Про те, як за тваринами рахувати роки почали
Розповідають, нібито в давнину не знали, як за тваринами рахувати роки. Цьому навчив людей сам Юй-ді, Нефритовий володар. Ось для чого він одного разу і покликав до свого Небесного палацу всіх звірів і птахів. У ті часи кішка з мишею були у великій дружбі й жили разом, наче сестри. Зраділи вони, що запрошення до Небесного палацу отримали, і домовилися йти разом.Усім відомо, що кішки люблять поспати. Знала за собою цю слабкість і наша кішка, тому вирішила заздалегідь із мишею домовитися.
— Ти ж знаєш, сестрице мишко, як я люблю поспати, — ввічливо почала вона. — Розбуди мене, будь ласка, завтра, коли настане час до палацу вирушати.
Ударила себе мишка лапкою в груди й пообіцяла:
— Я неодмінно розбуджу тебе! Спи, ні про що не турбуйся!
— Дякую! — сказала кішка, почистила вуса й, ні про що не турбуючись, заснула.
Наступного ранку мишка піднялася ледве світало. Вона й не подумала розбудити кішку. Поїла й сама вирушила до Небесного палацу.
А тепер розповімо про дракона, який жив у пучині. Він теж отримав запрошення до палацу.
«Уж кого-кого, а мене неодмінно виберуть», — вирішив дракон. І справді. Вигляд у нього був справді воїнничий: панцир на тілі так і блищав, під носом вуса торчком стирчали. Одна лише була в нього вада — голова гола, нічого на ній не росло. «Ось би мені роги добути, тоді ніхто б зі мною у красі не зміг порівнятися!» Подумав так дракон і вирішив позичити у когось на тиждень роги.
Щойно висунув він голову з води, глядь — на березі півень. Грудь випнув і важливо так розхаживає. У ті часи у півнів були величезні роги. Зрадів дракон, підплив до берега й каже півню:
— Дядьку півню, а дядьку півню, позич мені свої роги, я завтра з ними до Небесного палацу піду.
— Ай-я! Брате драконе! — відповів півень. — Уж ти мене вибач, але я теж завтра до Небесного палацу йду.
— Тобі, дядьку півню, такі великі роги зовсім не личать, голова у тебе занадто мала, віддай їх краще мені. Поглянь-но! Мені вони якраз до лиця!
Трапилося так, що в цей час із щілини сороконіжка виповзла. А сороконіжки люблять ніс у чужі справи встромляти. Почула сороконіжка слова дракона й каже:
— Дядьку півню, а дядьку півню! Позич братцеві дракону роги, ну хоч на разок. А якщо боїшся, я готова за нього поручитися. Ну що, позичиш?
Півень погодився. Адже сороконіжка поручилася за дракона. А він, півень, і без рогів собою хороший.
Наступного дня всі звірі та птахи зібралися до Небесного палацу. Зібралося їх велике множество. Вийшов до них Нефритовий володар і каже:
— Віднині рахувати роки будемо за звірами та птахами. А за якими — ви самі назвіть.
І назвали звіри вола, коня, барана, собаку, свиню, зайця, тигра, дракона, змію, мавпу, півня та мишу.
Чому саме їх обрали тоді звірі — ніхто не знає. Чому півня, а не качку? Тигра, а не лева?
Отже, обрали всього дванадцять звірів. Обрали-то обрали. А як їх по порядку розставити? Ось тут і почалися суперечки та пересуди.
— Найбільший із вас — віл, нехай він і буде першим, — сказав Нефритовий володар.
Усі погодилися, навіть тигр. Але тут раптом мишенятко підняло лапку й каже:
— А я хіба не більша за вола? Чому ж тоді, побачивши мене, всі кричать: «Ай-я! Яка величезна миша!»? Але ніхто ніколи не сказав: «Ай-я! Який величезний віл!» Виходить, люди вважають, що я більша за вола!
Здивувався Нефритовий володар:
— А ти правду кажеш? Щось я не вірю!
Тут мавпа й кінь одноголосно закричали, що миша просто-напросто бреше. Однак миша, ніби нічого не сталося, відповіла:
— Не вірите? Давайте перевіримо!
Півень, баран, собака й заєць погодилися.
— Давайте перевіримо, — сказав і Нефритовий володар.
Вирушили звірі до людей.
І що б ви думали? Все сталося точнісінько, як казала миша.
Коли повз людей віл проходив, усі наперебій хвалили його: «Який хороший, який товстий!» Тільки ніхто не сказав: «Який величезний!» А хитра миша тим часом вилізла волові на спину, стала на задні лапки. Побачили її люди й як закричать:
— Ай-я! Яка величезна миша!
