Семеро братів

Давним-давно стояла біля підніжжя високих гір на березі безкрайнього моря невеличка селище. Жив там старий із сімома синами. Статними та міцними вродилися сини, і зросту високого. Старшого звали Чжуан-ши — Надзвичайна Сила, другого Гуа-фен — Задуй Вітер, третього Те-хань — Залізний Хлопець, четвертого Бу Па-же — Ніщо Жара, п’ятого Гао-туй — Довга Нога, шостого Да-цзяо — Велика Стопа, сьомого Да-коу — Великий Рот.

Одного разу каже старий синам:

— Несподручно стоїть наше селище. Підеш на захід — високі гори, повернеш на схід — безкрайнє море. Хоч із воріт не виходь! Відсунули б ви трохи і гори, і море.

Погодилися сини, розійшлися в різні боки: одні — на захід, інші — на схід. Почекав старий трохи, вийшов за ворота, дивиться: ні гір, ні моря, на всі чотири сторони рівнина простягається, чорна земля блищить — не пухка, не в’язка, не волога, не суха.

Каже тоді старий синам:

— Не годиться таку добру землю пустою залишати, треба на ній злаки різні посіяти.

Погодилися сини, орати та сіяти почали. Незабаром на тій рівнині хліба виросли — оком не окинеш. Пшениця — жовте золото — ось-ось дозріє, просо до неба тягнеться, золотом виблискує. Дивляться старий із синами — не нарадуються. Їм і невдомік, що добро це для них лихом обернеться.

Дійшла звістка про цей благодатний край аж до самого імператора в столиці. Послав він сановників із указом, щоб зерно все дочиста до скарбниці забрали.

Зажурився старий, зітхнув і каже синам:

— Не побачимо ми тепер, діточки, добрих днів, у государя черево, як бездонна криниця, скільки землі не сип — не засиплеш. Тільки покорися — все життя будеш, як віл, на нього працювати, як кляча воза возити.

Розгнівалися тоді всі семеро синів і кажуть разом:

— Не бійся, батьку, ми правду знайдемо, до самого государя в столичне місто підемо.

Щойно стали брати до міської стіни наближатися, побачили їх полководці, ті, що ворота стерегли. Перелякалися, давай швидше ворота міцно зачиняти, залізні засуви засувати, величезні замки зі скрипом та брязкотом зачиняти, самі в баштах повтикалися.

Підійшли брати до воріт, тут старший, Надзвичайна Сила, як закричить:

— Відчиняйте ворота, ми до столиці йдемо, до государя правду шукати!

Затремтіли від страху полководці, виглянули і кажуть:

— Де це чувано, щоб прості мужики з государем розмовляли!

Розгнівався тут старший брат, як штовхне ворота, тільки гуркіт роздався, попадали ворота та башти, пил стовпом у небо піднявся, посипалися цегли та каміння — один в один бік котиться, інший — в інший, придавили всіх полководців.

Увійшли семеро братів у місто, підійшли до палацових воріт. А вони теж міцно-наміцно замкнені: ні щілини, ні щілочки. Тут і каже другий брат, Задуй Вітер, старшому:

— Відпочинь трохи, а я покричу.

Витягнув він шию і як закричить:

— Відчиняйте ворота! Ми до столиці прийшли, до государя правду шукати!

Кричав, кричав Задуй Вітер, та ніхто не відповів. Розгнівався він, в рот набрав повітря побільше і як дме! Ну, прямо ураган налетів; не захиталися ворота, не захиталися кам’яні стовпи з драконами — умить усе на землю попадало. Перелякалися придворні та воєначальники, виглянути не сміють. Підійшли семеро братів до государевих покоїв — ніхто їм не завадив. Тут третій брат, Залізний Хлопець, і каже другому:

— Відпочинь, брате, а я піду з імператором побалакаю.

Сказав і до государевих покоїв направився. А государь із переляку пожовк і швидко так каже:

— Де це чувано, щоб мужик з государем розмовляв, женіть його швидше та голову йому рубайте.

Почув його слова Залізний Хлопець, засміявся і відповідає:

— Ти, государю, спершу подивись, які в мене руки!

Хотів він руку одному з воєначальників показати, прямо на блискучий меч наткнувся, на саме вістря. Роздався дзвін, іскри в усі боки посипалися, розлетівся меч, як то кажуть, на чотири частини, на п’ять шматочків. Государь із переляку аж із трону скотився. Кинулися сановники його піднімати, ледве до внутрішніх покоїв відвели. Бачить імператор — не вбити йому братів, наказав він тоді вогнем їх спалити.

Умить вогняні кулі зайнялися. Стільки їх, що й не злічити. Дим густий валить, до братів підбирається.

Каже тут четвертий брат, Ніщо Жара:

— Відійдіть убік, перепочиньте, я сам упораюсь!

Наступив він ногою на вогняну кулю, усміхнувся і каже:

— Холодно якось, вогню б додали!

Підскочив тут імператор від страху, наказав негайно величезне військо зібрати, усіх семеро братів разом у море скинути.

Каже тут п’ятий брат, Довга Нога:

— Не турбуйтеся, давно вже мені в морі вкупнутися час!

Зробив він крок, зробив другий, прямо в синіє море увійшов. А вода йому й до щиколотки не дістала.

Похитав юнак головою і каже:

— До чого ж мілко, і не вкупнутися! Рибу, чи що, спіймати?

Зігнувся він у три погибелі, став двома руками рибу з моря хапати, хапає та на берег кидає. Риби чорні, риби білі, у чжан завдовжки, у десять чжанів, величезні рибини у сто чжанів — усіх повитягав. Ціла купа з риби на березі виросла, з малу гору буде.

Чекають брати Довгу Ногу, ніяк не дочекаються. Тут і каже шостий брат, Велика Стопа:

— Схожу-но я, покличу його.

Ступив він крок і на морському березі опинився. Каже він п’ятому брату:

— Мабуть, забув ти, навіщо ми до государя прийшли, коли рибу ловити став!

Не дав сьомий брат, Великий Рот, шостому все до кінця сказати і каже:

— Не стане государь про правду балакати. А якщо стане — государем бути перестане.

Не запитав Великий Рот у братів поради, всю воду морську одним духом випив. Повернувся, рот роззявив, як хлине з його рота вода, так і ллється. Понеслися хвилі морські до палацу, грюкають грізно, перекинули високі стіни, так і потонув у хвилях імператор із своїми сановниками та воєначальниками.

↑ Догори

Семеро братів

Інші казки