Сад нефритової феї

Є на світі гора — називається «Обитель безсмертних». Посередині гори є сад, його називають садом Нефритової феї. Ну, що тут сказати, коли це й не сад зовсім, а так, пологий схил. Нема там ні дому, ні дворового мурУ. Старі люди розповідають, ніби раніше на цій високій горі, окрім каміння, як кажуть, були лише камені — ні деревця, ні кущика, а про Обитель безсмертних і говорити нічого. Справді бідна гора, худий хребет. Погано жили люди, що оселилися навколо, гірше некуди. Ходили вони на гору, рубали каміння, продавали, тим і годувалися. Вітер віє, сонце пече, очі заливає, у роті сухо та гірко. Хоч би два дерева на горі виросло! Пусті мрії. Хіба щось виросте на такій худущій землі? Але ось одного разу на великому камені посеред гори виросло персикове дерево. Дощем його хльостає, сердитий гірський потік пісок та каміння вниз гоне, а деревце живехонько стоїть, червоними гілками та зеленим листям прибралося.

Жив у той час юнак. Щодня ходив у гори каміння рубати. Забрів він якось у ті місця, там і залишився. Ніхто не знав його прізвиська. Вітер у горах сильний, сонце спекотне, потемніло у юнака обличчя, залоснилося. І прозвали його люди Ван Чорний — Ван Да-хей. Обличчя у Вана чорне, а серце добре. Високим та міцним уродився, руки золоті, а живе самотньо — ні дружини, ні дітей. Йому б грошей заощадити, та де там! Останні штани закладе, куртку продасть, лише б допомогти людині. Прославився він своєю добротою на всі села — і в південній стороні, і в північній.

Іде Ван Чорний у гори каміння рубати, ні-ні та повз персикове деревце пройде. І ось одного разу за ніч дерево з маленького у велике перетворилося, рожевими квітами все всипано, зеленим листям укрито. Іде Ван Чорний вранці повз дерево, тихо навколо, вітер не віє, гілки не колише. Лише росинки-перли стукають по штанах та куртці — тук-тук-тук. Іде Ван Чорний увечері додому знову повз дерево, сонце червоне, Ван такого ніколи й не бачив, від квітів віє свіжістю. Дивиться юнак: пелюстки плавно-плавно летять прямо до нього. Підійшов юнак до дерева, і — не знаю, з якої причини — здалося йому, ніби квіти посміхаються. Зрадів юнак, куди тільки втома поділася. З того часу Ван Чорний обов'язково відпочивав під деревом, коли повертався.

Вирушив якось юнак у гори, йде повз те дерево, дивиться: все дерево персиками всипано, великими, червоними. Вітер навколо дивний аромат розносить. Далеко пішов юнак, каміння рубає, а в ніс йому персиковий аромат б'є, дражнить. Був якраз шостий місяць. Сонце розливає спеку — отрута отрутою, каміння — розпечене залізо, ноги пече. А у Вана туфлі дірчасті, голову прикрити нічим. Навіть тростинкового капелюха нема. Скоро полудень. Усі хлопці пішли тінь шукати, а Ван знай каміння рубає, рукам відпочинку не дає. Рубав, рубав, аж у голові помутніло, в очах зарябило. Притулився він до каменю і не помітив, як заснув. І не знаю, скільки часу він проспав, а як прокинувся, таке блаженство відчув, ніби в прохолодній воді викупався. Відкрив юнак очі, дивиться — тінь над ним. Не парасолька його від сонця укрила, а густі гілки та листя. Персики рум'яні на гілках висять, не по одному — по два. Аромат дивний навколо розливається. Листя колишеться, прохолоду навіває. Ван миттю схопився, а сам думає: «Хто це таку велику гілку зрубав та в землю воткнув?» Оглянувся — хлопці всі осторонь сплять. Ухопився Ван за гілку, хотів похитати, а це не гілка — справжнє дерево, коріння прямо в скелю пішли, у глибоку щілину. Раптом паросток з'явився, великим персиком обернувся. Думає Ван: «Що за диво! Одне-єдине дерево на горі росло, посередці, звідки ж інше взялося?» Подивився юнак на дерево, подивився і почав міркувати, що б це могло значити. Пішов він на гірський схил. Швидко йде, ноги самі несуть. Біжить, аж серце калатає. Підбіг до того дерева, що посередці росло. Гілки колишуться, персики свіжі, рум'яні. Під однією гілкою дівчина стоїть, персики збирає.

