Базилік Фет-Фрумос та Іляна Косинзяна, сестра Сонця

Казка-казкою, бувальщиною-бувальщина.

Якби все це не сталося — не пішла б чутка по світу.

Жили-були чоловік і жінка, і була в них дочка прекрасна, як ранок ясний, спритна — на всі руки майстриня, і жвава, як весняний вітер. Кому траплялося побачити, як працюють її руки, як горять її очі, як палають її щоки, той запам’ятовував її на все життя; а у тих, хто молодший, серце починало битися сильніше.

Одного чудового дня взяла вона два глечики і пішла до криниці по воду. А як наповнила глечики, захотілося їй відпочити на зрубі криниці. Раптом побачила дівчина стеблину базиліку. Не довго думаючи, зірвала його, понюхала, і від запаху базиліку зачала дитину.

Почали батьки дівчину докоряти та лаяти так, що світ їй став не милий, і вирішила вона втекти, куди очі дивляться. Зібралася тихенько від усіх, пішла — і слід її простыв.

Зі страху та від гіркої образу йшла дівчина без відпочинку, поки не дійшла до лісу густого і натрапила там на печеру. Вирішила вона відпочити в печері, і ледве переступила поріг, як назустріч їй, покашлюючи та покряхтуючи, вийшов старий-престарий дід.

— Хто ти така і як сюди потрапила? — запитав її старик, піднімаючи палицею навислі на очі брови.

Заплакала дівчина, застогнала, а потім розповіла, що й як сталося і чому вона опинилася в його печері.

Почув старик її розповідь, втішив теплим словом і запропонував пожити в його печері.

Так вони й жили: дівчина розважала своє горе, а дід — свою старість. Зранку до печери підходили три кози. Старик доїв їх, і цим вони годувалися. Минув час, і дівчина народила хлопчика. Викупали вони його в ранковій росі, щоб ніяке зло до нього не пристало, провели над ним вогнем і залізом, щоб він міг пройти через всі труднощі неушкодженим і завжди залишався чистим і ясним, як сонечко красне. Потім мати прочитала заклинання, щоб він був відважним, а дід порпався по темних кутах печери, дістав шаблю і палицю, що залишилися йому з молодих літ, і подарував їх немовляті, щоб служили йому добру службу. На хрестинах пили й їли небагато, зате було багато радості й веселощів, і побажали вони хлопчикові щастя в житті. Назвав його дід ім’ям Базилік, від стеблини базиліку, а мати додала ще ім’я Фет-Фрумос. Дуже вже красивим здавався їй син дорогоцінний. Виріс Базилік Фет-Фрумос, почав ходити на далекі полювання, по лісах і дубравах, і заходив все далі і далі — скільки око сягає. Одного разу дійшов Базилік до однієї долини і, як глянув у далечінь, здалося йому, ніби бачить величезне зелене море, в якому купається сонце. А як підійшов ближче, то побачив палац із чистого золота і перлів, що сяяв над безкраїм зеленим лісом, густим, наче щітка. Вперше в житті побачив він таку красу і, поправивши за поясом шаблю і палицю, пішов просто до палацу. Ішов він недовго, і ось переступив поріг палацу. Вікна і двері — відчинені, але ні в палаці, ні навколо нього не видно жодної живої душі. Пройшов він по всьому палацу з кімнати в кімнату, вийшов у двір, знову оглянувся навколо — нікого. І раптом Базилік почув: загув ліс, затріщали дерева. Тоді з лісу вийшли семеро страшних драконів:

Голови козячі, копита ослячі, пащі вовчі, очі, повні жовчі. Як побачили Базиліка Фет-Фрумоса, кинулися до нього. Але Базилік вихопив шаблю, і як тільки хтось із них переступав поріг, він його — тюк! — і голова з плечей долій. Покотивіся голови по підлозі, наче зрубані капустини. Так він одного за одним обезголовив шестеро драконів. А коли зайшов сьомий, шабля його не взяла.

