Старий султан

У одного селянина був вірний пес; звали його Султаном. Ось постарів він, повипадали у нього зуби, і нема чим йому тепер кусати. Стояв раз селянин зі своєю дружиною біля порога і каже:

- А завтра я старого Султана збираюся пристрілити, став він уже нікуди негожий. А дружина пожаліла вірного пса і каже:

- Та ж він нам чесно служив стільки років, і нам треба б годувати його тепер із милості.

- Е, що ти говориш, - сказав чоловік, - видно, у тебе розуму не вистачає. У нього ж і зубів-то нема, жоден злодій його не боїться; службу свою він уже відслужив, може собі й іти. Коли він служив нам, ми ж його непогано годували.

А бідний пес лежав у цей час, розтягнувшись на сонечку, і все це чув, і стало йому сумно, що завтра його останній день настає. А був у нього добрий товариш, і був то вовк. Ось пробрався до нього пес увечері в ліс і став на долю свою скаржитися.

- Послухай, кумане, - сказав йому вовк, - заспокойся, я тебе з біди виручу. Я дещо надумав. Завтра на світанку твій господар піде з дружиною сіно косити, а так як вдома нікому буде залишитися, то візьмуть вони з собою і свою маленьку дитину. Під час роботи вони кладуть дитину завжди в тінь за кущами. А ти ляж поряд із нею, ніби сторожити її збираєшся. Я вийду з лісу і вкраду дитину: а ти кинься за мною, ніби хочеш її відібрати у мене. Я дитину випущу, і ти принесеш її знову батькам, і вони подумають, що ти її врятував, і будуть тобі так вдячні, що не те щоб зле тобі щось зробити, а, навпаки, будеш ти у них у великій милості, і ні в чому тобі з того часу відмови не буде. Ця порада псу сподобалася; задумано - зроблено. Як побачив батько, що вовк утік із дитиною і біжить із нею полем, він став кричати; але коли старий Султан приніс її назад, почав пса гладити і говорити:

- Тепер я тебе не зачеплю, будеш ти до самої смерті годуватися у мене з милості. - І каже він дружині: - Іди швидше додому та звари старому Султану смачної юшки, адже кусати йому важко, та візьми з мого ліжка подушку, я дарую її Султану, нехай він на ній спить.

І з того часу стало жити старому Султану так добре, що кращого і бажати було не можна.

Приходить після того незабаром вовк його навідати, зрадів він, що все так добре обійшлося.

- Ну, кумане, - каже він, - доведеться тобі разок прикинутися, ніби ти нічого не бачиш, а я вже знайду нагоду і вкраду у твого господаря жирну вівцю. Якщо нині жити окремо, нам туго буде.

- Ні, вже на це ти не розраховуй, - відповів пес, - моєму господарю я залишуся вірний, на таку справу я не погоджуся.

Подумав вовк, що це він просто так говорить, і підкрався вночі, щоб вівцю вкрасти. Але вірний Султан розповів господарю про задум вовка, і той підстеріг його і добре відлупив йому ціпом боки. Але вовку вдалося вирватися, і він крикнув псу:

- Почекай, поганий товаришу, ти в цьому ще покаєшся!

Наступного ранку послав вовк дику свиню і наказав їй викликати пса в ліс, щоб там покінчити з ним. І нікого не знайшов старий Султан собі на допомогу, окрім кота, та й той був без однієї лапи. Ось вийшли вони разом, і заковыляла бідний кіт у ліс і від болю підняв свій хвіст угору.

А вовк із товаришем уже були на місці. Побачили вони, що супротивники йдуть до них назустріч, і здалося їм, ніби пес несе з собою шаблю - це вони піднятий хвіст кота за шаблю прийняли. А ковыляв нещасний кіт на трьох лапах, і вони подумали, що це він піднімає кожен раз камінь, щоб у них кинути. І стало їм страшно: забралася дика свиня в листя, а вовк на дерево стрибнув.

Підійшли собака з котом, бачать - нікого нема, і вони дуже здивувалися. Але дика свиня не могла вся в листя заховатися - вуха у неї стирчали назовні. Оглянувся кіт уважно навколо, а тут свиня раптом вухами заворушила. Подумав кіт, що це миша ворушиться, і як стрибне на неї, і сильно-дуже її вкусив. Піднялася свиня з великим галасом, кинулася з усіх ніг бігти і кричить:

- Он на дереві сидить усьому ділу винуватець! Глянули кіт і собака нагору і побачили там вовка, і стало йому соромно, що він себе таким боягузом показав, і уклав він тоді з псом мир.

↑ Догори

Старий султан

Інші казки