Урасіма Таро
Давним-давно в провінції Танґо, у селі Мідзуноуе, жив рибалка на ім'я Урашіма Таро.Щодня вранці він виходив у море ловити рибу, а ввечері повертався додому.
І ось одного разу ввечері йде він узбережжям і бачить: зібралися біля самої води діти. «Чим це вони забавляються?» — подумав Урашіма. Підійшов він ближче — виявляється, діти спіймали молоду черепаху і ганяють її піском. Забавлялися, забавлялися, а потім почали мучити бідолашну: хто каменем кине, хто палицею ткне. Жалко стало Урашімі черепаху.
— Ей, хлопці! — звернувся він до дітей. — Відпустіть черепаху! Адже ви її зовсім замучите! Але ті лише сміялися:
— Ну й нехай! А тобі що? Наша черепаха — що хочемо, те й робимо.
— Віддайте краще мені, — попросив Урашіма.
— Оце ще! Сам спіймай!
— Так я ж не дарма прошу. Я за неї заплачу.
— Заплатиш — інша річ. Давай гроші!
Дал Урашіма дітям кілька дрібних монет, а натомість отримав черепаху.
Задоволені діти кудись побігли, а Урашіма залишився сам із черепахою. Гладить він її по панцирю і каже:
— Ех ти, бідолашна! Ну що, дісталося тобі? Чув я, що чапля тисячу років живе, а черепаха ще довше, а ось ти сьогодні ледь не загинула. Добре, що я встиг вчасно! Мабуть, справді тобі судилося довголіття. Ну, пливи собі, тільки дивись, більше не потрапляй дітям у руки.
Із цими словами відпустив Урашіма черепаху в море, а сам пішов додому.
Наступного дня, як завжди, вирушив Урашіма в море рибу ловити. Раптом чує — хтось кличе його:
— Урашіма-сан! Урашіма-сан!
Злякався Урашіма, дивиться на хвилі й думає:
«Хто б це міг бути? Навколо ні душі: ні човна, ні людей не видно». Але тут зовсім поруч із води виринула черепаха.
— Невже це ти кликала мене? — здивовано запитав Урашіма.
— Так, я, — з поважним поклоном відповіла черепаха. — Ти вчора врятував мене від великої біди, життя мені подарував. Ось я й припливла подякувати тобі. На знак щирої вдячності прошу тебе завітати до палацу бога морів Дракона. Чи доводилося тобі його бачити?
— Ні! — заперечно похитав головою Урашіма. — Адже він, кажуть, десь дуже далеко звідси!
— Ну, для нас із тобою відстань нічого не значить. Хочеш, проведу тебе до палацу?
— Дякую за щире запрошення, тільки мені ж за тобою не встигнути.
— А тобі й не треба плисти самому. Сядеш на мене і спокійно доїдеш.
— Як же я поміщуся на твоїй маленькій спині?
— Не хвилюйся, помістишся.
І ось на очах у рибалки панцир черепахи раптом почав рости. Він став таким великим, що на ньому тепер міг вільно поміститися людина.
Забрався Урашіма на спину черепасі, і вони вирушили в дорогу по бурхливих хвилях океану до палацу Дракона.
Пливли вони, пливли, нарешті вдалині показалися червоні ворота.
— Що це там попереду? — запитав Урашіма черепаху.
— А це і є палац Дракона. Бачиш, висока покрівля виглядає?
— Значить, ми вже на місці?
— Так, я ж тобі казала, що ми швидко дістанемося. А тепер зійди на берег. Підемо пішки.
Провела черепаха Урашіму до воріт палацу, а біля воріт стоїть варта.
— Ей, вартові! — гучно крикнула черепаха. — Доповідайте, що до нас прибув гість із Японії, великодушний рибалка Урашіма Таро.
Доповіли вартові, як було велено. Вийшли назустріч Урашімі придворні сановники Таї, Хіраме, Карей та інші шановані риби. Стали вони ввічливо кланятися і вітати його:
— Ласкаво просимо, шановний Урашіма Таро! Велику честь зробив ти нам, прибувши сюди, у підводне царство. Дякуємо і тобі, благородна черепахо, що постаралася, привезла жданого гостя.
Повели вони Урашіму до внутрішніх покоїв, а там зустріла його сама господиня палацу, прекрасна дочка морського Дракона, Отохіме з численною свитою придворних. Посадила вона Урашіму на почесне місце і промовила такі слова:
— Дякуємо тобі, славний Урашімо, що згодив завітати до нас. Ти зробив велику послугу нашому царству — врятував життя черепасі. Ось ми й запросили тебе, щоб віддячити чим тільки зможемо. Розташовуйся в цьому палаці, як вдома, і відпочивай.
