Алістар Фет-Фрумос
Видно, сталося це колись, а якби не було, то люди б у світі не розповідали.Не на небі, а на землі, в одній долині, в одному селі жили-були дід із бабою, такі старі, що ледве-ледве волочили за собою тягар своїх літ. Надією та опорою їх у ті часи був єдиний син Алістар. Старий дід із бабою доживали вже останні свої дні, і перед тим, як попрощатися з білим світом, покликали до себе сина й дали йому останній наказ:
— Алістаре, любий, як проведеш нас у останню путь, пошукай у пучку базиліку, що за байраком, зеленого стеблика і понюхай його три рази.
— Добре, батьку й мамо, виконаю, — промовив Алістар. Зі стогоном і плачем провів він батьків до могили, а коли повернувся додому, знайшов зеленого стеблика в пучку базиліку. Він був менший і тонший за голку, але ледве Алістар понюхав його один раз — умить відчув, що сили в нього прибуло втричі, понюхав другий раз — ще стільки ж сил додалося, а коли доторкнувся до нього втретє — могутня кров забилася в його жилах. І про що б не подумав юнак, все миттю оживало й поставало перед його очима. Працював Алістар не покладаючи рук, але все ж не міг змінити свою бідність на достаток. І одного чудового дня вирішив він вирушити у світ: може, доля йому посміхнеться. А коли пішов він, то йшов-йшов, поки не дійшов до якихось хоромів. Звідки ж було знати йому, що це за хороми й кому вони належать? Радіючи, що нарешті зустрів житло, постукав він у ворота, і миттю побачив перед собою страшного змія-дракона.
— Добрий день, — промовив мандрівник.
— Здоров був, — відповів дракон.
— Чи не знайдеться, змію, роботи в твоїх володіннях, хоч би на дворі? — запитав Алістар.
— Як же, мені дуже потрібен слуга. Заходь.
Увійшов Алістар на двір і побачив тут безліч комор, хлівів — усе, що належить мати багатому панові. Змій же відразу взявся навчати його, що і як він повинен робити, а сам думав: швидше б вечір, щоб прикінчити мандрівника і з'їсти. За роботою непомітно наблизилися сутінки. Звідкись із полів повернувся драконів син; сівши за стіл, усі пообідали, а незабаром розійшлися спати по різних кутах. Синові своєму дракон постелив на одній завалинці, вкривши його червоною ковдрою і поставивши поруч запалену свічку, а Алістара поклав на іншій завалинці, вкривши його ковдрою чорною, як сама земля. Свічки йому він не запалив. Став наймит гадати про себе: "Що ж це задумав це страшилище-дракон? Зрозуміло, що недарма він старається". Не спиться Алістарові — все думає він, а змії лише прилягли — одразу захрапіли так, що вікна задрижали. Вертиться наш молодець з боку на бік, але все марно: ні на хвилину не може зімкнути очей. "Ляжу-но я на місце драконового сина", — вирішив він. І, як тільки так надумав, підвівся швиденько, підійшов до завалинки сина змія, підняв його легенько на руки — а той і не ворухнеться — і поклав на своїй завалинці, вкривши чорною ковдрою. Потім ліг на місце змієвого сина, і тут же його здолав сон.
Ніч заховала за вершини пагорбів срібний лик місяця, ніби хотіла, щоб зміїв сон був глибший і спокійніший. А коли місяць зовсім сховався за пагорбом, старий дракон прокинувся від сну. Схопив він важкий кинжал і вийшов на двір. Ось і завалинка, де він поклав Алістара. Піднявся кинжал у повітрі, і джжик! джжик! — відлетіла голова сплячого. Не знав змій, що вбив свого сина. Та звідки ж було йому знати, коли була така темрява — хоч око вийми. Потім старий дракон розвів у печі жаркий вогонь і все підкладав дров, щоб встигнути засмажити свою здобич до світанку. Алістар же закам'янів від здогаду, що все це мало статися з ним. Скочив швидко на ноги, схопив свічку і — фью! фью! — задуває її, а вона не гасне; тоді він її об землю, але не може ні кинути, ні загасити. Не відстає свічка від руки і не гасне, а все яскравіше розгорається. Побачивши це, побіг Алістар геть, лише п'яти заіскрилися. Біжить, поспішає, а свічка йому шлях освітлює. Коли змій опам'ятався і подивився вдаль, побачив він не падаючу зірку, а біжущу свічку, розгнівався і закричав:
— Гей, свічко моя, свічко,
Не губися вночі,
Повернися краще додому —
Гостя яскраво освіти.
