Фініст — Ясний сокіл
Жив-був селянин. Померла у нього дружина, залишилося три дочки. Хотів дід найняти робітницю — у господарстві допомагати. Але найменша дочка, Мар’юшка, сказала:— Не треба, батьку, наймати робітницю, сама я буду господарство вести.
Добре. Стала дочка Мар’юшка господарство вести. Все вона вміє, все у неї ладиться. Любив батько Мар’юшку: радів, що така розумна та працьовита дочка росте. З себе Мар’юшка красуня писана. А сестри її заздрісні та жадібні, з себе негарні, а модниці-перемодниці — цілий день сидять та біляться, румяняться, у нові наряди вбираються, плаття їм — не плаття, черевички — не черевички, хустка — не хустка.
Поїхав батько на базар і питає дочок:
— Що вам, дочки, купити, чим порадувати?
І кажуть старша та середня дочки:
— Купи по хустинці, та такій, щоб квітки великі, золотом розписані.
А Мар’юшка стоїть та мовчить. Питає її батько:
— А тобі що, дочко, купити?
— Купи мені, батьку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.
Приїздить батько, привозить дочкам хустинки, а пір’їнки не знайшов.
Поїхав батько вдруге на базар.
— Ну, — каже, — дочки, замовляйте подарунки.
Зраділи старша та середня дочки:
— Купи нам по черевичкам із срібними підківками.
А Мар’юшка знову просить:
— Купи мені, батьку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.
Ходив батько цілий день, черевички купив, а пір’їнки не знайшов. Приїхав без пір’їнки.
Добре. Поїхав дід утретє на базар, а старша та середня дочки кажуть:
— Купи нам по сукні.
А Мар’юшка знову просить:
— Батьку, купи пір’їнку Фініста — ясного сокола.
Ходив батько цілий день, а пір’їнки не знайшов. Виїхав із міста, а назустріч старенький дідусь:
— Здоров, дідусю!
— Здоров був, милий! Куди путь-дорогу держиш?
— До себе, дідусю, у село. Та от лихо в мене: менша дочка наказувала купити пір’їнку Фініста — ясного сокола, а я не знайшов.
— Є в мене таке пір’їнко, та воно завітне, але для доброї людини, куди не йде, віддам.
Вийняв дідусь пір’їнко і подає, а воно зовсім звичайне. Їде селянин і думає: "Що в ньому Мар’юшка знайшла гарного?"
Привіз дід подарунки дочкам, старша та середня наряджаються та над Мар’юшкою сміються:
— Як була ти дурненька, так і є. Начепи своє пір’їнко в коси та красунюй!
Промовчала Мар’юшка, відійшла вбік, а коли всі спати лягли, кинула Мар’юшка пір’їнко на підлогу й промовила:
— Любий Фіністе — ясний соколе, з’явися мені, жданий мій жених!
І з’явився їй молодець невимовної краси. До ранку молодець ударився об підлогу і став соколом. Відчинила йому Мар’юшка вікно, і полетів сокол у синю небозвід.
Три дні Мар’юшка привечала до себе молодця, удень він літав соколом по синьому небі, а вночі прилітав до Мар’юшки і ставав добрим молодцем.
На четвертий день злі сестри помітили — наговорили батькові на сестру.
— Милі дочки, — каже батько, — дивіться краще за себе!
"Добре, — думають сестри, — подивимося, як буде далі".
Натикали вони в раму гострих ножів, а самі притаїлися, дивляться. Ось летить ясний сокол. Долетів до вікна і не може потрапити в кімнату Мар’юшки. Бився, бився, всю грудь порізав, а Мар’юшка спить і не чує. І сказав тоді сокол:
— Кому я потрібен, той мене знайде. Але це буде нелегко. Тоді мене знайдеш, коли троє залізних черевиків зносиш, троє залізних палиць зламаєш, троє залізних ковпаків порвеш.
Почула це Мар’юшка, схопилася з ліжка, глянула у вікно, а сокола нема, і лише кривавий слід на вікні залишився. Заплакала Мар’юшка гіркими слізьми — змила сльозками кривавий слід і стала ще кращою.
Пішла вона до батька і промовила:
— Не лайте мене, батьку, відпустіть у путь-дорогу далеку. Жива буду — побачимось, помру — так, знати, на роду написано.
Жалко було батькові відпускати улюблену дочку, але відпустив.
Замовила Мар’юшка троє залізних черевиків, троє залізних палиць, троє залізних ковпаків і вирушила у путь-дорогу далеку, шукати жданого Фініста — ясного сокола. Ішла вона чистим полем, ішла темним лісом, високими горами. Пташки веселими піснями їй серце радували, струмочки лице біле вмивали, ліси темні привітали. І ніхто не міг Мар’юшку чіпати, вовки сірі, ведмеді, лисиці — усі звірі до неї збігалися. Зносила вона черевики залізні, палицю залізну зламала і ковпак залізний порвала.