Бив його Базилік вістрям і плашмя по шиї, по голові, колов у саме серце — нічого не допомагало. Тоді Базилік Фет-Фрумос схопив свою палицю. Завертівся дракон і став відступати, то й діло головою об стіни вдаряючись. Добіг до дев’яносто дев’ятої кімнати і сховався в кам’яній ступі. Зачинив його Базилік, поклав ключ за пазуху і, задоволений тим, що добру справу зробив, пішов додому.

Повернувся він з великою радістю до печери і каже матері:

— Відтепер, мамо, житимемо в іншому місці, залишимо печеру. Знайшов я великий і прекрасний палац.

Зраділа мати, пішла з Базиліком до палацу, зробленого з золота і перлів, і зажили вони там господарями.

— Ось, — промовив Базилік Фет-Фрумос, — все це наше. Але дивись, ні в якому разі не відчиняй двері в останню кімнату; там ще один дракон залишився.

— Буди спокійний, сину! Якщо він хотів тебе з’їсти, то я втримаю двері на замку.

Взяла мати ключ, зав’язала в хустину десятьма вузлами і так сховала, щоб його ніхто й ніколи не знайшов.

Почалося їхнє життя, сповнене добром і благом, наче з рога достатку. І дім у них був чудовий, і полювання багате, і краса небачена навколо.

Пожили вони так не рік і не два. Але, як і весна іноді несподівано приносить ласкаве тепло, так і буря може раптово обрушитися на землю, готова розірвати її на шматки.

Семеро драконів були родом з іншого царства. Виростила їх там стара відьма Клоанца, чорна, як смола, і така зла, що від одного її погляду земля вигоряла. Чекала вона, чекала драконів, а коли побачила, що їх нема довше, ніж зазвичай, зле передчуття обпекло її серце. Заметушилася Клоанца, наче змія на вогні, і в страшній люті помчала до їхнього палацу, щоб дізнатися, що сталося.

Тут відьма дізналася, яка доля спіткала драконів, — схопилася за голову.

Несамовита від люті накинулася вона на матір Базиліка, вирвала в неї ключ, схопила за руку і що було сили кинула в підвал; а потім визволила дракона і почала радитися з ним: як помститися Базиліку, покласти край його життю.

— Викличи його на бій.

— Боюся, — каже дракон. — Удар у нього набагато сильніший за мій. Я б так вирішив: краще нам піти звідси, не показуватися йому на очі, інакше не буде нам добра.

— Якщо так, покладися на мене. Доведу я його до того, що він сам лізтиме в зміїну нору, шукатиме смерті.

Сказавши це, сховала вона дракона, а сама закрутилася наче дзиґа і прийняла образ матері Базиліка Фет-Фрумоса. Потім прикинулася, ніби страждає від важкої хвороби, і почала чекати його.
Минув день, минули два, і повернувся Базилік Фет-Фрумос із полювання. Ледаче він поріг переступив, відьма почала стогнати й голосити:

— Горе мені, хлопче мій, пішов ти — наче в воду канув, не подумав швидше додому повернутися. А я захворіла тяжко, і не було кому мені на допомогу прийти. Була б у мене хоч крапля пташиного молока, я б одразу хворобу прогнала й на ноги встала.

З великим смутком вислухав Базилік Фет-Фрумос звістку про тяжкий недуг матері, взяв глечик і, обіцяючи матері, що скоро повернеться, пішов шукати пташине молоко.

Ішов він, ішов через гори, через доли, і нарешті дійшов до якогось палацу. Постукав у ворота, а з-за них почувся дівочий голос:

— Коли ти добрий чоловік — заходь, коли лихий — проходь, бо в мене є пес із залізною шерстю, із сталевими зубами. Увійдеш ненароком — на шматки розірве.

— Добрий, добрий чоловік, — відповів Базилік Фет-Фрумос.

Ворота перед ним відчинилися, побачив він дім із розчиненими навстіж дверима й вікнами та увійшов.

У домі тому побачив він дівчину невиданої краси.

— Що привело тебе в наші краї, добрий молодче? — запитала вона.

— Пташине молоко шукаю, — відповів молодець.

