Храм білих чапель
Сталося це багато-багато років тому.Серед гір і лісів стояла маленька селища. Жили там люди весело і заможньо. Дружили вони з білими чаплями: їх було видимо-невидимо в тих краях. Прилітали вони, кружляли над селом та сідали біля річки. Жили селяни й чаплі в мирі та злагоді.
Але одного разу на село навалилася велика біда — настала посуха. Висохли річки й ставки. Навіть у колодязях не залишилося ані краплі води.
Засумували люди. «Загине тепер урожай, — думали вони, — настане в селі великий голод». Пішли вони до старійшини ради просити.
— Треба помолитися небесним богам, — вирішив старійшина. — Може, змилуються вони над нами, пошлють на землю дощ.
Став старійшина богам старанно молитися. Раптом чує — біжать до його хати люди.
— Вода! Вода! Дивіться — вода! — кричать. — Вода з неба ллється!
Вибіг старійшина з хати, нічого не розуміє. Подивився вдаль, та так і роззявив рота від здивування. Стоїть над лісом, що розкинувся за самим селом, білий стовп, хитається, ні дати ні взяти — річка від землі до неба піднялася, от і все!
Кинулися селяни до лісу, підбігли ближче, а це зовсім і не річка, а білі чаплі. Витяглися вони від землі аж до самих хмар і крилами махають.
— Недарма чаплі тут кружляють, — сказав старійшина. — Ніби вказують нам на щось!
— Пам’ятаю я, розповідав мені дід, — сказала одна бабуся, — що є в нашому лісі дивовижне болото — у ньому вода ніколи не висихає. Може, білі чаплі нам його знайти допомагають.
Пішли селяни в лісову гущавину. Довго вони лісом ходили, поки не вийшли до великого болота. Дивляться — а болото теж сухе. Зовсім розгубилися селяни. Стоять, не знають, що робити.
А старійшина все своє твердить:
— Недарма білі чаплі над болотом кружляли! Ох, недарма!
Обійшов він болото, і раптом здалося йому, що десь поруч дзвенить вода, співає струмочок, дзвенить. Доторкнувся старійшина до високої скелі, а вона-то мокра!
— Мабуть, всередині скелі б’є джерело, — здогадався він, — а може, і річка тече.
Усі здивувалися:
— Як же річка всередині скелі текти може? Куди ж вона тече і звідки?
А старійшина все одно на своєму стоїть:
— Тече річка, і все!
Наказав він покликати каменотеса і ту скелю розбити. Ударив каменотес раз, ударив два, а скеля ніби залізна, тільки гуде — ані шматочка від неї не відлітає. Покликав каменотес помічників. Стали вони разом бити, а розбити все одно не можуть.
Ось уже і смеркати почало. Підійшов тоді старійшина до скелі ближче і став просити:
— Змилуйся над нами, пані скеле, відкрий нам свої води, напої наших дітей.
Захиталася тоді скеля, і побачили всі біля самого її підніжжя маленьку тріщину. Стала та тріщина рости, рости, та скелю розсувати.
Перелякався старійшина, та як закричить:
— Відійдіть від скелі! Відійдіть!
Кинулися селяни навтіки, за дерева повтікали, дивляться, що далі буде.
А скеля похиталася та й затихла. А потім як зітхне глибоко, як закашляє, та як виплюне зі своєї утроби струмінь чистої дзвінкої води! Високо в небо піднявся той струмінь, засяяв у місячному світлі!
Позазіхали селяни від подиву, дивляться — очей не можуть відвести. А тут і білі чаплі з’явилися — кружляють біля води, то ближче підлітають, то крилом торкаються, а то й голову під бризки підставляють!
Весело стало всім, радісно. Напоїла та струя дзвінка і ліс, і поле, наповнила водою річку, ставки й лісове болото.
— Правий я був, — сказав старійшина, — недарма білі чаплі над болотом кружляли. Мабуть, не прості це птахи, а посланці Духа лісового болота. Почув господар болота наші молитви, ось і послав нам порятунок.
Вклонилися селяни чаплям. А птахи ще трохи покружляли над лісом та й полетіли геть.
Розповідають, що збудували жителі того села на краю лісового болота храм і назвали його Сагіномія, що означає «Храм білих чапель», і з тих пір стали шанувати Духа лісового болота, та й про білих чапель не забували — завжди їх радісно в тому селі зустрічали.
Інші казки
- Борсук і чарівне віяло
- Бог грози Сомбуцу
- Старушка-багатирка
- Солом'яні капелюхи для Дзідзо
- Солом'яний капелюх