А свічка все віддаляється і віддаляється. Тоді повернувся старий дракон до хати та як закричить у люті:
— Еге-гей, сину драконів,
Сну важкого скинь окови
І біжи, біжи швидше
За своєю свічкою!
Але як міг відповісти йому син, якщо був убитий? Шукає його дракон у хаті, на дворі, кличе всюди, але марні зусилля.
— Спочатку я Алістара на вертел, а потім поверну вогник-свічку, — промовив змій і, схопивши тіло мерця, попрямував до печі. Іде, поспішає, і біля печі раптом впізнає обличчя свого сина. Відкрилося йому, нарешті, що він наробив. Схопивши кинжал, погнався він за свічкою, за Алістаром. Завертівся, як перевертень, і всюди, куди ступав, скелі з гуркотом руйнував, дерева з коренем виривав, землю в безодню занурював. І ось все ближче і ближче він до втікача — ніби хмара туч насувається на Алістара. Той же встиг добігти до великої ріки, широкої та глибокої, кинувся в неї з розбігу і поплив. Вже Алістар був на тому березі, а дракон лише підбігав до води. Підбігши, зупинився, бо не вмів плавати, і став кричати та проклинати Алістара:
— Еге-гей, псе Алістаре,
Це ти свічку вкрав,
Мого сина вбив!
Алістар же з того берегу йому у відповідь:
— Замовкни, драконів псе!
Будеш згадувати про зло,
Гірше буде і тобі!
Повернув змій назад, а Алістар пішов далі стежкою нехоженою, квітами прикрашеною, по траві колосистій. Ідучи так, час від часу поглядає він на свічку і хоче її задути — а вона все яскравіше розгорається; пробує загасити полум'я рукою — воно світиться і руки не пече; наближає його до себе — сорочка не займається, — таке вже було полум'я у тієї свічки: не палило, не запалювало, а світило.
Поклав Алістар свічку в торбину і йде собі далі.
Ідучи так стежками та доріжками, дійшов Алістар до хоромів одного пана, де й знайшов притулок. А пан той, переконавшись, що він — юнак працьовитий і кмітливий, зробив його старшим над конюхами. Виділив йому кімнатку, як і іншим слугам, і став молодець жити там та працювати. Усе йшло своїм чередом, але знайшовся серед конюхів лихий чоловік… Одного разу прийшов він до пана з такими словами:
— Ти, мабуть, і не знаєш, пане, чим недавно хвалився Алістар?
— Коли скажеш, знатиму.
— Говорив він… е… е… що, якщо захочеш, приведе тобі драконового коня.
— Драконового коня? Поклич-но його до мене… Побіг конюх, не пам'ятаючи себе від радості, знайшов Алістара, і той поста
Але давно відомо, що зайця борза підстерігає, над ховрахом шуліка в небі літає, а зло добро зі світу зживає.
Не було спокою Алістару, знову конюх-наклепник пішов до пана і заявив:
— Пане, багатий ти, сильний і багато знаєш, а що навколо діється і що робиться, до слуху твого не доходить.
— Що ти хочеш сказати, говори ясніше.
— На днях хвалився Алістар: коли побажаєш, драконову кушму тобі принесе.
— Клич його сюди.
Покликали Алістара, і пан наказав йому:
— Принеси мені драконову кушму, інакше голова твоя буде там, де зараз твої ноги.
Промовчав Алістар і знову вирушив у дорогу, бо знав: коли не відразу не піде, розлютиться пан так, що не виживеш, забудеш і звідки ти родом.
Ішов він, ішов, а коли став підходити до драконового двору, побачив над собою хмари чорні та грізні, піднялася страшна буря, і пішов такий дощ, якого йому не доводилося бачити ні до того, ні після. Згори грім і блискавки прорізали та роздирали хмари, знизу води борознили землю.