— Скільки живу на світі, не чула я ні про таку їжу, ні про таке зілля. Але оскільки ти добрий чоловік, зроблю й я тобі добро — дізнаюся. Трохи пізніше піду до мого брата — Красна-Сонечка, він-то знає, де що на світі знаходиться.

Ось так потрапив Базилік Фет-Фрумос до Іляни Косинзяни, сестри Сонця. Пізніше, коли втома звалила мандрівника, пішла Іляна Косинзяна до брата й почала його розпитувати:

— Чи не знаєш, брате, де можна знайти на світі пташиного молока?

— Далеко, сестричко, далеко звідси пташине молоко. Багато тижнів треба йти туди — все на схід, до Мідної гори. Але здобути його все одно не можна, бо птах той — чудище невидане, кожне крило в нього, наче хмара, а як схопить когось близько, так і тягне до себе в гніздо й віддає пташенятам на розтерзання.

Жалощі й страх охопили сестру Сонця при думці про долю мандрівника, що йшов на вірну загибель, і вирішила вона йому допомогти. Вранці вивела вона зі стайні коня дванадцятикрилого і віддала Базилику.

— Візьми, добрий чоловіче, коня, послужить він тобі доброю службою, з біди виручить. І якщо тобі пощастить чи ні, а на зворотному шляху до нас заверни.

Забажалося Базилику Фет-Фрумосу серце своє покласти до ніг цієї привітної й прекрасної дівчини. Подякував він їй щиро, сів на коня й рушив у дорогу. Їхав він, їхав через гори, через доли, таємними стежками, безкраїми лісами, поки не побачив у далині щось наче мідний вал. Став наближатися, а вал усе ріс та ріс, переріс у горб, а з горба — у величезну гору. Коли опинився Базилік біля підніжжя Мідної гори, то побачив, що вона вершиною небо підпирає. Таку гору не часто побачиш! Оглянув Базилік Фет-Фрумос гору, виміряв її поглядом від підніжжя до вершини і тільки тоді помітив високо в небі величезного птаха з крилами, наче хмари.

Тоді Базилік Фет-Фрумос натягнув поводи й погнав коня вгору. В мить опинився на вершині гори. Глянув він і таке диво побачив: сидять у мідних гніздах ще не оперені пташенята, кожне величиною з буйвола, і від голоду виють навперебій. Оглянувся Базилік Фет-Фрумос навколо і, знайшовши щілину в мідній скелі, сховався в ній разом із конем. Минуло трохи часу, прилетіла птиця, стала облітати гнізда, годувати пташенят пташиним молоком. Підлетіла птиця до гнізда, біля якого сховався Базилік Фет-Фрумос, а той, набравшись сміливості, простягнув глечик, і птиця налила в нього молока. Тоді він сів на коня й погнав — давай, Боже, ноги. Пташеня знову завило від голоду, а птиця озирнулася й побачила Базиліка. Кинулася вона за ним навздогін, наче нечистий дух, але наздогнати не змогла. У неї була лише одна пара крил, а в коня Базиліка — шість пар, тому він летів набагато швидше. На зворотному шляху їхав він знову через гори, через доли, таємними стежками, безкраїми лісами, поки не дістався до Іляни Косинзяни. Вона його привітно зустріла й запросила відпочити. Поїв, попив Базилік Фет-Фрумос і ліг спати, а Косинзяна, знаючи, як справи, сховала пташине молоко і замість нього налила в глечик коров’ячого.

Прокинувся Базилік Фет-Фрумос і, взявши свій глечик, промовив:

— Добра ти до мене, сестрице, добре мені було відпочити в твоєму домі, але краще буде в дорозі. Адже мене матінка хвора чекає-не дочекається. А Косинзяна йому у відповідь:

— Що ж, витязю, доброго тобі шляху, і до нас іншим разом не забудь зайти.

Поклонився їй Базилік Фет-Фрумос, попрощався і поїхав. Під’їхав до палацу, відьма закрутилася, наче хто вогняними стрілами її пронизав — відчула. Кинулася в ліжко, застогнала, заохала, наче справді при смерті:

— Добре, що ти повернувся, синочку мій. Ох, і довго ж я тебе чекала! Чи приніс ти мені ліки?

