Старикам розуму не бракує
Ось що трапилося в давні-давенні часи.Провінцією Сінано правив князь, який відрізнявся завидним здоров’ям, був у розквіті сил і терпіти не міг старих і старух.
«І неохайні вони, і князівству від них ніякого толку», — говорив він. Тих, кому виповнилося сімдесят, усіх до одного він висилав на віддалений острів. Прожити там було дуже важко, а старі люди взагалі не могли добути собі їжі й швидко гинули. Горем і ненавистю до князя переповнилися серця жителів Сінано, але нічого зробити вони не могли.
У Сінано є місцевість під назвою Сарасіна. Жив там один селянин зі своєю старенькою матір’ю. Не виходила у нього з голови думка, що матері вже виповнилося сімдесят років і ось-ось мають з’явитися князівські чиновники та забрати її. Чи витримає вона далеке заслання? Яка вже там робота в полі — усе з рук у нього валилося! Змучився він остаточно і вирішив, що краще самому відвести матір із дому, ніж чекати, поки жорстокосерді чиновники вислатимуть її невідомо куди.
Настав вечір п’ятнадцятого дня восьмого місяця. Повний місяць заливав ясним світлом поля і ліси. Селянин, намагаючись не виказати свого задуму, звернувся до матері:
— Чи не правда ж, матусю, місяць сьогодні надзвичайно прекрасний? Підемо в гори, полюбуємося місячним сяйвом.
Посадив він матір собі на спину й рушив у дорогу. Спочатку він, крокуючи по занедданій стежці, перетнув галявину, а потім увійшов у ліс. Тут стара почала обламувати гілки з дерев, що росли по обидва боки стежки, і кидати їх на землю. Селянин здивувався:
— Матусю, навіщо ви це робите?
Стара усміхнулася, але нічого не відповіла. Селянин продовжував заглиблюватися в гори. Він минув ліс, перетнув долину і піднявся на вершину гори. Там панувала мертва тиша, навіть птахи не пролітали над цією горою. Від яскравого місячного сяйва було світло як удень, так що можна було розгледіти коника, що ледве чутно цвірінькав у густій траві.
Селянин посадив матір на траву, глянув на неї, і сльози хлинули у нього з очей.
— Що з тобою? — запитала стара.
Син опустився перед нею на землю і зізнався:
— Вислухайте мене, матусю! Я хитрив, коли запрошував вас полюбуватися місяцем. Привів я вас у таку глушину тому, що вам уже йде сімдесят перший рік, і я боюся, як би вас не вислали на далекий острів. Ось я й придумав зробити так, щоб ви не потрапили в руки безжальних чиновників. Будьте, будь ласка, ласкаві до мене!
Старі його слова анітрохи не здивували.
— Я давно все зрозуміла і примирилася зі своєю долею. Ти ж повертайся додому і працюй старанно. Іди швидше, а то заблукаєш дорогою, — відповіла вона.
Зажурився селянин, почувши такі слова. Довго не міг він розлучитися з матір’ю, але вона умовила його, і він поплентався назад. Розкидані по землі гілки вказували йому шлях, і він жодного разу не збився з дороги.
«Як передбачлива була матуся, накидавши гілок, щоб я не блукав на зворотному шляху!» — думав він із глибокою вдячністю.
Повернувшись додому, він сів біля входу і звернув погляд на місяць, що сяяв над вершинами гір. Нестерпна туга охопила його, сльози полилися рікою. «Як зараз там матуся, на горі?»
Ця думка засмутила його ще більше, і, не довго думаючи, він підвівся і пішов знаною дорогою, навіть не помітивши, що була вже пізня ніч. Коли він, ледве переводячи дух, забрався на гору, де залишив матір, вона сиділа, заплющивши очі, на тому самому місці й у тій самій позі, як і під час розставання.
— Дуже погано я вчинив, покинувши свою матір, але тепер я ні за що вас тут не залишу. Ми повернемося, і я буду піклуватися про вас, як належить, — сказав селянин, і вони разом повернулися додому.
Однак жити, як раніше, їм було не можна: стара рано чи пізно могла потрапити на очі чиновникам.
Подумавши, селянин викопав під підлогою яму і поселив у ній матір.
Одного разу до князя прибув посол із листом від правителя сусідньої провінції. У листі говорилося: «Зробіть мені мотузку з попелу, а не зробите — піду на вас війною і розгромлю».
Військо у правителя тієї провінції було сильне, і на перемогу сподіватися не доводилося. Князь, опинившись у скрутному становищі, скликав своїх наближених на раду, але ніхто не знав, як виготовити таку мотузку.
Тоді по всій провінції було оголошено: «Хто вкаже спосіб зробити мотузку з попелу, отримає від князя велику винагороду».
У народі тільки й розмов було, що про нашестя і спустошення, яким піддасться рідний край, якщо не вдасться зробити мотузку з попелу.
