Легенда про ластівку

Жив-був колись чабан, і було в нього три слухняні, працьовиті дочки. Він пас овець, а доньки справлялися з домашніми справами, і все йшло так, як мало йти. Та з деякого часу став відчувати чабан, що старість гне його до землі, і одного прекрасного дня так сказав він своїм донькам:

— Дорогі мої, старий я став, нема в мене більше сил пасти отару.

— Ах, батьку, не журися, залишайся вдома, відпочинь, наберися сил, а отару будемо пасти ми по черзі, — каже старша донька.

— Погодився б я, дорога, якби ви були хлопцями, а ви ж — дівчата-домосідки, боюся, тільки вийдете в поле — перелякаєтеся чогось.

— Ох, батьку, — заперечила йому старша донька, — побачиш, як ще станемо пасти, радітимеш — не нарадуєшся.

— Помовчи, доню, бо з тих пір, як пасу овець, не бачив ще чабана з хусткою на голові та в спідниці.

— А ми вдягнемо чоловічий одяг: зипун, кушму, постоли. Ніхто нас і не впізнає.

— Може, і так.

Не довго думаючи, наділа старша донька зипун, взула постоли, на голову натягла кушму — чим не хлопець! — обв’язалася потім червоним, як полум’я, кушаком, кушму ж загнула так залихватськи. Випустила потім овець із загону, вивела отару за село і, награваючи на флуері, прямувала до невеликого пагорба. Старий батько не надав особливого значення словам і сміливості доньки, він просто хотів перевірити, чи може сподіватися в разі біди на неї. Ховаючись, щоб не побачили інші доньки, витягнув він із-за балки ведмежу шкуру, прокрадався в чагарник, натягнув на себе шкуру і з’явився до отари, — мрр… мрр!.. — кинувся прямо на овець. Овечки ж, ледве побачивши, що до них наближається звір, розбіглися миттю, очима й то не впіймати б їх. Чабан закам’янів на місці від страху. Ноги затремтіли, палицю випустив з рук і, закричавши від жаху, повернув назад, додому, так що тільки п’яти засяяли.

Гірко і прикро стало старому, як ніколи. Прийшовши додому, побачив він свою доньку, перелякану до смерті й бліду, як віск.

— Ох, лихо моє, знав же я, що на вас надії мало. Тільки й годитеся, що біля плити вертітися.

— Не засмучуйся, батьку, — каже друга донька, — поведу тепер я овець на пасовище.

— Доню дорога, сиділа б ти краще вдома, не хочеться мені, щоб і тебе так налякали звірі, як твою сестру.

Та не зміг її відмовити. Дівчина вдягла чоловічий одяг і погнала овець туди, де трава була густіша.

Батько ж не міг всидіти на місці. Хотів він переконатися, чи може бути впевненим у розумі й сміливості середньої доньки, якщо (не дай, Господи!) трапиться з нею якась біда. І так само, ховаючись, непомітно взяв ведмежу шкуру, на лісовій галявині, до якої якраз наближалася донька з отарою, надів на себе шкуру і — мрр! мрр!.. — вийшов до них. Дівчина, побачивши таку громадину, що йшла на неї, ричачи й клацаючи зубами, повернула овець назад і побігли, що було сили.

Старий же сховав шкуру і бігом за донькою. У двір увійшли вони майже одночасно. А вдома — плач, стогін, бідний чоловік світу білого не вздрів від такого переполоху. Зібравши всіх трьох доньок, взявся він їх заспокоювати і скаржитися на долю:

— Ох, мої лиха, мабуть, нема мені щастя на світі: будь у мене син, була б сьогодні допомога, а так що робити? Пропадуть вівці, виховані мною, і після стількох років важкої праці залишуся я з нічим.

Молодша донька так близько до серця взяла скарги батька, що вирішила допомогти його біді за будь-яку ціну.

— Батьку, — сказала вона, — поведу і я овець на пасовище.

— Залиш, доню моя, не було мені допомоги від старших твоїх сестер, а від тебе — тим більше. Боюся, перелякаєшся так, що потім до тями не прийдеш.

— Не перелякаюся я нічого на світі.

— Так усі ви говорите вдома, під батьківським дахом, а там, у полі, тремтите від страху.

Та відмовити її ніяк не міг. Скільки не переконував, все одно вона зробила так, як сказала. Наділа зипун, взула постоли, натягла кушму на голову і вирушила з вівцями до лісу.