Ще більше здивувався юнак. Що за дівчина? Не з ближнього села, не з далекого. Де тільки не бував юнак, а такої красуні ніде не бачив. Личко у неї — весняний персиковий цвіт, волосся — зелене листя. Усміхнулася дівчина — на щоках дві ямочки. Рукою махнула, дивиться Ван — з того місця, де він каміння рубав, щось по повітрю пливе. Придивився, а це гілка, на гілці два рум'яних персики. Схопила дівчина гілку, до стовбура приклала — приросла гілка, ніби завжди тут була. Не встиг Ван очуматися, а дівчина зірвала два великих персики, у нього кинула. Ван, ніби й не хотів, а сам руку простягнув, персики прямо на долоню й опустилися. Дівчина сміється, заливається. Засоромився юнак, не знає, куди дітися. А дівчина раптом перестала сміятися, рукою махнула — їж, мовляв, швидше персики. Відкусив Ван шматочок, персик солодкий — медова вода. Взяв і з'їв його цілком — юнаку стало прохолодно, ніби в річці викупався. З'їв юнак один персик, з'їв другий. А дівчина знову за гілку вхопилася, потрясла. Попливли перед юнаком пелюстки, посипалися. Раптом дивиться юнак — не стоїть він більше під персиковим деревом, стоїть у домі, навколо все блищить, бірюзою сяє, на стелі намальований величезний рум'яний персик.

Розсміялася дівчина і каже:

— Звати мене Юй-сянь. Я Нефритова фея, знаю я: на сто лі навколо не знайдеш людини кращої за тебе. Живеш ти сам, важко тобі. Підеш у гори каміння рубати, повз це місце йди, не звертай, коли що знадобиться, мене знайди.

Сказала так дівчина, ще рум'янішою стала, ще ясніше очі дивляться — квіти персика під росою розкриваються, пелюстки на заході сонця блищать.

Подивився Ван Чорний на її світле личко, послухав її лагідні слова, так йому добре на душі, так радісно, а як сказати про це дівчині, не знає.

Не встиг очуматися — зникла дівчина. Дивиться Ван — ось-ось хлопці до нього підійдуть. Близько вони були, а нічого не помітили. Бачать лише, як Ван під персиковим деревом стоїть, на дереві плоди червоні, листя зелене.

Повернувся Ван додому, а перед очима у нього Нефритова фея. Ліг спати, до півночі так і не заснув. Може, це фея його своїми персиками заворожила. Пішов він наступного дня у гори. Швидко йде, швидше, ніж раніше. Лише світає, а він уже біля персикового дерева стоїть. Не встиг моргнути, перед ним нізвідки з'явилася Нефритова фея, дім зелений бірюзою сяє. Сміється дівчина, на юнака лукаво поглядає. Почервонів юнак і каже:

— Хочу я, щоб ти мені куртку залатала, за тим і прийшов.

Зраділа Нефритова фея, погодилася. Чує — не через куртку прийшов юнак її шукати.

Каже юнакові фея:

— Знаю я, сьогодні вночі ти не міг заснути. Іди в дім, там кан є, поспи трохи.

Недарма кажуть: зустрілися чужі, стали як рідні. Бачить юнак — добра та лагідна з ним дівчина, ще ріднішою вона йому здалася. Послухався її, у дім увійшов, ніби до свого власного, ліг на кан і заснув. Сонце зійшло, прийшли хлопці до персикового дерева, дивляться — Ван Чорний міцно спить, поруч його куртка латана лежить.

З того часу Ван майже щодня ходив до персикового дерева, щоб подивитися на Нефритову фею. Дні довгі, дні тривалі, чують хлопці щось недобре і питають якось:

— Гей, Ван, ти навіщо до персикового дерева ходиш? Персиків-то на ньому жодного нема!

Ніколи не брехав Ван товаришам, всю правду їм і виклав. Здивувалися тут хлопці, за Вана пораділи.

А треба вам сказати, був у двадцяти лі від того місця повітове місто, начальником там один чиновник, столичному сановнику родич. Наївся він якось, напився, робити йому нічого, сидить і думає: «Усе в мене є, і влада, і багатство, чого б мені ще захотіти?»

Думав, думав і придумав:

«Треба мені ще сад розбити, щоб гори в ньому були штучні, озера великі, павільйони, альтанки, галереї, тереми понабудовані, тоді й бажати більше нічого!»

Розсміявся чиновник від радості: «Варто мені слово сказати, все буде зроблено».

