Відчиніться, ворота кам'яні!
У давнину, на березі Східного моря жив рибалка на прізвисько Ху Си. Йому було трохи більше десяти років, коли він почав рибалити. Двадцять років він провів у морі, спіймав риби цілу гору, а жив бідно, бідніше некуди. Хоч би човен утлий чи сіті мав — де там! Зернятка в домі немає. Брав у оренду у багатого сусіда човен та сіті, цілий рік по морю плавав, море бурхливе, вітер хвилі гнав, не ровен час водою захльосне. Наловить нещасний риби, продасть, а гроші сусідові віддає в оплату за човен та сіті. Обидно рибакові, і злість його бере.І ось одного разу вийшов Ху Си в море рибу ловити. Вода блакитна блищить, ні вітру не чути, ні хвилі не видно. Тільки закинув він сіті, прилетіла птиця-рибалка: пір'я чорне з зеленим відливом блищить. Кинулася птиця в море, миттю вискочила, рибу в дзьобі тримає.
Говорить їй Ху Си:
— Птице, птице! Ти рибу ловиш — дзьоб у тебе кривий, крила є. Я рибу ловлю — ні човна в мене свого, ні сітей.
Наче зрозуміла птиця-рибалка людські слова. Жалісно так на Ху Си поглянула, крила розпрямила, до корми підлетіла. Розкрила дзьоб, із дзьоба золота рибка прямо в трюм упала, метається, хвостом по веслі б'є. Тільки й чути: дун-дун-дун. Підійшов Ху Си, подивився, а в риби сльози з очей течуть. Пожалів рибак рибку, відпустив у море. Перевернулася рибка, хвостом махнула, до Ху Си обернулася, тричі йому головою кивнула і поплила в море.
Три рази поспіль закидав рибак сіті. Не йде в сіті велика риба, тільки дрібна попадається. Занепокоївся рибак: чим господарю човна платити? Дома стара жде, рису треба купити, у казан покласти. Задумався рибак над гіркою своєю долею, ще більше засмутився, аж заплакав. Хотів сльози витерти, раптом чує, хтось говорить:
— Не плач, добрий чоловіче.
Підняв Ху Си голову, дивиться: старець перед ним, борода біла, у руці гаоляновий стебелик зелений.
Говорить старець:
— Ти мого сина врятував, за це я дам тобі все, що побажаєш, тільки попроси.
Подумав Ху Си, подумав і каже:
— Нічого мені не треба, шановний старче, тільки човен добрий та сіті міцні, щоб я з легким серцем ходив у море рибу ловити, а як доді повернуся, про їжу та одяг не турбувався!
Закивав головою білобородий старець, видно, сподобались йому слова рибака, і каже:
— Є в горах Ішань скеля заввишки сто чжанів. Бери свою стару та переселяйся на ту скелю.
Питає рибак:
— А як нам туди дістатися, добрий старче?
Відповідає старець:
— Не журися, я знаю, як тобі допомогти.
Сказав так старець, віддав рибакові зелений стебелик. Узяв Ху Си стебелик, а він важкий-преважкий, холодний-прехолодний. Подивився на нього рибак — блищить, аж очі болять. Здивувався і думає: «Навіщо він мені?»
А старець знову говорить:
— Візьмеш стебелик, махнеш у бік скелі й скажеш: «Відчиніться, кам'яні ворота, відчиніться, кам'яні ворота! Бідні люди прийшли!» Тільки пам'ятай, як увійдеш, ні в чому не сумнівайся, сміливо вперед іди. І ніколи не розлучайся зі стебликом.
Ще більше здивувався Ху Си, тільки рот розкрив, щоб ще запитати старця, а старець раптом зник. Узяв рибак стебелик, додому пішов. Побачила стара стебелик, розсердилася:
— Краще б рису приніс чи борошна, а цим стебликом і не наїсись, і не нап'єшся!
Відповідає рибак:
— Чого галасуєш даремно? Усю вічність у тебе одна мрія була: човном та сітями обзавестися, щоб про їжу та одяг не турбуватися.
Сказав так рибак і розповів старусі про все, що з ним трапилося, нічого не забув.
Вислухала стара, жадібність її охопила, і каже:
— Попросив би чогось більшого та кращого! А то човен та сіті!