— Приніс, — відповів їй Базилік Фет-Фрумос і простягнув глечик. Відьма приклала глечик до рота й все молоко вилакала.

— Дякую, милий синочку, тепер наче легше стало. Потім вона лігла спати, але очей не зімкнула, все думала: куди б його послати так, щоб і сліду не лишилося. Подумала, подумала та раптом прикинулася, ніби прокидається ще більш страждаючою, заворушилася, застогнала:

— Ох, синочку мій, знову мене хвороба скрутила. І снилося мені, ніби одужаю, коли з’їм м’яса дикого кабана.

— Що ж, піду я, мамо, здобуду такого м’яса, лише б ти одужала.
Скокнув він на коня і пустився в дорогу. Їхав, їхав, поки знову не приїхав до Іляни Косинзяни.

— Раді гостям?

— Рада, з щирою душею приймаю.

Присів він відпочити й почав розповідати Косинзяні, яка нова біда на нього обрушилася.

— Чи не знаєш, де б мені знайти дикого кабана? Знову мою матір хвороба мучить, і каже вона, що лише м’ясо дикого кабанчика може її врятувати.

— Я не знаю, але ти поки відпочинь, а ввечері я розпитаю у свого брата, Сонця. Він напевно знає, йому там, нагорі, все видно й все відомо. Залишився Базилик Фет-Фрумос ночувати, а під вечір, укладаючи свої промені на спочинок, прийшов відпочити і брат Іляни.

Пішла Косинзяна до Сонця, стала до нього лащитися й випитувати:

— Чула я розмову про диких кабанів; чи не знаєш ти, в якому краї світу вони водяться?

— Далеко, сестричко, далеко звідси, весь шлях на північ, за квітучим полем чистим, у великому лісі тінистому.

— А як там дістати кабана, щоб підсмажити?

— Ніяк цього зробити не можна, сестричко. У ті кедри, де вони живуть, і мої промені пробитися не можуть, не те що нога людська. Я й то бачу їх лише опівдні, коли вони виходять на галявину в болоті повалятися. Зуби у них гострі, хто б не підійшов — розірвуть на шматки.

Іляна Косинзяна передала ці слова Базилику, а той, знаючи тепер, куди шлях тримати і що чекає його попереду, сів на коня й поїхав. Їхав він, їхав через гори, через долини, через ріки і яруги, проїхав поле чисте й доїхав до лісу тінистого. Заїхав він у ліс, а там така пітьма, ніби в пеклі. Піднявся кінь, підняв його вище найвищих дерев, і тут Базилик побачив болото, про яке йому розповідала Косинзяна.

Сонце якраз підходило до полудня, в лісі роздалося гучне хрюкання, і почали виходити кабани в багнюці повалятися. Видобув собі Базилик гарного кабанчика, підхопив його, навантажив на коня й дав Богу ноги. Як схопилися кабани і ну за ним гнатися — ловити намагаються, землю гризуть. Якби не було у Базилика Фет-Фрумоса такого швидкого коня, довелося б йому тут кістками лягти. Врятував його швидкий біг коня від гострих іклів звірів лютих. А тепер кінь під ними грає, сам Базилик Фет-Фрумос пісні співає, радіє, що й цю справу довів до щасливого кінця.

На зворотному шляху завернув він знову до Іляни Косинзяни і, як і раніше, зупинився у неї передохнути. Сестра Сонця замінила його кабана звичайним, домашнім поросям, а потім, не подаючи виду, привітно проводжала в дорогу.

Повернувся Базилик Фет-Фрумос додому. Побачила його відьма і так зубами заскреготала, що іскри посипалися, але тут же взяла себе в руки і зустріла його, удаючи смертельно хворою:

— Ох, синочку мій любий, дякую, що довелося ще раз тебе побачити. Затримайся ще трохи — не застав би мене живою. Забий швидше кабана і дай мені м’яса скуштувати.

Базилик Фет-Фрумос заколов кабана, підсмажив на вугіллі, підрум’янив гарненько і дав їй скуштувати.