Як вивела вона отару на широке поле, одна вівця почала блеяти й метушитися, місця собі не знаходить, ніби захворіла на вертянку.

— Що трапилося, миара моя, не до вподоби тобі твій господар чи трава польова?

— І трава мені подобається, і господар до вподоби, а не можу собі місця знайти, бо боюся: знову ведмідь зустрінеться — перелякаєшся до смерті, як перелякалися твої старші сестри.

Дівчина, як усі дівчата, хоч і була сміливою, але все ж боялася сама-насамітці в полі, і підтримки ніякої.

— Ти багато разів паслася в цих небезпечних місцях, миара моя, чи не буде краще обійти їх?

— Обходь-не обходь, небезпека — попереду, але ти не бійся. Як побачиш...

Що ведмідь прямує до отари — кидайся до нього з батогом і бий по морді. Дівчина дуже хотіла дотримати слова, даного батькові, підбадьорилася й пішла вперед — туди, звідки зазвичай з'являвся звір. Ось і ведмідь показався, гарчачи, ляскаючи зубами, і кинувся на овець та дівчину. Вівці перелякалися, збились у купу і хотіли втікати. Дівчина ж покрутила батогом над головою, свиснула й — трах! — раз по морді ведмедя, — бах! — по ребрах так, що батько відчув, як ведмежа шкура розлізається від ударів. Відскочив він убік і закричав:
— Стій, дочко моя, не бий!

Дівчина, почувши таке, очам і вухам своїм не повірила. Затремтіла вся, а батько підійшов до неї, обійняв і сказав:
— Доню моя, ти дотримала слово, не злякалася, як твої сестри. Віднині ти будеш пасти овець, і я спокійний, — знаю, що є кому доглядати за ними, і ніхто віднині не наважиться сказати, що ти не справжній чабан.

І стала вона пасти овець, обійшла з ними всі місця вздовж і впоперек. Справи йшли як по маслу, і батькові було легко на сердці, і людям приємно бачити такого чабана.

Одного разу повела вона отару в більш віддалені місця, і там зустрівся їй інший чабан з отарою. Як це зазвичай буває при зустрічі двох чабанів, вони з'єднали отари, один — слово, інший — друге, розговорилися, і дізналася дівчина, що цей чабан — син баби Котороанци.

Так пасли вони овець разом. Але одного разу син баби Котороанци подивився на дівчину довшим поглядом, і тьохнуло у нього серце: зрозумів він, що цей чабан — дівчина, а не хлопець, як можна було подумати, дивлячись на одяг. Ця здогадка, що пустила коріння в його серці, не давала йому спокою і гризла день і ніч, змушуючи боротися з думками, як море б'ється з вітрами.

Укріпки дивився хлопець то на рум'янець щік, то на плавну ходу, то на солодкі уста, а ввечері, коли приганяв він отару додому, бачила Котороанца, що син її важко зітхає і тане прямо на очах.

— Що з тобою, синочку дорогий, — звернулася вона до нього одного разу, — що трапилося? Може, лихо яке?

— Та ні, — каже він. — Зустрівся я сьогодні з одним чабаном, і здалося мені, судячи з того, як він ходить і як поводиться, що це дівчина, але ні словом, ні поглядом не міг я проникнути в таємницю.

— Не журся, а випробуй його, як я тобі зараз пораджу, і обов'язково все дізнаєшся. Завтра, коли зустрінешся з ним, поведеш овець під полог лісу, де будуть птахи та квіти, і якщо це буде хлопець — потягнеться до дерев, щоб вибрати палицю для батога чи гілку для сопілки, а якщо буде дівчина — потягнеться вона до квітів.

Син Котороанци ожив миттєво і вирішив зробити, як порадила мати. Наступного дня, співаючи, закоханий у поля й ліси, наблизився він до отари дівчини.

Але, як земля з її багатствами відбивається в тихих і спокійних водах, так думки й почуття одних передаються серцям інших, більш далекоглядних і обережних. Чарівна міоара вгадала думки сина Котороанци і намагалася знайти розгадку всім підступам, які могла підготувати Котороанца дівчині.

Коли прийшов час іти в ліс, шепнула вона про свої здогадки дівчині, і — тепер тримайся! — вирішили вони закрутити хлопцю мізки. Свистячи і граючи на сопілці, дійшли до лісу, звідки починалось пасовище, вкрите квітами такими прекрасними, що брали за серце і кликали до себе, щоб хоча б понюхати їх чи поторкати руками. Дівчина ж наступала на них, ніби й не бачила, і все заглиблювалась у гущавину, заманюючи за собою чабана — вибрати палицю для батога чи гілку для сопілки.

