, та й остолбенів: дзвін дзвонить, а дзвонаря поруч нема!
— Ось так диво! — здивувався настоятель. — Де це чувано, щоб дзвони самі по собі дзвонили?
Почалися з того дня в храмі Сеннендзі справжні чудеса. Ледве вечір настане, підніметься на дзвіниці вітерець, а як північ настане, загуде дзвін, та на всю округу як заб’є: дон! дон! дон!
Стали люди помічати, що особливо голосно він звучить під час дощу чи шторму. «Недарма все це», — думали вони. Але що робити — не знали.
А тим часом від дзвону в тій селі зовсім життя не стало. Б’є всю ніч напроліт, хоч вуха затикай. Натягнуть собі селяни ковдри на голови, а заснути все одно не можуть.
І чим би все це закінчилося — невідомо, якби не з’явилася одного разу вночі до настоятеля гарна дівчина. Увійшла вона непомітно в храм, стала біля його голови і каже:
— Послав мене до тебе Повелитель морський з самого Палацу дракона. Дуже йому хочеться мати дзвін із твоєї дзвіниці. Накажи його до нас у палац відправити, а то велике лихо прийде — розлетиться твій храм, та й дзвін до того ж, на дрібні шматки!
Сказала так і в ту ж мить перетворилася в струмок диму. Поплив той димок над морем і зник.
Наступного ранку покликав настоятель селян, стали вони радитися.
— Раз Повелитель морський із Палацу дракона вимагає дзвін йому віддати, так і зробимо, — вирішили селяни. — А то він нас зі світу зіжене. Тільки як ми дзвін із дзвіниці знімемо і на берег морський віднесемо?
Думали вони, думали, і вирішили сплести найміцнішу сітку з жіночого волосся. Зібрали по селу волосся — хто прядь віддав, хто дві, і сплести за дві ночі велику сіть. І на те: ні в першу ніч, ні в другу дзвін більше не дзвонив.
На третій день зранку зібралися селяни перед храмом. Найсильніших покликали, щоб дзвін униз спустити могли. Вийшов із храму і настоятель.
Тільки зібралися люди за діло братися, чують — заскрипіло щось на дзвіниці. Голови підняли, та й остолбеніли: захитався дзвін, ніби зітхнув, та сам униз спускатися став. Іде — з боку на бік перевалюється. На кам’яні сходи обережно так ступає! А їх-то без малого сотня буде! Спустився дзвін, сітку з себе стряхнув, та й селом закрокував.
А як до пагорба підійшов, постояв, віддихнувся, та по крутій стежці вгору забиратися став. Так до берега моря і дійшов. Зупинився біля самої води, як вкопанний, а далі — ні з місця.
Підбігли селяни, думати стали, як же тепер дзвін у воду опустити.
— Покличте швидше Матагоро, — кричать. — Він у нашому селі найсильніший!
Прибіг Матагоро, а з ним і всі силачі селянські. Підхопили вони дзвін і стали його в воду штовхати. Довго вони дзвін у море тягли, поки, нарешті, він на дно морське не пішов.
Подивився Матагоро: а в нього в руках дзвонове вухо залишилося — так тягли, що відірвали.
Кажуть, що з тих пір потекла в селі спокійна життя, а настоятелю храму великі таємниці відкрилися. Навчився він передбачати час штормів і тайфунів, припливів і відпливів, часто рибалкам допомагав і врожай від непогоди рятував.
А для храму новий дзвін відлили — анітрохи не гірший за попередній. А нагорі йому вухо від старого приробили, щоб не забували люди про дзвін із Палацу дракона.
Інші казки