— Ось тепер наче легше стало і в очах посвітлішало, — удавала відьма, ніби оживає. А коли з’їла все, знову заохала, ще гірше, ніж раніше:

— Ох, синочку мій любий, бідний мій хлопчику, наглотався ти горя на дорогах далеких, але якщо хочеш, щоб я справді від хвороби позбулася, поїдь ще раз. Знову мені гірше стало, і якщо не привезеш мені живої і мертвої води, не вирвеш мене з кігтів смерті.

— Так я поїду, мамо, — відповів Базилик Фет-Фрумос і пустився в дорогу.

Їхав він, їхав, приїхав до Іляни Косинзяни і став гірко скаржитися:

— Ніякі зілля матері моїй не допомагають, і наказала мені привезти мертву і живу воду. Чи не знаєш ти, де воду ту шукати, якими шляхами дістати?

— Почекай трохи, відпочинь, може, допоможу я тобі і цього разу. Пішла вона під вечір до свого брата, який тільки-но присів з дороги.

— Брате Сонце, тобі з неба вся земля видна, чи не знаєш ти, в якому краї тече мертва і жива вода?

— Далеко, сестричко, далеко звідси, за тридев’ять земель, за тридев’ять морів, у Володарки полів. Але скільки людей за цією водою не ходило, ніхто живим не повернувся, бо стоїть там на кордоні дракон лютий. Увійти в царство дозволяє, а вийти — не пускає. Мало того, що воду випиває, а й сміливців життя позбавляє.

Дізнався Базилик Фет-Фрумос, куди йому шлях тримати і що чекає його попереду, але не піддався страху, а лише поправив шаблю і палицю за поясом, попрощався з господинею і, скочивши на коня, поїхав. Шлях був довгий, їхав він без перепочинку, моря об’їжджав, кордони рахував. Проїхав він так тридев’ять морів, тридев’ять земель і дістався до дивного царства. Краса землі тут була втричі чарівніша. Ніде жодної сухої гілочки, жодної полеглої травинки. Все буйно росло, пишно цвіло, багато плодоносило. Ішов він царством — душа від усього побаченого раділа — і дійшов до двох скель, на яких били два джерела. «Ось вони, джерела, які мені потрібні», — подумав Базилик Фет-Фрумос і, щоб переконатися, спіймав метелика, розірвав його на шматки, потім занурив у воду одного джерела, і метелик склеївся, як був, занурив у воду іншого, і метелик ожив. Зрадів богатир, набрав у дві баклаги води з джерел і повернув у зворотний шлях. Але ледь він дістався до кордону царства, як дерева навколо затріщали, ніби від бурі, небо потемніло, і виріс перед ним, зло помахуючи хвостом, десятиголовий дракон.

Базилик Фет-Фрумос схопив в одну руку палицю, в іншу шаблю і, лише дракон простягнув до нього одну з голів, ударив по ній палицею і шаблею.
Відрубав. З другою головою теж так, з третьою теж… Побачив дракон, що кінець його близький, зірвався до неба; але кінь богатиря злетів ще вище. Відрубав Василь Фет-Фрумос усі десять голів і повалив дракона на землю. Тепер він безперешкодно поїхав далі і прибув до Іляни Косинзяни. Після важкої битви і далекого шляху ліг Василь Фет-Фрумос відпочити, Іляна Косинзяна взяла та й замінила йому фляги, поклавши такі самі, тільки наповнені джерельною водою.

Василю Фет-Фрумосу й на думку не спало запідозрити Іляну Косинзяну, яка йому стільки разів допомагала. Відпочив він добре, осідлав коня і поїхав додому.

Як побачила його відьма, з лиця почорніла, стала земляною. Від злості і досади серце її наповнилось отрутою. Випила вона води, трохи прийшла до тями і знову почала перебирати в думках всі способи, якими можна Василя Фет-Фрумоса знищити з лиця землі.