Раніше й справді так було; скаже чиновник слово — бідний люд кров і піт ллє. Стали хлопців гнати повинність відбувати, і Вана Чорного теж. З самого світанку до темряви везе він на тачці величезні камені, з гори в місто їх котить. Одяг на ньому в шматки порвався, туфлі до дір протерлися. Докатив він якось свій камінь до середини гори, а туфля візьми та й розірвися зовсім, ніяк на нозі не тримається. Ось юнак і каже хлопцям:

— Ви мене тут зачекайте, а я до Нефритової феї побіжу, попрошу туфлю зашити.
Погодили хлопці, дивляться: Ван пішов до персикового дерева. Лише він відійшов, як на них налетів стражник, нічого не питав, почав усіх без розбору бити. Тут підоспів Ван Чорний. Замахнувся на нього стражник, а його раптом хтось взяв та й схопив за руку. Почав тут стражник сам себе по обличчю лупцювати: бі-бі, пай-пай! Боляче йому, обидві щоки вже спухли, а він знай лупцює, руку зупинити не може.

А хлопці — хто так на нього дивиться, хто зі сміху котиться, сміху ради, та й годі! Устав стражник на коліна, лупцює себе по обличчю, а сам про помилування благає:

— Прости мене! Прости мене! Прости мене! Ніколи більше нікого бити не буду! Сказав він так три рази, раптом чує — жіночий голос йому говорить:

— На цей раз пробачаю.

Тут лише рука у стражника зупинилася.

А сам він зник — струмка диму під вітром, — до повіту кинувся. Усе докладно розповів чиновнику, як то кажуть, від одного до п’яти, від п’яти до десяти. Здивувався чиновник, наказав оборотня негайно схопити та доставити. Не встиг Ван каміння з тачки скинути, як його зв’язали та до яминя привезли. Дали сорок палиць, у в’язницю кинули.

Дізналися про те хлопці, занепокоїлися, розгнівалися, а потім сумувати почали. Порадилися між собою, порадилися й вирішили Нефритову фею знайти. Стали вони в гори підніматися за камінням та до персикового дерева поспішили. Підійшли до дерева — не знають, що робити. Гілкам та листям про біду не розповіси. Чули вони від Вана про Нефритову фею, та ніхто її не бачив. Тут один із хлопців гучним голосом закричав:

— Вийди до нас, Нефритова феє! Справа є! Поговорити з тобою хочемо!

Лише він це крикнув, як одразу ж почувся голос:

— Почекайте, зараз двері відімкну!

Заворушилися листочки на персиковому дереві, зарухалися, у той же миг побачили хлопці: дім чистий бірюзою блищить, а самі вони в тому домі стоять. Та не стали вони дім розглядати, дівчина їх своєю красою захопила. Поруч із дівчиною лежать недозшиті черевики. Тут і думати нічого, сама Нефритова фея їм з’явилася.

Розповіли вони їй усе, як є, по порядку.

Занепокоїлася фея та й каже:

— Не бійтеся, я його виручу.

Сказала вона так, блиснула блискавкою та й зникла.

У той час повітовий начальник якраз у великій залі сидів, владою своєю тішився, накази віддавав. Раптом чує голос із неба:

— Гей ти, продажний чиновнику! За що у в’язницю кинув Вана Чорного? Це я твого стражника по обличчю лупцювала! Що ти зі мною зробиш!

Підняв начальник голову — нікого немає. Очі вирячив. Помічники його від страху оніміли — слова вимовити не можуть.

А тут знову голос із неба:

— Гей ви, вовча зграя! Випустіть Вана з в’язниці, та швидше!

Зрозумів тут нарешті чиновник, що це жіночий голос, набрався сміливості й відповідає:

— Гей, хто це кричить там, у небесах?

Засміялася фея зло й відповідає:

— Думаєш, побоюся сказати тобі, хто я? Я Нефритова фея.
Говорить чиновник:

— Один у повіті пан, один батько рідний. Захочу — горою срібло насиплеться, захочу — храми один біля одного збудуються. Ну-ка покажися, щоб я на тебе подивитися міг!

А фея знай сміється з начальника:

— Хе! Не бачу я жодного чиновника.

— Я сам і є.

— А мені здалося — це купа гною. Неохота мені з тобою розмовляти! Місце своє ти не заслужив, за кілька тисяч срібних злитків купив. Срібло гірше гною смердить. Недостойний ти мене бачити.