І от виходить Мар’юшка на галявину і бачить: стоїть хатка на курячих ніжках — вертиться. Каже Мар’юшка:
— Хатко, хатко, стань до лісу задом, до мене передом! Мені в тебе лізти, хліба їсти.
Повернулася хатка до лісу задом, до Мар’юшки передом. Зайшла Мар’юшка в хатку і бачить: сидить там баба-яга — кістяна нога, ноги з кута в кут, губи на полиці, а ніс до стелі приріс.
Побачила баба-яга Мар’юшку, зашуміла:
— Тьху, тьху, руським духом пахне! Красна дівчино, діло пробуєш чи від діла втікаєш?
— Шукаю, бабусю, Фініста — ясного сокола.
— О красуне, довго тобі шукати! Твій ясний сокіл за тридев’ять земель, у тридев’ятому царстві. Опоїла його зіллям цариця-чарівниця і одружила на собі. Але я тобі допоможу. Ось тобі срібне блюдце і золоте яєчко. Коли прийдеш у тридев’яте царство, наймися робітницею до цариці. Закінчиш роботу — бери блюдце, клади золоте яєчко, саме буде котитися. Стануть купувати — не продавай. Просися Фініста — ясного сокола побачити.
Подякувала Мар’юшка бабі-язі і пішла. Потемнів ліс, страшно стало Мар’юшці, боїться і кроку зробити, а назустріч кіт. Підстрибнув до Мар’юшки і замурчав:
— Не бійся, Мар’юшко, іди вперед. Буде ще страшніше, а ти йди та йди, не озирайся.
Потерся кіт спинкою і був такий, а Мар’юшка пішла далі. А ліс став ще темнішим.
Ішла, ішла Мар’юшка, черевики залізні зносила, палицю зламала, ковпак порвала і прийшла до хати на курячих ніжках. Навколо тин, на кілках черепи, і кожен череп вогнем горить.
Каже Мар’юшка:
— Хатко, хатко, стань до лісу задом, до мене передом! Мені в тебе лізти, хліба їсти.
Повернулася хатка до лісу задом, до Мар’юшки передом. Зайшла Мар’юшка в хатку і бачить: сидить там баба-яга — кістяна нога, ноги з кута в кут, губи на полиці, а ніс до стелі приріс.
Побачила баба-яга Мар’юшку, зашуміла:
— Тьху, тьху, руським духом пахне! Красна дівчино, діло пробуєш чи від діла втікаєш?
— Шукаю, бабусю, Фініста — ясного сокола.
— А в моєї сестри була?
— Була, бабусю.
— Добре, красуне, допоможу тобі. Бери срібні пяльці, золоту голочку. Голочка сама буде вишивати сріблом і золотом по малиновому оксамиті. Стануть купувати — не продавай. Просися Фініста — ясного сокола побачити.
Подякувала Мар’юшка бабі-язі і пішла. А в лісу стукіт, грім, свист, черепи ліс освітлюють. Страшно стало Мар’юшці. Глядь, собака біжить:
— Ав, ав, Марійко, не бійся, рідненька, іди. Буде ще страшніше, не озирайся.
Сказала і була така. Пішла Марійка, а ліс став ще темнішим. За ноги її чіпляє, за рукава хапає... Іде Марійка, йде і назад не озирається.
Довго йшла, чи коротко — чоботи залізні зносила, посох залізний зламала, ковпак залізний порвала. Вийшла на галявину, а на галявині хатка на курячих ніжках, навколо тин, а на кілках кінські черепи, і кожен череп вогнем горить.
Каже Марійка:
— Хатко, хатко, стань до лісу задом, а до мене передом!
Повернулася хатка до лісу задом, а до Марійки передом. Зайшла Марійка в хатку і бачить: сидить баба-яга — кістлява нога, ноги з кута в кут, губи на полиці, а ніс до стелі приріс. Сама чорна, а в роті один ікло стирчить.
Побачила баба-яга Марійку, зашуміла:
— Тьху, тьху, руським духом пахне! Красна дівчино, діло питаєш, чи від діла питаєш?
— Шукаю, бабусю, Фініста — ясного сокола.
— Важко, красуне, тобі буде його знайти, та я допоможу. Ось тобі срібне донце, золоте веретено. Бери в руки, саме прясти буде, потягнеться нитка не проста, а золота.
— Дякую тобі, бабусю.
— Гаразд, дякувати скажеш пізніше, а тепер слухай, що тобі накажу: будуть золоте веретено купувати — не продавай, а просися Фініста — ясного сокола побачити.
Подякувала Марійка бабі-язі й пішла, а ліс зашумів, загув: піднявся свист, сови закрутилися, миші з нор повилазили — та всі на Марійку. І бачить Марійка — біжить назустріч сірий вовк.