— Навряд чи у когось це вийде, — говорили люди. Нікому на думку не спадало, як треба взятися за справу. І тоді наш селянин подумав: «Може, моя матуся знає, як це зробити?»
Спустився він у підпол і розповів матері, що турбує людей. Стара засміялася:
— Та це легше легкого! Треба добре просолити мотузку, а потім спалити, от і все!
«Що й казати, старим людям розуму не бракує», — з гордістю подумав селянин. Він негайно вирушив до палацу і розповів, як треба діяти, щоб вийшла мотузка з попелу. Князь зрадів і дав селянину велику винагороду. Мотузку, яку, здавалося, виготовити було неможливо, вручили послу, і той поспішив до свого володаря.
Минуло трохи часу, і з сусідньої провінції знову прибув посол. Цього разу він привіз дорогоцінний камінь і лист, у якому говорилося: «Просуньте через цей камінь шовкову нитку, а не зможете — піду на вас війною і розгромлю».
Князь почав оглядати камінь з усіх боків. У камені була дірка, але така вузька і звивиста, що провести через неї нитку не було жодної можливості.
Князь скликав наближених на раду, і вони визнали завдання нерозв’язним.
Тому, хто здогадається, як просунути шовкову нитку через отвір у камені, була обіцяна велика винагорода. Але як люди не ламали собі голови — нічого не могли придумати.
А селянин знову пішов за порадою до матері.
— Що ж тут складного? Треба намазати медом камінь біля одного кінця отвору, прив’язати мураха до шовковинки і пустити його з іншого кінця. Мураха повзе на запах меду через усі звивини і протягне за собою нитку через отвір, — відповіла вона, посміхаючись.
Селянин поспішив до палацу, поста́вив перед князем і розповів йому все, що чув від матері.
Князь був дуже задоволений і щедро нагородив його. А посол, отримавши назад дорогоцінний камінь із пронизаною через нього шовковою ниткою, вирушив назад.
Правитель сусідньої провінції понурився, коли його посол повернувся. «Так, у Сінано є розумні люди! Не так просто захопити цю землю!» — подумав він.
А в Сінано всі заспокоїлися і вирішили, що ворог затих і більше не наважиться на них нападати.
Але незабаром втретє з'явився посол із листом. Цього разу він вів двох кобил. «Визначте на око, яка з кобил мати, а яка дочка, а якщо не зможете — піду на вас війною і знищу», — прочитав князь у листі.
Він поглянув на коней, а вони як дві краплі води схожі одна на одну: обидва одного зросту, однієї масті, навіть скачуть і граються однаково. Задумався князь, скликав наближених на раду, але й цього разу нічого не придумали. Як не як, довелося йому оголосити, що кожен, хто зможе вирішити нове завдання, отримає будь-яку нагороду, яку побажає.
Народ заворушився. Бажаючі заробити нагороду юрбами приходили до палацу і розглядали приведених із сусідньої провінції коней. Але навіть відомі на всю округу знахарі-коновали в недоумінні похитували головами.
А селянин знову звернувся до матері. Вислухавши сина, вона, як і раніше, сказала з посмішкою:
— Ну, і це не велика проблема! Про таке мені колись розповідав покійний чоловік. Треба покласти перед кіньми охапку трави. Одна відразу накинеться на їжу: це — молода кобила. Інша почекає, поки перша насититься, і лише потім доїсть залишки — це і буде мати.
Радісний селянин прибіг до палацу і попросив:
— Доручіть мені, будь ласка, відрізнити кобилу від її матері!
Він накидав коням свіжої трави, і все сталося так, як казала стара: одна кобила відразу ж з жадібністю почала їсти траву, а інша залишилася стояти спокійно, дивлячись, як та їсть.
Тут і князю все стало зрозуміло.
— Тут, звичайно, помилки бути не може! — з цими словами він повісив на коней таблички з написами і передав кобил послу.
— Ви абсолютно праві, — промовив посол і сумно рушив у зворотний шлях.
— Ти виявився мудрішим за всіх. Дарую тобі все, що побажаєш! — сказав селянину князь, здивований його кмітливістю.
Селянин зрозумів, що зараз саме час просити князя пощадити стару матір.
— Грошей мені не треба і речей теж, — сказав селянин.
Князь змінився в обличчі, але селянин поспішно продовжив:
— Я прошу вас врятувати життя моєї матері. І він розповів князю все без приховування. Той слухав, витріщивши очі від подиву. Дізнавшись, що всі завдання вдалося вирішити завдяки проникливості старої жінки, він був вражений.
— Правильно кажуть, що старим розуму не зайняти! — вигукнув він. — Розумна стара врятувала нас від біди. Я пробачаю селянина, який приховував свою немолоду матір, і надалі не буду засилати старих на острів.
Селянин був щедро нагороджений, а радості народу не було меж.
І оскільки останнє завдання, на яке більше за все розраховував правитель сусідньої провінції, було успішно розгадане, йому довелося відмовитися від думки захопити провінцію Сінано.
Інші казки