Нічого не відповів Ху Си, не став з жінкою сперечатися. Одна вона у нього на світі, нікого більше немає, увесь вік бідна в турботах та клопотах. Зібрав Ху Си рибу, поклав її у дві кошики, кошики на коромисло повісив і вирушив з жінкою в дорогу. Рівно два дні та дві ночі йшли, до селища підійшли біля підніжжя Ішаньських гір. Було в тому селищі ну, найбільше, десять дворів. Ідуть рибак з жінкою, дивляться — стара біля воріт сидить. Підійшов до неї Ху Си і питає:
— Скажи, добра жінко, далеко звідси до скелі заввишки сто чжанів?
Показала стара пальцем на захід і відповідає:
— Пройдете прямо на захід п'ять лі, там і буде ця скеля. Тільки ніхто там не живе, кому ж ти збираєшся рибу продавати?
Подумав Ху Си: а жінка правду каже, і став її просити:
— Залиш поки, добра жінко, ці кошики у себе, а ми тим часом до скелі сходимо, справа у нас там є.
Стара й справді доброю була. Відповідає вона рибакові:
— Гаразд! Залиш тут свої кошики і не турбуйся, скільки пролежить риба, стільки й пролежить, ніхто лусочки не торкне. А тягнути на собі важко.
Залишив Ху Си рибу у старої, а сам із дружиною вирушив до того утесу. Щойно вийшли із села, одразу утес помітили. Гей! Що за скеля величезна! У саме небо упирається. Підійшли вони ближче, голови вгору задравши, дивляться — білі хмари вершину всю вкрили. Птахи різні літають. Махнув Ху Си гаоляновим стеблом зеленим, гукнув:
— Відчиніться, ворота кам'яні! Відчиніться, ворота кам'яні! Бідні люди прийшли!
Довго розповідати, та швидко робиться. Щойно це Ху Си гукнув — захиталися гори, заходила ходуном земля, загриміло, загуркотіло навколо, розсунувся утес на дві половини — і справді ворота кам'яні.
Дивуються Ху Си з дружиною, і страшно їм. Моргнути не встигли, як із скелі жінка вийшла: брови — серп місяця, очі — зірки блискучі, як не дивись — хороша собою, приваблива та прекрасна — сонечко ясне вранці, так і сяє.
Каже красуня:
— Бачу я, люди ви добрі, до роботи охочі, може, увійти хочете?
Відповідають рибалка з дружиною:
— Хочемо.
Сказали так і всередину увійшли. Виставила жінка вперед палець, заскрипіли ворота, миттю захлопнулися.
Питає красуня:
— Що тобі потрібно, добрий чоловіче?
Відповідає їй рибалка:
— Нічого мені не треба, тільки човен добрий та сіті міцні, щоб я з легким серцем ходив у море рибу ловити, а як доді повернуся, про їжу та одяг не сумував.
Засміялася красуня і каже:
— Не сумуй, добрий рибалко, все у тебе буде!
Сказала вона так, пальцем на схід показала. Дивиться Ху Си: море перед ним, ні кінця йому, ні краю, вода зелена — нефрит дорогоцінний, рівна та спокійна — дзеркало шліфоване. Із-за моря величезне сонце виплило, море від нього миттю червоним стало. По берегу люди ходять. Показала жінка пальцем на дім під черепицею і каже:
— Ось твій дім, добрий чоловіче!
Потім на новий човен пальцем показала та на міцні сіті, і знову каже:
— Ось твій човен, добрий чоловіче, ось твої сіті.
Дивиться Ху Си на рибальський човен, дивиться на сіті, радіє. Захотіла дружина ще всякої всячини у красуні попросити, тільки зникла раптом красуня.
Живе рибалка зі своєю дружиною у високому домі під черепицею, ні холод йому не страшний, ні спека. Є чим зверху вкритися, є що вниз постелити, є в що вдягнутися, а посуду всякої — подіти нікуди. Тільки їжі немає ні крихти. Взяв Ху Си міцні сіті, взяв новий човен, зібрався в море рибу ловити. Піднявся тут західний вітер, підхопив рибальський човен, хитає його, кидає, на саму середину моря пригнав. Пригнав і дути перестав.
