Кіт і лисиця
Жив-був собі чоловік. У цього чоловіка був кіт, тільки такий бешкетник, що лихо! Набрид він до смерті. От чоловік думав, думав, узяв кота, посадив у мішок і поніс у ліс. Приніс і кинув його в лісі — нехай пропадає.Кіт ходив, ходив і натрапив на хатку. Заліз на горище і лежить собі. А як захоче їсти — піде в ліс, пташок, мишей наловить, наїсться досита — знов на горище, і горя йому мало!
Ось пішов кіт гуляти, а назустріч йому лисиця. Побачила кота й дивується: «Скільки літ живу в лісі, такого звіра не бачила!»
Поклонилася лисиця коту і питає:
— Скажися, добрий молодець, хто ти такий? Як ти сюди зайшов і як тебе на ім’я величати?
А кіт шерсть зібрав і відповідає:
— Звуть мене Котофій Іванович, я із сибірських лісів присланий до вас воєводою.
— Ах, Котофій Іванович! — каже лисиця. — Не знала я про тебе, не відала. Ну, ходімо ж до мене в гості.
Кіт пішов до лисиці. Вона привела його до своєї нори і почала частувати різною дичиною, а сама все питає:
— Котофій Іванович, одружений ти чи холостий?
— Холостий.
— І я, лисиця, — дівиця. Візьми мене за дружину!
Кіт погодився, і почався у них бенкет та веселість.
На другий день вирушила лисиця добувати припасів, а кіт залишився вдома. Бігала, бігала лисиця і спіймала качку. Несе додому, а назустріч їй вовк:
— Стій, лисице! Віддай качку!
— Ні, не віддам!
— Ну, я сам заберу.
— А я скажу Котофію Івановичу, він тебе смерті передасть!
— А хто такий Котофій Іванович?
— Хіба ти не чув? До нас із сибірських лісів присланий воєводою Котофій Іванович! Я раніше була лисиця-дівчина, а тепер нашого воєводи дружина.
— Ні, не чув, Лізавето Івановно. А як би мені на нього подивитися?
— У! Котофій Іванович у мене такий сердитий: хто йому не до вподоби прийде, зараз з’їсть! Ти приготуй барана та принеси йому на поклін: барана поклади на видиме місце, а сам сховайся, щоб кіт тебе не побачив, а то, брате, тобі буде погано!
Вовк побіг за бараном, а лисиця — додому.
Іде лисиця, і зустрівся їй ведмідь:
— Стій, лисице, кому качку несеш? Віддай мені!
— Іди-но ти, ведмедю, геть, а то скажу Котофію Івановичу, він тебе смерті передасть!
— А хто такий Котофій Іванович?
— А той, що до нас із сибірських лісів присланий воєводою. Я раніше була лисиця-дівчина, а тепер нашого воєводи — Котофія Івановича — дружина.
— А чи не можна подивитися на нього, Лізавето Івановно?
— У! Котофій Іванович у мене такий сердитий: хто йому не сподобається, зараз з’їсть. Ти йди, приготуй бика та принеси йому на поклін. Та дивися, бика поклади на видиме місце, а сам сховайся, щоб Котофій Іванович тебе не побачив, а то тобі буде погано!
Ведмідь пішов за биком, а лисиця — додому.
Ось приніс вовк барана, здер шкуру і стоїть, роздумує. Дивиться — і ведмідь лізе з биком.
— Здоров, Михайле Івановичу!
— Здоров, брате Лево! Що, не бачив лисиці з чоловіком?
— Ні, Михайле Івановичу, сам їх дожидаю.
— А ти сходи-но до них, поклич, — каже ведмідь вовку.
— Ні, не піду, Михайле Івановичу. Я неповороткий, ти краще йди.
— Ні, не піду, брате Лево. Я мохнатий, косолапий, куди мені!
Раптом — звідки ні візьмись — біжить заєць.
Вовк і ведмідь як закричать на нього:
— Іди сюди, косий!
Заєць так і присів, вуха піджав.
— Ти, зайцю, повороткий і на ногу швидкий: побіжи до лисиці, скажи їй, що ведмідь Михайло Іванович з братом Левом Івановичем давно вже готові, чекають тебе з чоловіком, з Котофієм Івановичем, хочуть поклонитися бараном та биком.
Заєць пустився до лисиці з усієї сили. А ведмідь і вовк стали думати, де б їм сховатися.
Ведмідь каже:
— Я залізу на сосну.
А вовк йому каже:
— А я куди дінуся? Адже я на дерево не залізу. Сховай мене кудись.
Ведмідь сховав вовка в кущах, завалив сухим листям, а сам заліз на сосну, на саму верхівку, і виглядає, чи не йде Котофій Іванович з лисицею.
Заєць тим часом прибіг до лисичиної нори:
— Ведмідь Михайло Іванович з вовком Левом Івановичем прислали сказати, що вони давно чекають тебе з чоловіком, хочуть поклонитися вам биком та бараном.
— Іди, косий, зараз будемо.
Ось і пішли кіт з лисицею. Ведмідь побачив їх і каже вовку:
— Який же воєвода Котофій Іванович маленький!
Кіт зараз же кинувся на бика, шерсть зібрав, почав рвати м’ясо зубами й лапами, а сам муркоче, ніби сердиться:
— Мау, мау!..
Ведмідь знов каже вовку:
— Невеликий, та жадібний! Нам четвером не з’їсти, а йому одному мало. Мабуть, він і до нас добереться!
Захотілося і вовку подивитися на Котофія Івановича, та крізь листя не видно. І почав вовк потихеньку розгрібати листя. Кіт почув, що листя шелестить, подумав, що це миша, та як кинеться — і прямо вовку в морду вчепився кігтями.
Вовк перелякався, схопився і давай тікати. А кіт сам злякався і ліз на дерево, де сидів ведмідь.
«Ну, — думає ведмідь, — побачив він мене!» Злізати було ніколи, от ведмідь як гепнеться з дерева на землю, всі печінки відбив, схопився — і давай тікати.
А лисиця вслід кричить:
— Біжіть, біжіть, як би він вас не подрав!..
З того часу всі звірі стали кота боятися. А кіт з лисицею запаслися на всю зиму м’ясом і стали жити та добра наживати. І тепер живуть.
Інші казки
