Як шильдбюргери з імператором снідали і яку загадку імператор їм загадав

Побачив імператор таку любов шильдбюргерів і запросив їх на сніданок. Міський голова та його радники прийняли наймиліше запрошення, і незабаром усі зібралися за величезним імператорським столом. Поруч із його величністю сидів сам міський голова, а нижче, один за одним, усі інші батьки міста. Багато тут було хитромудрих промов сказано, однак переказувати все й до післязавтра часу не вистачить, а тому я їх опущу.

Насамперед до столу подали великий судок із вареним коропом, потім ще страву з коропа, але тільки іншим способом приготовану. Після риби принесли кашу. Тут голова помітив, що дехто із радників ще не впорався із попередньою стравою, і прикрикнув на них:

— Гей, хлопці! Налягайте та поспішайте! А ти, державний імператоре, не чекай на них! Недарма ж кажуть: семеро дурнів одного не дожидаються.

Так за приказками та прибаутками шильдбюргери впоралися з усіма багатими стравами, що для них на імператорській кухні були приготовані. Слухав їх імператор, часом і сміявся, але все в його голові не укладалося: як же так — раніше шильдбюргери на весь світ розумом і розсудливістю славилися, а тепер від них, окрім дурниць та різних жартів, нічого не почуєш. І ось, щоб остаточно вирішити, чи справді жителі Шильди такі дурні, чи лише удають дурнів, імператор надумав загадати їм загадку.

— Їхав я до вас у місто Шильду, — сказав він, — і бачу, біля дороги дохлий вовк лежить. Я став розпитувати, чому це вовк прямо тут біля самої дороги здох? Але ніхто мені відповіді дати не зумів. Чи не допоможете ви мені розгадати, чому вовк здох?

Шильдбюргери йому відповіли:

— Справа це не проста. Тут треба раду тримати. І пішли до себе в ратушу, де замкнулися в Палаті для потіння. Попотівши там годину-другу, вони перейшли в Палату для корпіння. Там вони чималий час корпіли і нарешті зібралися в Жартівливій палаті, де й стали викладати те, що вдалося їм здобути, якщо не потінням, то корпінням.

Перший шильдбюргер сказав, що, швидше за все, вовк у мороз по снігу босоніж бігав, а тому застудився, захворів і здох.

Другий шильдбюргер висловив іншу думку. Вовк, мовляв, верхи не їздить, а все на своїх ногах бігає. Мабуть, погнався за ним хтось, а він давай тікати, але ж він-то на своїх ногах біжить, а погоня за ним на конях. Бачить вовк, що погоня вже близько, наздоганяє його, рвонув — і дух із нього вийшов.

Третій шильдбюргер навів нову причину:

— У вовка, мабуть, дуже велике горе було, і до того він зажурився, що жити не захотів, узяв та здох.

Тут підвівся міський голова і промовив:

— Дорогі друзі-радники! Невже ми з вами за своєю худобою не бачимо, чому вовк здох? Адже скільки телят, овець і іншої всякої тварини він у Шильді зарізав? А м’ясо-то він їв усе сире. Ніхто ж йому його не тушкував, не варив, не смажив. Не священик він, щоб тримати свою кухарку. День на день не припадає, іноді й стару корову задере, у тієї ж м’ясо, мабуть, яке жиласте, спробуй його переварити! До того ж вовк часом і падлом не гребував — адже це ж треба лужаний шлунок мати! І ще скажу. У кума мого на тому тижні теля від якоїсь заразі пало. Він його за околицю викинув, і з того часу ніхто цього теляти не бачив. Треба гадати, вовк із голоду його прямо на морозі й з’їв. Мабуть, потім ще до прірви бігав студеною водою запивати. Чого ж ми тут дивуємося та гадаємо? Від такої їжі хто завгодно може здохнути. Та й по зубах теж видно, що він від сирого м’яса здох. Зуби в нього всі білі. А від гарячої їжі зуби чорніють — це й малі діти знають.

Як голова сказав, так шильдбюргери своєму високому гостю й доложили.

Зрозумів тоді імператор, що у шильдбюргерів від колишнього розуму й сліду не лишилося.

↑ Догори

Як шильдбюргери з імператором снідали і яку загадку імператор їм загадав

Інші казки