Сяє зелена вода, ниточками тонкими, прозорими струмиться. Риби у воді — не злічити. Ось риба-шабля — пояс срібний; ось короп — червона луска блискуча; ось риба-хризантема — жовте черевце золотисте; ось осетер — зелена спина переливчаста. Закинув Ху Си сіті, витягнув, ще раз закинув, знову витягнув, риби наловив — у трюмі не встати, у човні не сісти. Тільки подумав рибалка: «Час назад плисти», — вітер східний задув, ковзає човен по воді, наче живий, миттю до берега пристав. Вийшов рибалка на берег, рибу на рис та на борошно обміняв.
Вранці піде Ху Си в море, увечері з повним човном риби повертається. Вже й не знаю, скільки часу минуло — сонце в тих місцях ніколи не сідає, — тільки листя на старій акації жовтим стало, потім зеленим, знову жовтим, знову зеленим. Живуть Ху Си з дружиною, ні в чому потреби не знають — ні в їжі, ні в одязі.
А все не вгамується стара, бурчить та бурчить:
— Сходи до красуні, попроси золота та срібла. Сита я, вдягнена та взута, хочу тепер багатою стати.
Опанувала стару жадібність, золото їй подавай, аж очі горять, зла-презла стала. Розкричалася, розшумілася. Не став Ху Си дружині перечити, нікого у нього на світі більше немає, і каже:
— Давай разом підемо, знайдемо красуню, ти й попросиш, що тобі треба.
Взяв Ху Си гаоляновий стебелик зелений, стара два великі мішки припасла, і вирушили вони шукати добру красуню. Вже й не знаю, скільки днів шукали, сонце в тих місцях ніколи не заходить, тільки листя на тополях біля дороги встигли позеленіти, потім засохли, знову позеленіли, знову пожовкли. Знайшли нарешті Ху Си з дружиною ворота кам'яні. Побачили добру красуню.
Питає красуня:
— Що тобі потрібно, добрий чоловіче, до роботи охочий?
Мовчить рибалка, слова вимовити не може.
Тут стара й каже:
— Срібла мені треба і золота, та побільше!
Нічого не відповіла жінка, тільки пальцем на захід показала. Вмиг заблищало все навколо, засяяло. Що біле — то все срібло, що жовте — то все золото. Глянеш, здається, ніби це не золото — червоне сонце сяє.
Задоволена баба, не знає, що й робити від радості. Хапає жменями золото та срібло, на чоловіка покрикує, щоб швидше збирав та в мішки клав. Цілих два мішки набрали, тут і сонечко сіло. Темнішати почало. Зажурився рибалка і каже дружині:
— Хто знає, коли тепер сонце зійде? Я ж ми в темряві свій дім знайдемо, рибальський човен та сіті?
Відповідає йому баба:
— Не знайдемо — теж не біда. Та й нащо нам тут залишатися. Хочу я панію бути, а люди тут у достатку живуть, служити нам не стануть. З золотом та сріблом не пропадеш, багатому всюди добре. Їсти захочеш — рот ширше роззяв, пити забажаєш, руку простягни — вода тут як тут. Не доведеться тобі більше рибу ловити.
Не до вподоби рибакові такі мови. Згадав він безкрає море зелене-зелене — нефрит дорогоцінний, згадав човен новий, сіті міцні. А баба не вгамується, на своєму стоїть. Думає рибалка, як йому бути, адже дружина вона йому, і вирішив зробити все, як баба хоче. Взвалили вони на спину кожен по мішку, йдуть, кряхтять, ледве до кам'яних воріт добралися. Махнув рибалка гаоляновим стеблом зеленим і каже: «Відчиніться, ворота кам'яні! Відчиніться, ворота кам'яні!..»
Не встиг договорити, задрижала земля, захиталися гори, загуркотіло, загриміло навколо, ворота кам'яні на дві сторони розчинилися. Вийшли рибалка з дружиною, знову земля задрижала, захиталися гори, загуркотіло, загриміло навколо, кам'яні ворота зачинилися. А утес заввишки сто чжанів, як стояв, так і стоїть. Подивився на сонце рибалка, подивилася баба, тільки після полудня перевалило. Пішли вони зі своїми мішками далі, до тієї хуторки, де рибу залишили.
