Жінка-лисиця

Передбачаю, запитаєш ти: «Хіба таке буває?» У казці все буває. Подумай, пошевели мозгами, і зрозумієш, який у цій казці сенс закладений.

Жив колись юнак на прізвисько Да-чжуан. Жив удвох із матір’ю у маленькій хатині біля самої гори. І в холод, і в спеку ходив він у гори хмиз рубати, тим і годувався. Ріс Да-чжуан у бідності, але виріс могутнім, широкоплечим, високим і надзвичайно простодушним. У давні часи все батьки з матір’ю вирішували: за кого дочку віддати заміж, на ком сина оженити — не те весілля, не те торги — не зрозумієш. Часто до смерті свою дитину доводили. І все їм було байдуже — полюблять молоді один одного чи ні. Лише б у багатий дім дитину свою сбути — і добре. У багатого в домі три жіночі покої, а то й чотири наложниці одразу; бідний увесь вік бобылем живе.

Забалакався я щось, не про те йтиметься мова. Отже, виріс Да-чжуан, пора б йому одружуватися, а він усе сам-самісінький. Розуміє він, що мати в тому не винувата, поганого слова їй не скаже, образу своєї не висловить. Спека змінює холод, осінь — весну, рік за роком минає. Мовчить Да-чжуан, а сам уже ні на що не сподівається, обридло йому життя.

Але от одного разу пригріло весняне сонечко, квіти зацвіли, всю гору строкатим килимом вкрили. Ще зеленішими стали сосни, ще прозорішою вода в джерелах. Задзвеніли на всі лади струмочки. Легкий вітерець повіяв, заспівали-защебетали пташки. Скоро полудень, а Да-чжуан знай хмиз рубає, про все на світі забув. Раптом чує — засміявся хтось, дзвінко так і весело. Озирнувся — що за диво! Стоять під високою кам’яною скелею дві дівчини — дві пташки, сміхом заливаються. Майже поруч із юнаком стоять. І все йому видно. Одна дівчина в зелене вбрана; лице — овальне яйце качине, очі вузькі, брови тонкі. Красуня, та й годі! Інша дівчина в червоне вбрана. Лице кругле, очі великі, щічки рум’яні, зуби білі.

Росла на вершині скелі слива дика, червоним квітом всипана. Підстрибнула дівчина в червоному, за сосну вхопилася, легко на саму верхівку видерлася. Вмиг до середини вертикальної скелі дісталася, та так спритно, ніби вітер її туди заніс. Хоч і звик Да-чжуан по горах лазити, а подивувався. Вибралася дівчина на вершину скелі, нахилилася, повну охапку сливових квітів нарвала. Випрямилася, бачить — юнак з неї очей не зводить, засміялася і кинула в юнака квітку. І ось диво: ні праворуч не впав квіт, ні ліворуч, ні вперед, ні назад — прямо в голову юнаку влучив. Збентежився юнак, почервонів. А дівчина так і котиться зі сміху.

Каже їй сестриця:

— Не жарти у тебе, а лихо одне. Пішли краще додому. Побачить батько — не до жартів буде.

Повернулися дівчата і за кам’яною скелею зникли. Став юнак думати, став гадати. «Чиї ж це дочки сюди випадково забігли?» А потім вирішив: «Не моє це діло», і знову взявся хмиз рубати.

Наступного дня Да-чжуан, як завжди, у гори вирушив. Рубає він хмиз, раптом — шварк — камінчик прямо перед ним упав. Обернувся юнак — поміж сосен червоне плаття мелькнуло. Дзвінкий сміх намистинками розсипався. Закалатало в юнака серце, ніяк не заспокоїться.

На третій день дівчина в червоному з охапкою хмизу Да-чжуану назустріч вийшла, сміхом заливається. Очі в неї ще ясніші, щічки ще рожевіші.

Каже юнак:

— Ти… — і більше нічого сказати не може.

Кинула дівчина хмиз, засміялася і втекла. Взяла тут юнака досада. Лає сам себе: «Рот дерев’яний, язик неслухняний». Про все забув юнак, тільки про дівчину й думає. Насилу день прожив. Вранці прийшов, дивиться — дівчина на траві біля річки сидить. Набрався юнак сміливості, дай, думає, підійду до красуні. А красуня рот рукою прикрила, так і бризнула зі сміху. Зніяковів юнак, зупинився, далі йти не наважується. А дівчина головою киває, кличе юнака. Підійшов він. Як звуть дівчину, не знає, і питає:

— Ти звідки?

А дівчина сміється і відповідає:

— Хіба не все одно звідки? Давай краще я тобі хмиз допоможу рубати. Подивимося, хто більше нарубає!

