Гензель і Гретель

Жив на узліссі густого лісу бідний дроворуб зі своєю дружиною та двома дітьми; хлопчика звали Гензель, а дівчинку — Гретель. Жив дроворуб у злиднях; ось настала одного разу в тій землі така дорожнеча, що йому не на що було навіть хліба купити для прожиття.

І ось, під вечір, лежачи в ліжку, став він роздумувати, і всі одолівали його різні думки та турботи; зітхнув він і каже дружині:

— Що ж тепер буде з нами? Як нам прогодувати бідних дітей, адже нам самим їсти нічого!

— А знаєш що, — відповіла дружина, — давай-но рано вранці, тільки почне світати, заведемо дітей у ліс, у саму глуху гущавину; розпалимо їм багаття, дамо кожному по шматочку хліба, а самі підемо на роботу й залишимо їх самих. Дороги додому вони не знайдуть, ось ми й позбудемося їх.

— Ні, дружино, — каже дроворуб, — цього я не зроблю; адже серце в мене не камінь, я не можу дітей самих у лісі кинути, там на них нападуть дикі звірі й розірвуть їх.

— Ех ти, простофіля! — каже дружина. — Адже інакше ми всі вчетверо з голоду помремо, і залишиться тільки одне — труни збивати. — І вона дошкуляла йому доти, поки він із нею не погодився.

— А все-таки шкода мені моїх бідних діточок! — сказав дроворуб.

Діти від голоду не могли заснути і чули все, що говорила мачуха батькові. Залилася Гретель гіркими сльозами й каже Гензелю:

— Мабуть, нам тепер пропадати доведеться.

— Тихше, Гретель, — сказав Гензель, — не журися, я вже щось да придумаю.

І ось коли батьки заснули, він устав, надів свою курточку, відчинив двері в сіни й тихенько вийшов на вулицю. На ту пору яскраво світив місяць, і білі камінчики, що лежали перед хатиною, сяяли, наче купи срібних монет.

Гензель нахилився й набив ними повну кишеню. Потім повернувся він додому й каже Гретель:

— Втішайся, мила сестричко, спи тепер спокійно. — І з цими словами він знову ліг у ліжко.

Тільки почало світати, ще й сонце не зійшло, а мачуха вже підійшла й почала будити дітей:

— Гей ви, ледащі, пора вставати, збирайтеся-но з нами в ліс за дровами!

Дала вона кожному з них по шматочку хліба й каже:

— Ось це буде вам на обід; дивіться, не з’їжте його раніше часу, більше нічого не отримаєте.

Гретель сховала хліб у свій фартух — адже в Гензеля кишеня була повна камінців. І вони зібралися йти разом у ліс. Пройшли вони трохи, раптом Гензель зупинився, озирнувся назад, подивився на хатину — так він увесь час озирався назад і зупинявся. А батько йому й каже:

— Гензелю, чого це ти все озираєшся та відстаєш? Дивись, не зівай, іди швидше.

— Ах, тату, — відповів йому Гензель, — я все дивлюсь на свою білу кошечку, ось сидить вона на даху, ніби хоче мені сказати «прощавай».

А мачуха й каже:

— Ех, дурнику, це зовсім не твоя кошечка, це ранкове сонце світить на трубі.

А Гензель зовсім і не на кошечку дивився, а діставав із кишені й кидав на дорогу блискучі камінчики.

Ось увійшли вони в саму гущавину лісу, а батько й каже:

— Ну, діти, збирайте тепер хмиз, а я розпалю багаття, щоб ви не замерзли.

Гензель і Гретель зібрали цілу купу хмизу. Розпалили багаття. Коли полум’я добре розгорілося, мачуха каже:

— Ну, діточки, лягайте тепер біля вогню та відпочиньте як слід, а ми підемо в ліс дрова рубати. Як закінчимо роботу, повернемося назад і заберемо вас додому.

Сіли Гензель і Гретель біля вогню, і коли настав полудень, кожен із них з’їв по шматочку хліба. Вони весь час чули стукіт сокири й думали, що їхній батько десь поруч. Але то був стукіт не сокири, а колоди, яку дроворуб прив’язав до сухого дерева, і вона, розгойдуючись на вітрі, стукала об стовбур.