Срібло та золото на спину тиснуть — дихати не дають. Ідуть дід із бабою, потім обливаються. Тримає рибалка в руці гаолянове стебло зелене, а воно, вже й не знаю чому, все важче та важче стає. Не кидає Ху Си стебло, пам'ятає слова старця білобородого. Став із бабою радитися, чи не викинути з мішків трохи срібла та золота.
Баба не погоджується, каже:
— Краще гаолянове стебло викинь, нащо воно нам тепер?
Знову послухався її рибалка, викинув гаолянове стебло зелене. Загуркотіло, загриміло навколо. Обернулося стебло зеленим драконом, на небо полетіло.
Ідуть дід із бабою, срібло та золото на спині тягнуть, до тієї хуторки йдуть, де рибу залишили. Дивляться — дорога ніби іншою стала, на попередню не схожа. Пройшли вони п'ять лі, хуторку побачили, тільки та маленька була, а ця вже й не знаю у скільки разів більша. Найменше кілька тисяч хат у ній. Людину зустріли, запитали, що за хуторка.
Відповідає людина:
— Село це Тухлою рибою зветься.
Запитує рибалка:
— Чому ж це воно так зветься?
Відповідає людина:
— Не вік, не два минуло з тих пір, як було в нашій хуторці десять хат. Проходили тут чоловік із дружиною, коромисло з рибою залишили, самі до утесу заввишки сто чжанів пішли. Так і не повернулися. Риба протухла, сморід по всій хуторці пішов. З тих пір і прозвали наше село Тухлою рибою.
Подивилися дід із бабою один на одного, здивувалися, анітрохи вони старші не стали, а ж кілька віків минуло. Пройшли вони ще трохи, дивляться — корчма. Змучилися дід із бабою, ніг, рук не чують, голод їх мучить, спрага докучає.
Каже дід:
— Давай перепочинемо, їжі купимо!
Опустила дружина на землю мішок, хотіла злиток срібла дістати, глядь — а це камінь білий. Стала золото виймати, дивиться — знову камінь, тільки жовтий. Риється вона в мішку, а там самі камінці. Аж позеленіла баба, руки тремтять. Висипала вона на землю мішок, думала — хоч на дні золото залишилося, де там! Білі та жовті камінці з гуркотом по землі покотилися. Висипав на землю свій мішок Ху Си, теж камінці з гуркотом по землі покотилися, ні жмені золота, ні крихти срібла.
Вилупили дід із бабою очі, руками розвели. Побігли до утесу заввишки сто чжанів. Може, відчиняться ворота кам'яні? Не тут-то було! Де гаолянове стебло зелене? Показав рибалка пальцем на утес, крикнув:
— Відчиніться, ворота кам'яні! Відчиніться, ворота кам'яні! Бідні люди прийшли!
Кричав Ху Си, кричав, аж охрип, а утес стоїть собі, як ні в чому не бувало, не шелохнеться. Згадав рибалка своє життя минуле, нужду гірку, похолодів увесь. Зітхнув він і каже:
— Хотів інших нагодувати полином, та самому довелося скуштувати. Не поїси полину, не пізнаєш гіркоти.
Думав, думав рибалка, і взяла його досада. Став він головою об скелю битися, бився, бився, на смерть розбився. Завила баба, заревла в голос, чи не вона сама собі лиходійка? Не побачить вона більше свого дому. Охопила її досада, однієї мало, до тієї досади ще досада додалася, вдарилася баба об утес, теж на смерть розбилася.
На другий день, тільки сонце зійшло, стали над утесом малі пташки літати. Це рибалка та його дружина вночі парою темно-сірих пташок обернулися. Літають пташки, крильцями махають, кричать:
— Ке ао хен сила! Ке ао хен сила! Померли з досади! Померли з досади!
Місяць за місяцем іде, рік за роком проходить, зима літо змінює, спека — холод, а пташки малі літають та кричать:
— Ке ао хен сила! Ке ао хен сила! Померли з досади! Померли з досади!
Йшов час, і прозвали люди сірих пташок «аохеньняо» — «пташки журба-досада». До сьогодні в горах Ішань літають пташки журба-досада над утесом заввишки сто чжанів, літають і кричать:
— Ке ао хен сила! Ке ао хен сила! Померли з досади! Померли з досади!
Інші казки