Дівчина то на дерево забереться, то вниз стрибне. Руки спритні, сама легка. Ламає хмиз, та ніяк їй за юнаком не наздогнати — трохи менше його наломала. Вибралася дівчина на сухе дерево, з тріском верхівку відламала. Раптом із лісу голос почувся:

— Ер-ні! Годі тобі бешкетувати, не маленька! Іди швидше, батько прийшов!

Стрибнула дівчина з дерева, на одну купу хмизу подивилася, іншу поглядом оцінила, головою кивнула і каже:

— Ти взяв верх, більше мене хмизу наломав. А тепер мені пора. Старша сестра кличе.

Повернулася дівчина, до лісу побігла. Обернулася, засміялася і зникла.

З тих пір дівчина часто прибігала з лісу. Жартує, сміхом заливається, юнакові хмиз збирати допомагає. Розповіла вона, що звуть її Ер-ні — Друга дочка, що вона з родини Ху, живе за високою горою, а дівчина в зеленому старшою сестрою їй доводиться.

Так радий юнак, коли дівчина до нього приходить, що небо разом із ним радіє, земля веселиться. Защебечуть пташки — здається юнакові спів дивовижний. Зашумлять на вітрі листя — чується юнакові дзвінкий сміх. І квіти ніби красуні стали, і струмочки дзвінкіші. Ось би взяти таку дівчину за дружину. Думає так юнак, а красуні нічого не каже, боїться.

Помітила мати: йде син раніше, додому повертається пізніше. Хмизу ще більше приносить. Радіє стара — працьовитий у неї син, і тривожно їй — щось недобре відчуває. То веселиться юнак, то раптом задумається, як загублений ходить. Не витримала мати, питає:

— Про що сумуєш, сину?

І розповів їй син усе, як є, по порядку.

Каже мати:

— Гори глухі та пустельні. Звідки там дівчині взятися? Коли зустрінеш її знову, приведи, я на неї погляну.

Вранці прийшов юнак у гори, а дівчина на колишньому місці сидить — на самій верхівці кам’яної скелі. Голова вся квітами прикрашена. Взяла Ер-ні одну квітку, у волосся юнаку встромляє, а сама сміється-заливається.

Каже юнак:

— Не будемо ми сьогодні хмиз рубати.

— Чому ж не будемо? — питає дівчина.

Відповідає юнак:

— Моя матушка на тебе поглянути хоче.

Обізвалася дівчина і каже:

— Ех ти! Хочеш, щоб мати тобі відповідну дружину вибрала?

Сказала так дівчина, плечима повела, повернулася і втекла.
Збентежився юнак, швидко наздогнав дівчину, говорить, а сам заїкається:

— Хочу я з тобою вік разом прожити, якщо не брезгуєш, погоджуйся.

Зніяковіла дівчина й каже:

— Та це я так, жартую. — Сказала і знову сміхом залилася.

Подивився юнак на дівчину й теж засміявся, піт з чола витер.

Привів юнак Ер-ні до себе в дім, стала вона його дружиною. І до того працьовита була Ер-ні! За що не візьметься — усе в неї вдається. Анітрохи не гребувала дівчина бідністю Да-чжуана. Цілий день щебече та сміється. З нею й стара мати стала балакучішою. Тільки незабаром зажурилася раптом стара, брови насупила. Почала її Ер-ні розпитувати, що й як. А стара їй і відповідає:

— Не хочу я тебе обманювати, дочко, усі наші запаси скінчилися, немає чого більше в казан класти.

Засміялася молода невістка й каже:

— Не турбуйтеся, матусю!

Сказала вона так і побігла кудись. Трохи часу минуло, дивиться мати: невістка з цілим кошиком рису повернулася. Очам своїм не вірить стара. Радіє, а в неї серце болить. І питає вона невістку:

— Де ти рис добула, дочко?

Нічого не сказала Ер-ні, засміялася й за страву взялася. Дні довгі, ночі довгі. Стара мати й думати про цей випадок забула.

Рік минув. Народила Ер-ні хлопчика. Живуть вони вчетверо — не натішаться. Озирнутися не встигли — хлопчик бігати навчився. Але ось одного разу, коли сонце вже за гору сіло, йшов Да-чжуан додому з в’язкою хмизу, раптом бачить — Ер-ні з якимось старцем розмовляє. Хотів він був підійти подивитися, що за старий такий, опам’ятатися не встиг, як старець зник. Ер-ні одна залишилася. Підбіг до неї Да-чжуан, дивиться, а в Ер-ні з очей сльози-перлинки котяться. Збентежився юнак, тремтить увесь, ніколи не бачив він, щоб дружина плакала. Не встиг він і рота роззявити, як Ер-ні йому каже:

— Маємо ми з тобою, Да-чжуане, сьогодні розлучитися.