Але молодець пройшов і крізь ураган, і крізь дощ, а біля драконового двору обернувся тричі навколо себе, перетворився на кота і почав нявкати, просячись у дім. Дружина дракона кричить чоловікові:
— Вставай-но, прокидайся, йди відчини двері, інакше дощ заллє бідну кішку.
Піднявся змій неохоче, тільки двері відчинив, кіт — шарк! — промайнув у дім і — до печі. Змій повернувся, глянув котові в очі та як закричить:
— Це Алістар! Ага, попався ти мені нарешті!
— Що з тобою, чоловіче, ти, мабуть, зовсім з глузду з'їхав, чи не збираєшся вбити таку красуню-кішку?!
— Я його по очах впізнав. Це Алістар перетворився на кота.
— Лягай-но і викинь з голови навіювання.
Коли змій заснув, кіт тихо-тихо підкрався до нього, як уміють підкрадатися коти, і потягнув з-під голови кушму. Тягне-тягне, та зрушити не може. Тоді кіт обернувся людиною, але випадково зачепив змія, той прокинувся миттєво і одразу схопив його.
— Я ж казав, що це Алістар. Вставай, зміїха, розтопи піч, сьогодні нам є що смажити на вечерю.
Розтопила зміїха піч, а потім вони оглянули Алістара і побачили, що він такий худий — шкіра та кістки.
— Е-е-е, тут і смажити нема чого, — каже змій. — Загаси вогонь, будемо його спочатку відгодовувати.
І почали вони годувати його коржами з відборного зерна, горіхами та солодким молоком. Алістар поправлявся, міцнів, а через місяць так розтовстів, що замість очей виднілися лише щілини.
— Ось зараз саме час посадити його на рожен, — радів змій. — Зміїха, розтопи яскравіше вогонь у мідній печі, а я піду покличу гостей. Сказано — зроблено. Зміїха розтопила мідну піч, розпалила її докрасна, поклала на припічок лопату, покликала Алістара і каже йому:
— На лопату ставай, у піч лізь! Алістар узяв і став на лопату ногами.
— Лягай! — кричить йому зміїха.
Тоді Алістар сідає на край лопати, звисивши ноги.
— Тьху, невдаха, лягти на лопату не вміє.
— Звідки мені вміти, коли мої очі відродження не бачили ні лопати, ні печі. Покажи, як треба лягати.
— Злазь! — заверещала зміїха, влізла на лопату, лігла на спину, витягнула ноги, руки вздовж тіла, а Алістару тільки того й треба. Ледь зміїха вмостилася зручніше, він — хап лопату! — і в одну мить зашпурнув зміїху в саму глибину печі, потім — тррах! — добре закрив заслінкою.
Алістар же схопив кушму змія і — додому. Іде собі, насвистує, а в цей час змій, задоволений, повертається з гостями додому, садить їх за стіл і направляється до мідної печі. Коли він відкрив заслінку і побачив зміїху, його мало удар не вдарив. Взяв він кинджал і погнався за Алістаром. Мчав він зі швидкістю блискавки, з очей іскри сипалися, пара йшла з ніздрів, дим валив з вух, і всюди, де ступав, гори в безодню погружав.
Коли дракон добіг до ріки, Алістар уже зникав у далині. Розгнівався змій...
Змій закричав:
— Еге-гей, пес Алістаре! Це ти свічку вкрав, Доброго коня позбавив, Сина мого вбив, Кушму забрав І змію в печі спек!
Алістар обернувся й у відповідь йому:
— Замовкни, драконів пес! Як згадаєш про зло, — Не зносити тобі голови!
Потім не поспішаючи пішов до господарських хором. Віддав панові кушму, але не встиг відпочити після дороги, як знову пан кличе:
— Коня мені привів, кушму приніс, а тепер самого змія хочу.
Перш ніж вирушити в дорогу, знайшов Алістар на панському подвір’ї сокиру, ножівку, долото, скобель, затички, склав усе це в мішок і пішов. Біля змієвих хоромів обернувся він старцем з бородою до колін, з сивою головою. Як підійшов до змієвих воріт, почав людей закликати:
— Шановні господарі й люди знатні, кому потрібні бочки, хай підійде до мене. Майструю я кадки та бочонки для вина, і великі бочки знайдуться у мене.