Довго сиділи діти так біля вогню, від стомлення стали їм очі заплющуватися, і вони міцно-міцно заснули. А коли прокинулися, була вже глуха ніч. Заплакала Гретель і каже:

— Як же нам тепер вибратися з лісу? Став Гензель її втішати:

— Почекай трохи, скоро зійде місяць, і ми вже знайдемо дорогу.

Коли зійшов місяць, взяв Гензель сестрицю за руку й пішов від камінчика до камінчика — а сяяли вони, наче нові срібні гроші, і вказували дітям шлях. Вони йшли всю ніч напроліт і підійшли на світанку до батькової хатини.

Вони постукали, мачуха відчинила їм двері; бачить вона, що це Гензель і Гретель, і каже:

— Що ж це ви, ледащі, так довго спали в лісі? А ми вже думали, що ви назад зовсім не хочете повертатися.

Зрадів батько, побачивши дітей, — було йому на серці важко, що кинув він їх самих.

А незабаром знову настали голод і злидні, і діти почули, як мачуха вночі, лежачи в ліжку, говорила батькові:

— У нас знову все вже з’їдено, залишилася тільки півкраюхи хліба, мабуть, нам скоро кінець прийде. Треба б нам від дітей позбутися: давай заведемо їх у ліс подалі, щоб не знайшли вони дороги назад, — іншого виходу в нас немає.

Важко стало на серці в дроворуба, і він подумав: «Краще б мені останнім шматочком із дітьми поділитися». Але дружина й слухати про те не хотіла, стала його лаяти й докоряти. І ось — поганий початок не до доброго кінця — поступився він раз, довелося й тепер погодитися.
Діти ще не спали і чули всю розмову. І лише батьки заснули, піднявся Гензель знову і хотів був вийти з дому, щоб зібрати камінці, як і минулого разу; але мачуха замкнула двері, і Гензель не зміг вибратися з хатини. Він став розважати свою сестричку і каже:

— Не плач, Гретель, спи спокійно, уже Бог нам якось да допоможе.

Раннім ранком прийшла мачуха і підняла дітей з ліжка. Дала їм шматок хліба, він був ще менший, ніж першого разу. Дорогою в ліс Гензель кришив хліб у кишені, все зупинявся і кидав хлібні крихти на дорогу.

— Що це ти, Гензель, все зупиняєшся та озираєшся, — сказав батько, — іди своєю дорогою.

— Та це я дивлюсь на свого голубка, ось сидить він на даху хати, ніби зі мною прощається, — відповів Гензель.

— Дурнику ти, — сказала мачуха, — це зовсім не твій голуб, це ранкове сонце блищить на верхівці труби.

А Гензель все кидав і кидав дорогою хлібні крихти. Ось завела мачуха дітей ще глибше в ліс, де вони ніколи ще не бували. Розвели знову велике багаття, і каже мачуха:

— Діточки, сідайте ось тут, а як втомитеся, то посніть трохи; а ми підемо в ліс дрова рубати, а ввечері, як закінчимо роботу, повернемось сюди й заберемо вас додому.

Коли настав полудень, поділилася Гретель своїм шматком хліба з Гензелем — адже він увесь свій хліб розкришив дорогою. Потім вони заснули. Але ось уже й вечір минув, і ніхто за бідними дітьми не приходив. Прокинулися вони темної ночі, і став Гензель розважати сестричку:

— Постривай, Гретель, ось скоро місяць зійде, і стануть видно хлібні крихти, що я розкидав дорогою, вони вкажуть нам дорогу додому.

Ось зійшов місяць, і діти вирушили в дорогу, але хлібних крихт не знайшли — тисячі птахів, що літають у лісі й у полі, всі їх поклювали. Тоді Гензель і каже Гретель:

— Ми вже якось да знайдемо дорогу.

Але вони її не знайшли. Довелося їм іти цілу ніч і цілий день, зранку й аж до самого вечора, але вибратися з лісу вони не могли. Діти сильно проголодалися, адже вони нічого не їли, окрім ягід, які збирали дорогою. Вони так втомилися, що ледве пересували ноги, і ось прилягли вони під дерево й заснули.