Син Котороанци був ошелешений і плутався в здогадах. Ввечері прийшов він додому сумний, задумливий. Котороанца заспокоїла його, як могла, втішила і порадила запросити чабана до себе, тоді вже точно дізнаються, дівчина це чи хлопець.

Сказано — зроблено. Повів син Котороанци отару і намагається виглядати перед чабаном відданим товаришем, а ввечері почав, починаючи здалеку, запрошувати чабаненка до себе додому, в гості. Дівчина спочатку заперечувала — то те, то се, але потім погодилась. Котороанца вже чекала на них. Нагріла воду заздалегідь — нібито помити голову своєму синові, а сама задумала інше: змусиш чабаненка помитися, тоді вона побачить, чи є у нього коси, і все стане ясно. Міоара дізналася про це чи винюхала, але підійшла до дівчини і шепнула, який їй готується підступ. Жахнулася та й попросила в овечки поради. Міоара сказала:

— Коли приготують тобі корито для миття, я пройду і ненароком переверну його, ти ж скажи, що в іншій воді митися не будеш. Як почне Ктороанца тебе умовляти — відмовляйся.

Так і зробили. Приготувала стара все, що потрібно, і кличе чабаненка помити голову. Необачна ж міоара ковзала, ковзала навколо корита і — перевернула його.

— Ось лиха вівця, напакостила мені, — каже Котороанца. — Та постривайте, зараз поставлю іншу воду гріти.

— Не клопочіться даремно, я в іншій воді митися не буду, — каже чабаненок.

Побачила Ктороанца, що нічого не виходить, і вирішила іншим способом дізнатися таємницю. Коли стала укладати чабанів спати, підклала їм під голови по пучку базиліку і шепнула синові:

— Лягай, дорогий мій, до ранку все дізнаюсь. Я поклала вам під голови по пучку базиліку, якщо не зів'яне до ранку — значить, чабаненок — хлопець, а якщо зів'яне — дівчина.

Лягли чабани, один на одному кутку подушки, другий — на іншому, як уклала Ктороанца, а на світанку, коли сон особливо солодкий, міоара взяла і поміняла пучки базиліку.

Вранці стала Ктороанца перевіряти пучки, а вони однакові. Нічого не вийшло з її ворожби й чаклунства.

— Тобі здалося, сину мій, — каже вона синові. — Цей чабан — хлопець.

Оскільки все виявилося таким чином, син Ктороанци залишив свої здогади, розстався з чабаном і став думати про свої справи. Через деякий час він одружився, і в мирі та спокої потекла його життя.

Якось випадок заніс дівчину-чабана до дому сина Ктороанци. Підійшла вона ближче і бачить: перед домом горить багаття, а на треножниках вариться щось у горщику. Трохи далі, біля дерева, син Ктороанци обдирає ягня, а в домі метушиться молода господиня. Дівчина підійшла ближче. У цей час багаття розгорілося так яскраво, що з горщика почало виплескуватися варево. Господиня підбігла, обхопила горщик фартухом і хоче зняти його з вогню.

— Боже мій! — не витримала дівчина-чабан, — скільки по білому світу ходжу, не бачила ще господині, щоб знімала горщик фартухом.

І з досади кинула кучму на землю. Її волосся розсипалося по плечах, оточило обличчя золотистими кільцями. Син Ктороанци, як оглянувся і побачив її, кинувся до неї з розпростертими обіймами (а руки його були забруднені кров'ю ягняти). Дівчина ж обернулася навколо себе й перетворилася на ластівку. Тільки на тому місці біля шиї, де торкнулися руки сина Ктороанци, залишилася смужка кольору крові, і збереглася вона до наших днів.

Забилася ластівка і — фрр! фрр! фрр! — стала підніматися в небо. Син Ктороанци схопив її за хвіст, а вона рвонулася з усієї сили, і в руках у нього залишився лише пучок пір'я. Подивився він ластівці вслід і побачив, що хвіст у неї набув форми ножиць. А ластівка все віддалялася й віддалялася від нього, зникаючи в небі.

З тих пір у ластівок і червона шийка, і хвіст ножицями, а гніздо своє вони в'ють під дахами будинків — знак того, що ведуть свій рід від роду людського.

↑ Догори

Легенда про ластівку

Інші казки