Змій, почувши це, покликав його до себе на двір, і домовилися вони, що бондар зробить йому кілька нових бочонків, а решту — підправить. Взявся майстер до роботи і за кілька днів зробив таку дубову бочку, що очей від неї не можна було відвести. У змія від радості серце затріпотіло в грудях, як побачив, які бочки виходять з-під рук майстра.
— Ну, тепер уже не будуть протікати мої бочки, — каже він бондареві.
— Не будуть протікати, якщо ти допоможеш мені в одному, бо я старий, погано бачу і не можу розгледіти всі дірочки, щоб їх рогозом забити.
— Що ж мені робити, діду?
— Залазь у цю бочку, оглянь її: чи нема де просвіту між клепками.
Змій заліз у бочку, оглянув усі клепки від першого утора до останнього, але не знайшов жодного просвіту.
— Ні, діду, клепка до клепки підійшла — так добре вони укладені й обстругані.
— Постривай, тепер я прикладу ще дно, оглянеш, чи добре воно підійшло.
Алістар приклав одне дно, приклав друге.
— Видно щось?
— Жодної дірочки.
— А ти надуйся, приклади силу, перевіримо, міцна чи бочка.
Змій надувається, розпирає бочку.
— Сильніше! — кричить майстер.
— Уф, уф, уф… — чується з бочки.
— Надувайся, як тільки можеш, приклади силушку!
Жоден обруч не здригнувся, жодна клепка з місця не зрушилася. А змій уже кричить:
— Більше немає моєї сили!
— Ну, тоді приймай роботу на здоров’я.
Зрозумів змій, що потрапив у руки до Алістара, але з бочки вилізти не може. І покотив Алістар бочку, а в ній, як білка в колесі, крутився змій, биючись то боками, то головою об дно. Так котив Алістар змія аж до порогу панського дому.
Як почув пан, що Алістар повернувся, вийшов на двір, хвилюючись і дивуючись, бо з того часу, як жив, чув про драконів, але бачити їх не бачив.
— Алістаре, вибий швидше дно, я на нього подивитися хочу.
— Ні, пане, якщо відкрию бочку, він усіх нас прикончить.
— Зроби тоді отвір, не терпиться мені глянути на нього хоча б одним оком.
Алістар узяв свердло, просвердлив отвір, і, як тільки пан притулився до нього оком, змій потягнув у себе повітря, а разом із ним і пана в дірочку, як нитку, так що від того й сліду не залишилося.
— Ось тобі, — сказав Алістар, — змія хотів, на смерть налетів.
Підняв Алістар бочку і кинув на купу дров, що знайшлися на подвір’ї, підпалив їх, і згоріли змій із паном, навіть попелу від них не залишилося. Позбувся, нарешті, Алістар змія, позбувся й пана і, стомлений, як був, пішов у свою кімнатку відпочити. Легенько відчинив він двері, — свічка, що горіла весь час, захиталася раптом з боку на бік, загорілася яскраво і, ніби у казці, перетворилася на дівчину, молоду і таку прекрасну, що хоть цілий день стій і дивись на неї.
— Скажи, мила, хто ти і чому так мучишся: не ходиш, не говориш, а тільки гориш увесь час, сама, мабуть, не знаючи, чому.
— Дорогий Алістаре Фет-Фрумосе, закінчилися тепер мої страждання, ти звільнив мене від них, вбивши ненависного пса-дракона.
І почала дівчина розповідати, як викрав її змій, бажаючи зробити дружиною свого сина, але вона не піддавалася, і тоді змій прокляв її: скільки буде він жити, стільки буде вона свічкою, що горить безперестанку, але нікого не гріє і нічого не запалює.
— І так було б багато років, якби не було на світі тебе, і не розчарував би ти мене від змієвих чар.
Алістар обійняв її, поцілував, скликав усіх людей округи, і зіграли вони весілля, і яке весілля!
Багато людей зібралося там — бенкетували й веселилися, був і я серед них, пив-їв, не пам’ятаю скільки. Може, і сьогодні святкував би разом із ними весілля, якби не довелося вам казку розповідати про те, що сталося з Алістаром Фет-Фрумосом.
Інші казки