Настав уже третій ранок з того часу, як покинули вони батьківську хатину. Пішли вони далі. Ідуть і йдуть, а ліс усе глибший і темніший, і якби незабаром не підоспіла допомога, вони вибилися б із сил.

Ось настав полудень, і діти помітили на гілці гарну білосніжну пташку. Вона співала так добре, що вони зупинилися й заслухалися її співом. Але раптом пташка замовкла і, махнувши крильцями, полетіла перед ними, а вони пішли за нею слідом і йшли, поки нарешті не дісталися до хатини, де пташка сіла на даху. Підійшли вони ближче, бачать — зроблена хатина з хліба, дах на ній із пряників, а віконця всі з прозорого льодяника.

— Ось ми за неї й візьмемося, — сказав Гензель, — і то-то буде у нас славне частування! Я відіб’ю шматок даху, а ти, Гретель, візьмися за віконце — воно, мабуть, дуже солодке.

Зліз Гензель на хатину і відламав шматочок даху, щоб спробувати, який він на смак, а Гретель підійшла до віконця і почала його гризти.

Раптом почувся зсередини чийсь тоненький голосок:

Хруп да хрум все під вікном,
Хто гризе і гложе дім?

Діти відповіли:

Це гість чудесний,
Вітер піднебесний!

І не звертаючи уваги, вони продовжували об’їдати дім.

Гензель, якому дуже сподобався дах, відірвав від нього великий шматок і скинув униз, а Гретель виламала ціле кругле скло з льодяника і, сівши біля хатини, стала ним ласощатися.

Раптом відчиняються двері, і виходить звідти, спираючись на милицю, стара-престара бабка. Гензель і Гретель так її налякалися, що випустили з рук ласощі. Похитала баба головою і каже:

— Е, милі діточки, хто це вас сюди привів? Ну, ласкаво просимо, заходьте в хатину, погано вам тут не буде.

Вона взяла їх обох за руки і ввела до своєї хатини. Принесла їм смачної їжі — молока з млинцями, посипаними цукром, яблук і горіхів. Потім вона постелила дві гарні ліжка й накрила їх білими ковдрами. Лягли Гензель і Гретель і подумали, що потрапили, мабуть, у рай.

Але баба лише вдавала такою доброю, а насправді була злою відьмою, що підстерігає дітей, і хатину з хліба збудувала для принади. Якщо хто потрапляв до неї в руки, вона того вбивала, потім варила і з’їдала, і було це для неї святом. У відьом завжди бувають червоні очі, і бачать вони вдаль погано, але зате в них нюх, як у звірів, і вони відчувають близькість людини.

Коли Гензель і Гретель підходили до її хатини, вона злобно зареготала і сказала з посмішкою:

— Ось вони й попалися! Ну, тепер їм від мене не втекти!

Рано вранці, коли діти ще спали, вона встала, подивилася, як вони спокійно сплять і які в них пухкі й рум’яні щічки, і пробурмотіла собі під ніс: “Ось-ось приготую я собі смачну страву”.

Вона схопила Гензеля своєю кістлявою рукою, віднесла його до хліва і замкнула там за ґратами — нехай кричить собі, скільки хоче, ніщо йому не допоможе. Потім пішла вона до Гретель, розторощила її, розбудила і каже:

— Уставай, ледащо, та принеси мені води, звари своєму братові щось смачне — ось сидить він у хліві, нехай добре відгодовується. А коли розжиріє, я його з’їм.

Залилася Гретель гіркими сльозами, але — що робити? — довелося їй виконати наказ злої відьми.

І ось були приготовані смачні страви, а Гретель дісталися лише об’їдки.

Щоранку пробиралася баба до маленького хліва і говорила:
- Гензелю, простягни-но мені свої пальці, я хочу подивитися, чи достатньо ти розжирів.

Але Гензель простягав їй кісточку, і стара, у якої були слабкі очі, не могла розгледіти, що це таке, і думала, що це пальці Гензеля, і дивувалася, чому це він усе не товстіє.

Так минуло чотири тижні, але Гензель усе ще залишався худим. Тут стара втратила всяке терпіння і чекати більше не захотіла.