— Не журись, — каже він, — а сідай на мене і не озирайся.
Сіла Марійка на сірого вовка, і тільки її й бачили. Попереду степи широкі, луки оксамитові, річки медові, береги кисельні, гори в хмари упираються. А Марійка скаче та скаче. І ось перед Марійкою кришталевий терем. Ґанок різьблений, віконця узорчасті, а у віконці цариця дивиться.
— Ну, — каже вовк, — злазь, Марійко, іди і наймайся в прислуги.
Злізла Марійка, узелок взяла, подякувала вовкові й пішла до кришталевого палацу. Вклонилася Марійка цариці й каже:
— Не знаю, як вас звати, як величати, а чи не потрібна вам буде робітниця?
Відповідає цариця:
— Давно я шукаю робітницю, але таку, яка б могла прясти, ткати, вишивати.
— Все це я вмію робити.
— Тоді заходь і сідай за роботу.
І стала Марійка робітницею. День працює, а як настане ніч — візьме Марійка срібну тарілочку, золоте яєчко й скаже:
— Котися, котися, золоте яєчко, по срібній тарілочці, покажи мені мого милого.
Покотиться яєчко по срібній тарілочці, і з’явиться Фініст — ясний сокіл. Дивиться на нього Марійка і слізьми заливається:
— Фіністе мій, Фіністе — ясний соколе, навіщо ти мене покинув саму, гірку, по тобі плакати!
Підслухала цариця її слова й каже:
— Продай мені, Марійко, срібну тарілочку і золоте яєчко.
— Ні, — каже Марійка, — вони не продаються. Можу я їх тобі віддати, якщо дозволиш на Фініста — ясного сокола поглянути.
Подумала цариця, подумала.
— Гаразд, — каже, — так і бути. Вночі, як він засне, я тобі його покажу.
Настала ніч, і йде Марійка в спальню до Фініста — ясного сокола. Бачить вона — спить її сердечний друг сном непробудним. Дивиться Марійка, не надивиться, цілує в уста цукрові, пригортає до грудей білих, — спить, не прокидається сердечний друг.
Настав ранок, а Марійка не добудилася милого...
Цілий день працювала Марійка, а ввечері взяла срібні пяльця та золоту голку. Сидить, вишиває, сама примовляє:
— Вишивайся, вишивайся, узорець, для Фініста — ясного сокола. Щоб було чим йому по ранках утиратися.
Підслухала цариця й каже:
— Продай, Марійко, срібні пяльця, золоту голку.
— Я не продам, — каже Марійка, — а так віддам, дозволь тільки з Фіністом — ясним соколом побачитися.
Подумала та, подумала.
— Гаразд, — каже, — так і бути, приходи вночі.
Настає ніч. Входить Марійка в спальню до Фініста — ясного сокола, а той спить сном непробудним.
— Фіністе мій, ясний соколе, встань, прокинься!
Спить Фініст — ясний сокіл міцним сном. Будила його Марійка — не добудилася.
Настав день.
Сидить Марійка за роботою, бере в руки срібне донце, золоте веретено. А цариця побачила: продай да продай!
— Продати не продам, а можу й так віддати, якщо дозволиш з Фіністом — ясним соколом хоча годинку побути.
— Гаразд, — каже та.
А сама думає: "Все одно не розбудить".
Настала ніч. Входить Марійка в спальню до Фініста — ясного сокола, а той спить сном непробудним.
— Фіністе мій — ясний соколе, встань, прокинься!
Спить Фініст, не прокидається.
Будила, будила — ніяк не може добудитися, а світанок близько.
Заплакала Марійка:
— Любий ти мій Фіністе — ясний соколе, встань, прокинься, на Марійку свою поглянь, до серця свого її пригорни!
Впала Марійчина сльоза на голу плече Фініста — ясного сокола і обпекла. Очуняв Фініст — ясний сокіл, озирнувся і бачить Марійку. Обійняв її, поцілував:
— Невже це ти, Марійко! Троє чобіт зносила, троє посохів залізних зламала, троє ковпаків залізних істрепала і мене знайшла? Поїдемо ж тепер на батьківщину.
Стали вони додому збиратися, а цариця побачила й наказала в сурми трубити, про зраду свого чоловіка оголосити.
Зібралися князі та купці, стали раду тримати, як Фініста — ясного сокола покарати.
Тоді Фініст — ясний сокіл каже:
— Хто, на вашу думку, справжня дружина: та, що щиро любить, чи та, що продає та обманює?
Погодилися всі, що дружина Фініста — ясного сокола — Марійка.
І стали вони жити-поживати та добра наживати. Поїхали у свою державу, бенкет зібрали, в сурми затрубили, з гармат пальнули, і був бенкет такий, що й досі пам’ятають.
Інші казки