Почув це Нефритовий володар на власні вуха, нахмурив брови й каже:
— Гаразд! Раз люди вважають, що миша більша за вола, нехай віл поступиться їй перше місце. А сам нехай буде другим.
На тому й постановили. Ось чому й досі рахують роки з року миші, а вже потім йде рік вола.
Повернулася миша додому рада-радісна, що перша серед звірів виявилася, гордиться та важничає. А кішка тільки-но очі продирала, побачила вона мишу й питає:
— Чого ж ти мовчиш, сестрице мишко? Хіба не наказано нам сьогодні до палацу прибути?
— Ти ще дрімаєш? А я вже з палацу повернулася. Дванадцять звірів обрали, щоб за ними рахувати роки, і я серед них перша!
Здивувалася кішка, розплющила очі й питає:
— Чому ж ти мене не розбудила?
— Забула! — ніби нічого не сталося, відповіла миша.
Розлютилася кішка, вуса у неї торчком, та як закричить:
— Дрянь паршива! А я ще тобі повірила, заснула, ні про що не турбуючись! Хіба не ти обіцяла мене розбудити? Я знаю! Ти хотіла мені нашкодити. Ну, постривай! Я з тобою розрахуюся!
Миша провини за собою не визнала й каже:
— Нащо даремно галасувати! Не розбудила — значить, не захотіла. Це вже моя справа. Я тобі не служанка!
Кішка так і закипіла: важко дихала, оскалила зуби, кинулася на мишу й перегризла їй горло — мишенятко лише пискнути встигло та задніми лапками дригнути.
Так і залишилися з тих пір кішка та миша заклятими ворогами.
А тепер розповімо про півня. Повернувся він додому сумний-пресумний і думає: «Нефритовий володар тому дракона попереду мене поставив, що роги у нього на голові були мої». І вирішив півень неодмінно забрати в дракона свої роги.
Підійшов він до пучини, дивиться — дракон весело грається у воді. І сказав тоді півень драконові дуже ввічливо:
— Брате драконе! Поверни мені, будь ласка, мої роги!
Дракон здивувався, але відповів з гідністю, не гарячачись:
— А, це ти, дядьку півню? Та нащо тобі роги? По правді кажучи, ти без них набагато кращий. А мені твої роги дуже до речі!
— До речі вони тобі чи ні — це вже не моя справа, — невесело відповів півень. — Раз узяв — треба віддати.
Дракон нічого не відповів. Подумав трохи, потім раптом ввічливо вклонився півню й каже:
— Ти вже не гнівайся, дядьку півню! Пізня година, пора й відпочити. А про це ми з тобою іншим разом поговоримо.
Не встиг півень і рота роззявити, як дракон під водою сховався. Розлютився тут півень, заляпав крилами та як закричить у все півняче горло:
— Брате драконе, віддай мені роги! Брате драконе, віддай мені роги!
Але дракон у той час уже міцно спав на самому дні пучини й нічого не чув.
Довго кричав півень, охрип і зовсім із сил вибився. Робити нічого. Вирішив він знайти сороконіжку. Адже вона тоді за дракона поручилася.
Знайшов півень сороконіжку на купі каміння, розповів їй усе по порядку й каже:
— Пані сороконіжко, ви поручилися за дракона й не можете так залишити цю справу.
Підняла сороконіжка голову, помовчала й нарешті повільно промовила:
— Поверне тобі братець дракон роги. А не поверне — так і буде! Сам подумай! Адже я ж не можу знайти його на дні пучини!
Півень від злості навіть почервонів.
— Який же ти поручитель! Тоді й не лізь у чужі справи. Біда трапилася, а тобі нічого!
— Не звинувачуй, дядьку півню, мене даремно, — почала виправдовуватися сороконіжка. — Ти сам віддав дракону роги. А я просто так за нього поручилася. Хто б міг подумати, що братцеві дракону довіряти не можна? Знай я це раніше, не стала б за нього ручатися.
— Що ж тепер робити? — запитав півень, стримуючи гнів.
— Я ж сказала, що робити. Визнати, що тобі не пощастило, якщо дракон так і не поверне рогів. Сам винен. Перш ніж віддавати, треба було добре подумати.
— По-твоєму, я сам винен? — Півень витріщив очі, випнув груди й став наступати на сороконіжку.
— Сам винен, сам винен, треба було добре подумати, — ледве жива твердила сороконіжка.
Ще більше почервонів півень, витягнув шию, клюнув сороконіжку в голову. Раз-другий мотнув головою, сороконіжку живцем проковтнув.
З тих пір півні щоліта клюють у дворі сороконіжок. А вранці, лише почне світати, кричать у все горло:
— Лун-гэгэ, цзяо хуань во! Брате драконе, віддай мені роги!
Інші казки
