Зарок

У глибокому ярі за стіною стародавнього міста текла невелика річка, через річку міст перекинуто з чистого білого каменю. Камінь той з гори носили, не одну сотню лі проїхали. На перилах леви майстерно вирізані, люди, квіти, трави різні — чимало сил і праці покладено.

Давним-давно на місці глибокого яру струмок вузький був, через нього не те що міст, колоди ніхто не перекинув. Струмок неглибокий, води на самому денці, а все одно не перестрибнеш. З поклажею чи хто йде, порожній, роззувається, через струмок перебирається — клопіт, та й годі. А взимку ще гірше, від крижаної води кістки ломить. Лежав біля того струмка дивний камінь, назвали його люди камінь безсмертного. Подивишся на камінь здалеку — ніби дід лежить, ближче підійдеш — очі, вії та бороду розгледіш. Кажуть, камінь цей у безсмертного двічі перетворювався. Тоді й трапилися там дві дивовижні історії.

Жив у ті часи юнак, самотній та бідний, ні землі в нього, ні поля. Щодня ходив у гори хмиз рубати, щодня перебирався через струмок, щодня бачив, скільки клопоту від нього прохожим. Нарубав юнак якось хмизу в'язку, приніс до струмка, дивиться на воду й думає: «Щодня тут стільки народу проходить, хоч би хто здогадався міст перекинути! Давай я це зроблю, хмиз у мене є, хай і ненадовго, а на день-другий місточка вистачить». Шкода йому хмизу, тільки зняв він його з плеча, у воду поклав. Вода як текла, так і тече, йдуть люди, черевиків не знімають, не бояться ноги промочити. Хто ні пройде, кожен хвалить:

— Що за добрий чоловік місток зробив? Добре-то як! Ні клопоту, ні турботи!

Ходить юнак щодня своїм місточком, незабаром і думати про нього забув. Тільки йде він якось опівдні, дивиться — камінь здригнувся, старцем обернувся. Підійшов старець до юнака і лагідно так каже:

— Чекаю я тебе, юначе, цілу тисячу років. Леледь дочекався. Дав я обітницю: кого похвалять при мені сто разів, дати тому багатство і славу.

Сказав так дід, рукою махнув, дивиться юнак — широка дорога вдалині, на дорозі паланкін багатий блищить, вісім носіїв його несуть, у паланкіні — повітовий начальник, шовкова шапка на ньому.

— Бачиш? Так от, незабаром ти сам у такому паланкіні їздитимеш.

Сказав так дід, рукою махнув, все зникло — і дорога, і паланкін. Побачив юнак паланкін, зависть його взяла, тільки не повірив він дідові й каже:

— Не знаю я жодного ієрогліфа, який же з мене повітовий начальник?

Поплескав його дід по плечу й відповідає:

— Не журись, юначе, іди, складай іспити. Грошей на дорогу я тобі дам. Є в мене кілька лянів срібла, візьми!

Дідав дід юнакові гроші, ліг біля струмка і знову каменем обернувся. Взяв юнак срібло, одяг собі новий справив, зібрав речі й вирушив на іспит. Тільки взяв у руку пензель, а він сам по папері заходив, глядь — і твір готовий. Присудили юнакові ступінь сюцая. Зрадів він, до столиці вирушив. Витримав іспит, присудили йому ступінь цзюйжень. Ще іспит склав, отримав ступінь цзіньши. Тут і царський указ вийшов призначити його начальником рідного повіту. Сів юнак у великий паланкін, паланкін вісім носіїв несуть. Так із славою повернувся в рідні краї. Таке йому щастя привалило, така почесть, що й розповісти неможливо. Чого тільки в нього нема! Свіжої риби та м'яса їж — не хочу, шовків та атласів — носи не переноси. Думає начальник: «Весь-то місток — хмизу в'язка, а скільки щастя та багатства принесла! Збудую-но я справжній міст, великий та широкий, подивлюся, що буде». І наказав він людей з усього повіту пригнати, кожного, хто працювати може. Одні білий камінь чистий з гори тягають здалеку, інші землю риють, струмок ширший роблять. А було це навесні, тоді, коли зерно сіяти треба. Стражників там сила-силенна, у кожного батіг довгий-предовгий. Тільки не дарма кажуть: «Велика долоня, та неба не закриє, тисячі ротів одним не затулиш». Народ нарікає, стогне, душить їх гнів та злість, і кажуть: «Нема на повітового начальника погибелі! Міст йому будуємо, а коли сіяти будемо? Прийдеться, мабуть, восени голодувати!»

Багато днів будували люди міст, збудували, потім його слізьми полили. Сів повітовий начальник у великий паланкін, підняли його вісім носіїв, до мосту понесли. Принесли. Зійшов начальник з носилок, на міст поглянув, прогнав усіх, хто близько стояв, підійшов до каменю й каже:

— Безсмертний, а безсмертний! Подивись, який міст я збудував! Що ж ти цього разу мені в нагороду даси?

Камінь здригнувся, старцем обернувся. Подумав дід і каже:

— Дав я обітницю, якщо одна людина тисячу розгніває, повинен я перетворити ту людину на вушкатого чорного осла!

Сказав так дід, рукою махнув, дивиться начальник — дорога вузька попереду з'явилася, нерівна, по дорозі чорний осел іде, поклажі на ньому — аж вуха у бідолахи обвисли. Плентається осел дорогою, поклажу тягне. Тут дід рукою махнув, і осел, і дорога зникли.

Злякався начальник і питає:

— Хіба цей великий міст гірший за той, маленький? Цей з білого каменю зроблений, білий камінь з нефритом посперечатися може, той — із в'язки хмизу.

Відповідає дід сердито:

— Нічого я тобі не скажу! Сам подумай! Тільки перетворишся ти зараз на волохатого осла.

Не встиг дід договорити, а в юнака вже довгі вуха виросли, рот вперед витягнувся. Хотів він закричати, а заревів по-ослячому. Хто був з начальником, усі до мосту побігли. Дивляться — нема начальника, біля каменю чорний осел стоїть. Повели вони осла додому, потім торговцю сіллю продали. З того часу часто ганяли осла з важкою поклажею по великому мосту, але ніхто так і не дізнався, про що осел думає.

↑ Догори

Зарок

Інші казки