Зрозумів Урашіма, що він тут желанний гість, і радісно та безтурботно стало йому на душі.
— Дякую за запрошення! — сказав він. — Ніколи ще я не був у такому дивному палаці.
Подали тут частування: різні страви та вино. А потім почалися пісні й веселі танці, і пішла бенкетування.
А коли втихомирилося веселоща, вони пішли оглядати палац. Веде Отохіме гостя і показує йому палацові покої: все тут з дорогоцінних коралів, перлів і лазуриту. Дивиться Урашіма, не надивується — так тут прикрашено, так розмальовано, що й не розповісти.
Але справжнім дивом був палацовий сад! На східній стороні його, як навесні, розквітали ніжні квіти вишні та сливи, із густої смарагдової листя лунала солов’їна трель. На південній стороні панувало літо: буйно росли трави, цвірінькали цикади та коники. На західній стороні саду тихо шелестіли багряні листя клена і пишно цвіли хризантеми — там стояла золота осінь. А на північній стороні саду була зима: дерева тонули в снігу, дзвінким прозорим льодом були сковані річки та струмки.
Із захопленням дивився на все це Урашіма Таро, забувши про все на світі. Як чарівний сон, непомітно тек тут час. Але скоро опам’ятався Урашіма. Згадав він, що залишив вдома матір і батька, зібрався швидко в дорогу і прийшов попрощатися з Отохіме.
— Не один день провів я під твоїм гостинним дахом. Добре тут було, але треба мені йти. Прощавай!
— Не покидай нас, погости ще трохи! — почала благати його дочка Дракона. Але непохитним був Урашіма.
— Що ж, хай буде, не буду тебе тримати, — погодилася Отохіме. — Тільки так я тебе не відпущу. Ось, візьми на прощання! — Із цими словами піднесла вона Урашімі гарну шкатулку.
Став було відмовлятися Урашіма, але куди там — господиня палацу й слухати не захотіла. Узяв він шкатулку, а Отохіме йому й каже:
— Дивись, що б з тобою не сталося, ніколи не відкривай її, інакше буде лихо!
Попрощався Урашіма з красунею Отохіме і, тримаючи шкатулку в руках, сів знову на спину черепасі.
Довезла черепаха його до морського берега, попрощалася і попливла.
Оглянувся Урашіма. Навколо все начебто залишилося по-колишньому, але тільки, дивно, знайомих людей чомусь не було!
— Що б це могло означати? — здивувався Урашіма. У невиразній тривозі поспішив він додому. Але й вдома його зустріли незнайомі люди. «Мабуть, за час моєї відсутності батьки кудись переїхали», — подумав він.
— Я Урашіма Таро і жив у цьому домі, — звернувся він до людей. — Скажіть, куди переїхали мої рідні?
— Ти Урашіма Таро? — здивовано запитали ті.
— Так, це я!
— Ха-ха-ха! Та ти, виявляється, жартівник! Тут справді колись жив рибалка Урашіма, тільки це було сімсот років тому. Як же ти раптом живим з’явився?..
Збентежився Урашіма, не повірив їм:
— Які там сімсот років! Усього два-три дні тому я жив тут із батьком і матір’ю. Нащо ви смієтеся з мене? Краще б правду сказали!
— Правду говоримо, — відповіли йому мешканці села. — Є у нас переказ, що колись тут жив молодий рибалка Урашіма. Вирушив він одного разу в море рибу ловити і не повернувся додому. Чекали його, чекали батько з матір’ю, та так і не діждалися — померли. Було це дуже давно. Хіба ти не привид, що прийшов відвідати рідні місця?
Безпорадно оглянувся навколо Урашіма. І справді, все здавалося йому не таким, як раніше. «Невже люди праві?» — думав Урашіма, але повірити їм боявся.
Як уві сні, не знаючи сам навіщо, поплентався він знову до морського берега. Не було в нього тепер ні дому, ні рідних. Важко й похмуро стало йому на душі.
І тут раптом згадав Урашіма про шкатулку, яку тримав у руках. «Навіщо подарувала мені дочка морського Дракона цей дивний скриньку? І чому наказувала ніколи не відкривати її? Може, в ній розгадка всієї таємниці? Відкрию її!»
Розв’язав Урашіма шнурки шкатулки, підняв кришку і тільки збирався заглянути всередину, як з неї піднялася фіолетова хмаринка диму. Доторкнулася вона обличчя Урашіми, і в ту ж мить квітучий юнак перетворився на зморщеного, похилого старця. В одну мить посивіли його волосся, зігнулася спина, затремтіли ноги, в одну мить пролетіла над ним низка років, пролетіло його життя, і завмер подих у його грудях.
Інші казки