Давши йому трохи відпочити з дороги, покликала його відьма і, пестячи, промовила:
— Милий синочку Василю, скільки ходив ти дорогами, певно, витратив свою силу. Ну-ка подивимось, чи розірвеш ти ось цю шовкову мотузку? І, діставши шовкову мотузку, обв’язала його нею.

— Ну-ка напружися, милий, подивимось, чи не розвіяв ти своєї сили по білому світу, по дорогах нехоженим.

Напружився Василь Фет-Фрумос і розірвав мотузку на шматки.

— А тепер давай подивимось, чи розірвеш ти дві мотузки. Розірвав Василь і дві мотузки.

— Є ще, є сила молодецька. Та подивимось, чи вся вона залишилась. І, сказавши це, опутала його відьма трьома шовковими мотузками. Напружився Василь Фет-Фрумос, рвонув — нічого не вийшло; ще раз напружився — важко стиснули мотузки його м’язи; втретє зібрав він усі свої сили і як рвонувся — врізались йому шовкові мотузки в тіло аж до кісток, але залишились цілими.

Від радості стара Клоанца закричала:
— Гей, драконе, де ти там заховався, біжи сюди, розправся з Василем Фет-Фрумосом.

Дракон заіржав від радості, покинув свою схованку і, схопивши палаша, порубав Фет-Фрумоса, як капусту. Потім зібрав усі шматочки в рвані мішки, перекинув через сідло, відігнав коня батогом і, тріюмфуючи, гукнув:
— Гей, кінь дурний, де возив живого, повези й мертвого.

Помчався кінь, наче привид, земля під копитами загула, і направив свій біг туди, де виріс, де його годували і пестили: прямо перед палацом Іляни Косинзяни зупинився.

Косинзяна вийшла на поріг, але побачила не мандрівника, що бажав відпочити з дороги, а свого коня в піні і плямах крові. У горі кинулась вона до коня, зняла мішки і впізнала в них останки Василя Фет-Фрумоса.

— Гей-гей, бідолаха, ось якою смертю вони тебе вбили, — заридала вона і почала складати шматок до шматка, поки не склала Василя Фет-Фрумоса таким, яким він був раніше.

Зробивши це, побігла в комору, принесла мертву і живу воду, дикого порося і пташине молоко. Де не вистачало шматків тіла Василя, склала вона по шматочку м’яса кабана, потім окропила мертвою водою, і всі шматочки зрослися, обмила живою водою, і богатир воскрес. Зітхнув Василь Фет-Фрумос важко:
— Ох, і довго ж я спав.

— Еге ж, мій милий, спати б тобі вічним сном, якби мене тут не було, — відповіла йому Іляна Косинзяна і піднесла до його уст глечик з пташиним молоком.

Василь Фет-Фрумос випив молоко, і з кожним ковтком набирався сил. А як випив усе, став таким могутнім, яким ніколи не був раніше. Скелю крем’яну міг би одним ударом палиці в порошок розтрощити. Підвівшись з землі і струсивши з себе слабкість, згадав Василь Фет-Фрумос, як поглумився над ним дракон, схопив палаша і помчався до палацу.

Дійшов до палацу і бачить: сидить за столом відьма з драконом і весело бенкетує, а збоку стоїть з серветкою в руках його матінка і прислуговує їм. Як увійшов Василь Фет-Фрумос у трапезну, у гадин ніби прірва під ногами розверзлась. Молодець затопив мідну піч і спалив їх дотла, щоб і сліду не залишилось ні на землі, ні на воді, ні під чорною хмарою, ні під гірською кручею.

Потім обійняв Фет-Фрумос свою матір і втішив її синівською ласкою. Незабаром після цього прийшла до них ще більша радість: Василь Фет-Фрумос попросив руки Іляни Косинзяни. Зібралось народу безліч, і зіграли вони веселе весілля. А на чолі столу сидів сам братець Сонце, випивав жбани до дна, бажаючи всім щастя, даруючи радість, веселість і спів у пору весняну.

Після весілля зажили вони в любові і злагоді, і живуть, можливо, й досі, якщо не померли.

↑ Догори

Базилік Фет-Фрумос та Іляна Косинзяна, сестра Сонця

Інші казки