- Гей, Гретель, - гукнула вона дівчинці, - рухайся швидше, принеси-но води: все одно — чи товстий Гензель, чи худий, а вже завтра вранці я його заріжу і зварю.

Ох, як журилася бідна сестричка, коли довелося їй носити воду, як текли у неї сльози струмочками по щоках!

- Господи, допоможи ж нам! - скрикнула вона. - Краще б нас розірвали дикі звірі в лісі, тоді хоч би загинули ми разом.

- Ну, годі хлипати, - крикнула стара. - Тепер тобі ніщо не допоможе.

Рано вранці Гретель мусила встати, вийти на двір, повісити казан із водою і розвести вогонь.

- Спочатку ми спекемо хліб, - сказала стара, - я вже натопила піч і замісила опару. Вона штовхнула бідну Гретель до самої печі, звідки так і палало велике полум’я. - Ну, лізь у піч, - сказала відьма, - та подивися, чи добре вона натоплена, чи не час садити хліб?

Тільки збиралася Гретель лізти в піч, а стара в цей час хотіла закрити її заслінкою, щоб Гретель засмажити, а потім і з’їсти. Але Гретель здогадалася, що задумала стара, і каже:

- Та я не знаю, як це зробити, як мені туди пролізти?

- Ось дурна гусочка, - сказала стара, - дивись, яке велике вічко, я й то могла б туди залізти. - І вона влізла на шесток і просунула голову в піч.

Тут Гретель як штовхне відьму, та так, що та опинилася прямо в самій печі. Потім Гретель закрила піч залізною заслінкою і замкнула на засувку. У-ух, як страшно завила відьма! А Гретель втекла; і згоріла проклята відьма в страшних муках.

Кинулася Гретель швидше до Гензеля, відкрила хлів і гукнула:

- Гензелю, ми врятовані: стара відьма загинула!

Вискочив Гензель із хліва, наче пташка з клітки, коли їй відчиняють дверцята. Як зраділи вони, як кинулися один одному на шию, як стрибали від радості, як міцно вони цілувалися! І так як тепер їм уже нічого було боятися, то увійшли вони у відьмину хатину, а стояли там всюди по кутах скрині з перлами та дорогоцінними каміннями.

- Ці, мабуть, будуть кращі за наші камінці, - сказав Гензель і набив ними повні кишені.

А Гретель каже:

- Мені теж хочеться щось принести додому. - І насипала їх повний фартух.

- Ну, а тепер біжімо швидше звідси, - сказав Гензель, - адже нам ще треба вибратися з відьминого лісу.

Ось пройшли вони так години дві і набрели нарешті на велике озеро.

- Не перебратися нам через нього, - каже Гензель, - ніде не видно ні стежки, ні моста.

- Та й човника не видно, - відповіла Гретель, - а он пливе біла качка; якщо я її попрошу, вона допоможе нам переправитися на інший берег.

І гукнула Гретель:
Качко, моя качко,
Підпливи до нас трошки,
Нема стежки, нема моста,
Переправ нас, не покинь!

Підпливла качка, сів на неї Гензель і покликав сестрицю, щоб і вона сіла разом із ним.

- Ні, - відповіла Гретель, - качці буде заважко; нехай перевезе вона спочатку тебе, а потім і мене.

Так добра качка і зробила, і коли вони щасливо переправилися на інший берег і пішли далі, то став ліс їм усе знайомішим і знайомішим, і вони помітили нарешті здалеку батьківський дім. Тут на радощах вони пустилися бігти, ускочили в кімнату і кинулися до батька на шию.

З того часу, як батько залишив дітей у лісі, не було в нього ні хвилини радості, а дружина його померла. Розкрила Гретель фартух, і розсипалися по кімнаті перли та дорогоцінне каміння, Гензель виймав їх із кишені цілими жменями.

І настав кінець їхній нужді та горю, і зажили вони щасливо всі разом.

Ось і казці кінець,
А он мишка біжить уперед;
Хто її спіймає, той
Пошиє собі шапку хутряну,
Та велику-пребільшу.

↑ Догори

Гензель і Гретель

Інші казки