Дивиться юнак на Ер-ні, очі широко розплющив. Йому й уві сні таке не могло привидітися, думає: може, перечув. А дружина знову йому каже, та тихо так:

— Шукав мене батько, шукав і знайшов нарешті. А тепер з собою забрати хоче.

Зрозумів тут Да-чжуан, що сталося, занило в нього серце, і питає:

— Підеш ти, значить, від мене?

— Не моя на те воля, батько примушує. Забудь про мене, наче й не було нічого між нами. Ніколи ми більше з тобою не побачимося. — Сказала вона так і заплакала гірко-гірко.

Не витримав Да-чжуан, уронив сльозу й каже:

— Не можемо ми з тобою розлучитися!

Нічого на це не відповіла Ер-ні. А потім каже:

— Надумав мій батько в далекі краї податися. Ти зараз повернися додому. А потім, якщо не забудеш мене, іди на південний захід, пройдеш тисячу верст, побачиш стару акацію. Десять тисяч років їй. Під тією акацією печера є, сто верст завдовжки, там і знайдеш мене.

Закивав Да-чжуан головою, згоден, мовляв. Раптом Ер-ні нахилила голову, щось виплюнула, червоне й блискуче, вклала в кулак юнакові й каже:

— Не буде тобі чого їсти, попроси в перлини, скажи: «Перлино, перлино, дай мені їжі!»

Подивився Да-чжуан на перлину, а вона величиною з біб. Підняв голову — Ер-ні й слід простыл, сидить біля його ніг на задніх лапах вогненно-руда лисиця, з очей у неї сльози на землю капають. Присів Да-чжуан навпочіпки й каже:

— Забери своє скарб назад, Ер-ні. Ти звіром обернулася, а без тебе не побачити мені щастя.

Захитала лисиця головою. Хотів Да-чжуан її на руки взяти, раптом чує — за спиною в нього хтось кашлянув. Озирнувся — нікого, а потім дивиться — і лисиця зникла. Ледве розум не втратив юнак, шукає всюди — ні сліду лисячого ніде, ні тіні. Тут ніч настала. Робити нічого, довелося додому повертатися.

День і ніч думає Да-чжуан про Ер-ні, шматок йому в горло не йде. Син зранку до вечора плаче, мати шукає. Стара по невістці сумує, онука жаліє, дивиться, як плаче дитина мала, і сама сльозами обливається. Сліз тих на цілу заводь вистачило б. Горе радість змінило. А час біжить. І ось вирішив Да-чжуан у дорогу вирушити Ер-ні шукати. Наказала мати синові взяти перлину з собою. Усе готова стара терпіти — голод, нужду, тільки б син Ер-ні знайшов і додому з нею повернувся. Зібрала стара сина в дорогу, сухих коржів йому поклала, та не про те мова.

Вирушив юнак у дорогу. Вітер його наскрізь проймає, іній, дощ і роса мокнуть, погода ненастя змінює. Вже й не знаю, скільки днів, скільки ночей він ішов, рік цілий, а то й більше минуло. І побачив він нарешті ту акацію. Недарма десять тисяч років їй — у десятеро не обхопиш. Під акацією печера, глибока-преглибока, дна не видно. Радіє Да-чжуан, тільки страшно йому. Ех, думає, буде що буде. І почав вниз спускатися. А дорога — крутий схил, і темно-темно. Довелося юнакові навпомацки пробиратися.

Іде він день, іде ніч, ще день, ще ніч, раптом бачить — світло стало. Ще трохи пройшов — у далечині висока арка і великі ворота показалися. Ворота лаком чорним покриті. Підійшов юнак до воріт, потягнув за кільце — ворота розчинилися. І побачив юнак дівчину в зеленій сукні, ту саму, яку Ер-ні своєю старшою сестрою назвала. Дивиться дівчина на Да-чжуана, очам своїм не вірить, охопив її жаль, питає:

— Ти як сюди потрапив? Повернеться батько — не поздоровиться тобі.

— Будь що буде, тільки треба мені з Ер-ні побачитися.

Зітхнула дівчина, ворота замкнула й каже:

— Іди за мною.

Двір просторий, у дворі дім стоїть, у домі з кожного боку по флігелю — все з однотонної цегли складені, черепицею покриті. Привела дівчина Да-чжуана до східного флігелю, пальцем на кан показала:

— Ось вона, Ер-ні.
Дивиться Да-чжуан — а там лисиця лежить. Важко стало йому на серці. Вмиг витягнув він із мішка чарівну перлину. А лисиця, як побачила юнака, так і кинулася до нього. Роззявила рот, а сказати нічого не може. Поклав тут юнак лисиці в рот перлину, перекинулася лисиця, дивиться юнак — знову Ер-ні перед ним стоїть. Зрадів спершу Да-чжуан, потім серце в нього занило. Похуділа Ер-ні, наче старшою стала. А Ер-ні взяла його за руку, сміється. Сміялася, сміялася, та як заплаче раптом! Тут біля воріт чийсь голос почувся. Перелякалася старша сестра й каже:

— Ховайся швидше! Батько повернувся.