Здавалося б, про все йому фея сказала, все йому пригадала, так ні ж, йому й це нічого. Бувають же такі люди товстокожі на світі. І каже він феї:

— Мене сам імператор у сьомий ранг підвищив, а Ван Чорний — простий каменяр…

Розгнівалася фея, не дала чиновнику договорити, лає його, ганить, ні в чому-де йому з Ваном не зрівнятися — у Вана серце добре, людське, у чиновника — зле, вовче. Лає його фея, та так розпалилася, що товстокожого чиновника пройняло. Не витримав чиновник, почервонів, шия кров’ю налилася. А зробити нічого не може. Фея — вона безтілесна, владі його не підвласна.

Усміхнулася фея зло і каже:

— Ти на мене подивитися хотів, так подивись краще на мою силу чарівну!

Сказала так фея, і одразу в двері гілочка персикова влетіла. У самій середині зали опустилася. На цегляну підлогу коріння пустила, миттю у високе дерево перетворилася. Стовбур товстий — ні розповісти, ні описати неможливо. Уперлося дерево верхівкою в дах — захиталася, заходила дах. Бачать стражники та посланці — погана справа. Хто кричить, хто про допомогу просить, хто ховається, хто хорониться. Сам начальник найбільше всіх налякався, не до важливості йому зараз, вискочив із зали — миша боязка. А караульні всі розбіглися. Впав один із них на землю — піднятися немає сили. Став благати жалібно:

— Відпусти мене, феє!

І чує у відповідь:

— Відпущу я тебе, тільки ворота тюремні відчини швидше!

Караульний і думати не став, погодився.

Чує Ван крики та шум ззовні, а що трапилося, зрозуміти не може. Розчинилися тут ворота тюремні. Зраділи в’язні, юрбою на волю кинулися, разом із ними Ван Чорний за міську стіну вибіг, додому повернувся. Наступного ранку тільки зібрався він у гори, у двір вийшов, дивиться: Нефритова фея вбігає. Задихалася, волосся нечесане, плаття мокре, на бровах краплини-перлини. Здивувався Ван Чорний, не встиг рота роззявити, а фея йому й каже:

— Не буде тобі життя від повітового начальника! Бігла я всю ніч, десять тисяч верст подолала, роздобула для тебе долото чарівне. Візьми його…

Не встигла дівчина договорити, за ворітьми крики почулися. Це повітовий начальник солдат піших і кінних послав Вана схопити. Взяла фея юнака за руку і каже:

— Біжімо швидше!

Вибралися вони за околицю, а солдати за ними кинулися, доганяти стали. Ось уже і вершина гори близько — солдати не відстають, того й гляди, наздоженуть втікачів. Зупинилася тут фея, вказала пальцем на високий кам’яний утес і каже:

— Ван Чорний, Ван Чорний, візьми-ка молот та рубань разок ось тут!

Послухався Ван фею, змахнув залізним молотом, по долоту вдарив, удару не чути, тільки загриміло, загуло навколо, дивиться Ван: у кам’яній скелі отвір круглий, величиною з ворота. Стрибнув Ван у той отвір. Заглянули в нього солдати — Вана Чорного і слід простыл. Воїни, що сміливіші, увійшли всередину, шукати його пішли. Ішли, йшли, вже й не знаю, на яку глибину зайшли, раптом чують — вода дзюрчить. Річка шлях їм перегородила, широка та глибока — дна не розгледіти. Вода в ній швидка, на човні попливеш — човен у щепки рознесе. А на іншому березі щось блищить, аж очам боляче. Постояли воїни, подивилися, робити нічого, повернулися, назад пішли.

З того часу ніхто більше не бачив Вана Чорного. Пішла чутка, ніби він безсмертним став. І стали називати печеру в тій кам’яній стіні і саму гору Оселею безсмертних. З печери часто туман білий випливає, всю гору вкриває. Якщо прислухатися добре, чути, як по горах розноситься: дін-дін, дан-дан, дін-дін, дан-дан, ніби хтось камінь б’є. Кажуть, ніби Ван Чорний і в печері не сидить без діла. Воно й правда. Камінь, який на тій горі добувають, гладкий, блискучий, наче шліфований. Куди зникла Нефритова фея, ніхто не знає. Тільки гора та вся поросла персиковими деревами. З того часу саму середину гори, де росло велике персикове дерево, стали називати садом Нефритової феї. Як підеш від саду Нефритової феї до печери, дерева все густіші, все пишніші стають. Це щоб Вана Чорного сонце не пекло, коли він до феї навідується. Буває, що туман довго над верхівками дерев плаває, — це значить, Ван Чорний з Нефритовою феєю зустрілися.

↑ Догори

Сад нефритової феї

Інші казки