Да-чжуан від злості навіть очі витріщив. Кинувся вперед. А сестра Ер-ні його легенько рукою відштовхує. Потім пішла, а сама двері замкнула.

Каже Ер-ні:

— Стане батько тебе частувати, крихти в рот не бери.

Щойно вона це сказала, у двір входить старий лис, носом шмигає, принюхується:

— Чую людський дух. Чую людський дух!

А старша дочка йому відповідає:

— Звідки тут людському духу взятися? Це ти ходив-бродив, чужої землі на ногах приніс.

Відповідає старий лис:

— Не я приніс. Чужий прийшов. Чую людський дух! Чую людський дух!

— Не чужий прийшов, чоловік Ер-ні пожалів.

А Да-чжуан уже все наперед прикинув. Не віддасть йому старий лис Ер-ні, він буде до смерті битися з ним. Тут якраз почувся на подвір'ї регіт старого лиса. Розреготався він і як закричить:

— Нехай чоловік Ер-ні живо до мене вийде! Подивитися на нього хочу!

Відімкнула старша дочка двері. Вийшов Да-чжуан, дивиться — перед ним білолиций старець стоїть, атласна куртка на ньому. Побачив він юнака, став рукою його манити та кликати:

— Іди-но швидше нагору, до північної кімнати. Мабуть, проголодався? Почастуємо тебе на славу!

Піднявся юнак слідом за старцем у кімнату. У кімнаті стіл стоїть, лаком покритий, блищить. А на тому столі страв видимо-невидимо: десять страв та ще вісім чашок. І всього там є. Курка, риба — ароматний дух прямо в ніс б'є. У Да-чжуана в животі бурчить, майже цілий день не їв. Але міцно-наміцно запам'ятав він, що Ер-ні йому наказувала. І так його благав білолиций старець, і сяк умовляв — ані крихти юнак не взяв.

Каже старець:

— Не хочеш овочів — локшини спробуй.

А юнак на своєму стоїть, до їжі не торкається. Старець сам юнакові відвар із локшини подає, каже:

— Не хочеш локшини — випий хоч відвару.

У юнака в роті пересохло, аж серце від спраги горить, і думає він: «Ер-ні тільки їсти не веліла, а про пиття, здається, нічого не сказала. Вип'ю трохи, може, обійдеться». Взяв юнак у старця чашку з відваром, став пити. П'є-п'є та й не помітив, як локшинка в рот проскочила.

Повернувся юнак у флігель і став животом мучитися.

Питає Ер-ні:

— Їв ти у батька, коли він тебе частував?

— Не їв, тільки відвар із локшини пив, та ось не помітив, як локшинка в рот проскочила.

Почала його Ер-ні докоряти:

— Навіщо ж ти відвар пив? Не локшинка тобі в рот проскочила, отруйна змія. Вона тебе згубить.

Аж підскочив юнак від переляку, а Ер-ні йому й каже:

— Щоб уберегтися від зміїної отрути, треба білу перлину дістати. А старець ту перлину в роті тримає. Дам я тобі жбан вина, візьми його, і підемо разом до батька.

Прийшли вони до північної кімнати, а старець у ту пору якраз спати збирався.

Каже йому Ер-ні:

— Батько, мій чоловік із далеких країв прийшов, нічого він із собою не приніс, тільки жбан чудового вина, щоб повагу тобі висловити. Вино це на квітах кориці настоянé.

Сказала так Ер-ні, зняла з жбана кришку. Такий аромат розлився по кімнаті, що й розповісти неможливо. А старець, як побачив вино, про все забув, схопив жбан обома руками та й давай пити.

Все до краплі випив — захмелів, став покірливим, як глина. Тут Ер-ні і витягла в нього з рота білу перлину. Старець не помітив, як лисом обернувся. Ер-ні взяла перлину, кинула її в чашку з водою й наказала Да-чжуану випити. Забурчало у юнака в животі й болити перестало.

Витягла Ер-ні із чашки перлину, поклала собі в рот, взяла Да-чжуана за руку, і побігли вони. Біжать — землі під собою не чують. Вискочили з печери. Дня не минуло, а вони вже повернулися. І стали вони знову жити всі вчетверо в радості й достатку.

↑ Догори

Жінка-лисиця

Інші казки