Аладдін і чарівна лампа
В одному перському місті колись жив бідний кравець.У нього були дружина та син, якого звали Аладдін. Коли Аладдіну виповнилося десять років, батько захотів навчити його ремеслу. Але грошей, щоб платити за навчання, у нього не було, і він сам почав вчити Аладдіна шити одяг.
Цей Аладдін був великим ледарем. Він не хотів нічого вчити, і, як тільки його батько йшов до замовника, Аладдін тікав на вулицю гратися з хлопцями, такими самий пустунами, як і він сам. Зранку до вечора вони бігали містом і стріляли горобців із самострілів або лізли в чужі сади та виноградники й набивали собі черева виноградом та персиками.
Але найбільше їм подобалося дражнити якогось дурника чи каліку — стрибали навколо нього й кричали: "Біснуватий, біснуватий!" І кидали в нього камінням та гнилим яблуками.
Батько Аладдіна так засмучувався витівками сина, що від горя захворів і помер. Тоді його дружина продала все, що після нього залишилося, і почала прясти бавовну та продавати пряжу, щоб прогодувати себе та свого ледаря-сина.
А він і не думав про те, щоб якось допомогти матері, і приходив додому лише їсти та спати.
Так минуло багато часу. Аладдіну виповнилося п’ятнадцять років. І ось одного разу, коли він, як зазвичай, грався з хлопцями, до них підійшов дервиш — мандрівний чернець. Він подивився на Аладдіна і сказав сам до себе:
— Ось той, кого я шукаю. Багато лиха я пережив, перш ніж знайшов його.
А цей дервиш був магрибінець, житель Магрибу. Він знайомо підкликав одного з хлопців і дізнався у нього, хто такий Аладдін і хто його батько, а потім підійшов до Аладдіна і запитав його:
— Хіба не ти син Хасана, кравець?
— Я, — відповів Аладдін, — але мій батько давно помер.
Почувши це, магрибінець обійняв Аладдіна і почав голосно плакати та бити себе в груди, кричачи:
— Знай, дитино моя, що твій батько — мій брат. Я прийшов у це місто після довгої відсутності й радів, що побачу свого брата Хасана, а ось він помер. Я відразу впізнав тебе, бо ти дуже схожий на свого батька.
Потім магрибінець дав Аладдіну два динари** і сказав:
— Дитино моя, окрім тебе, у мене не залишилося ні в кому втіхи. Віддай ці гроші своїй матері і скажи їй, що твій дядько повернувся і завтра прийде до вас на вечерю. Нехай вона приготує гарну вечерю.
Аладдін побіг до матері і розповів їй усе, що наказав магрибінець, але мати розсердилася:
— Ти тільки й умієш, що сміятися з мене. У твого батька не було брата, звідки ж у тебе раптом взявся дядько?
— Як це ти кажеш, що в мене немає дядька! — закричав Аладдін. — Ця людина — мій дядько. Він обійняв мене і заплакав, і дав мені ці динари. Він завтра прийде до нас на вечерю.
Наступного дня мати Аладдіна позичила у сусідів посуд і, купивши на ринку м’яса, зеленої та фруктів, приготувала гарну вечерю.
Аладдін цього разу весь день просидів вдома, чекаючи дядька.
Вечором у ворота постукали. Аладдін кинувся відчиняти. Це був магрибінець, а з ним слуга, який ніс дивовижні магрибінські фрукти та солодощі. Слуга поставив свою ношу на землю і пішов, а магрибінець увійшов до дому, привітався з матір’ю Аладдіна і сказав:
— Прошу вас, покажіть мені місце, де сидів за вечерею мій брат.
Йому показали, і магрибінець почав так голосно стогнати та плакати, що мати Аладдіна повірила, що ця людина справді брат її чоловіка. Вона почала втішати магрибінця, і той незабаром заспокоївся і сказав:
— О дружино мого брата, не дивуйся, що ти мене ніколи не бачила. Я покинув це місто сорок років тому. Я був в Індії, в арабських землях, у землях Далекого Заходу та в Єгипті і провів у подорожах тридцять років. Коли ж я захотів повернутися на батьківщину, я сказав сам собі: "О людина, у тебе є брат, і він, можливо, потребує, а ти досі нічим не допоміг йому. Знайди ж свого брата і подивися, як він живе". Я вирушив у дорогу і їхав багато днів і ночей, і нарешті я знайшов вас. І ось я бачу, що мій брат помер, але після нього залишився син, який буде працювати замість нього і прогодує себе та свою матір.
— Як би не так! — вигукнула мати Аладдіна. — Я ніколи не бачила такого ледаря, як цей поганий хлопчисько. Цілий день він бігає містом, стріляє ворон та краде у сусідів виноград і яблука. Хоч би ти його змусив допомагати матері.
— Не журися, дружино мого брата, — відповів магрибінець. — Завтра ми з Аладдіном підемо на ринок, і я куплю йому гарний одяг. Нехай він подивиться, як люди продають і купують, — може, йому самому захочеться торгувати, і тоді я віддам його в навчання до купця. А коли він навчиться, я відкрию для нього крамницю, і він сам стане купцем і розбагатіє. Добре, Аладдін?
Аладдін сидів увесь червоний від радості і не міг вимовити жодного слова, лише кивав головою: "Так, так!" Коли ж магрибінець пішов, Аладдін одразу ліг спати, щоб швидше настав ранок, але не міг заснути і всю ніч ворочався з боку на бік. Ледь зійшло сонце, він схопився з ліжка і вибіг за ворота — зустрічати дядька. Той не змусив себе довго чекати.
Перш за все вони з Аладдіном пішли до лазні. Там Аладдіна вимили і розім’яли йому суглоби так, що кожен суглоб гучно клацнув, потім йому поголили голову, надушили його і напоїли трояндовою водою з цукром. Після цього магрибінець повів Аладдіна до крамниці, і Аладдін вибрав собі все найдорожче і найкрасивіше — жовтий шовковий халат із зеленими смугами, червону шапочку, вишиту золотом, і високі саф’янові чоботи, підбиті срібними підковами. Правда, ногам було в них тісно — Аладдін уперше в житті надів чоботи, але він ні за що не погодився б роззутися.
Голова його під шапкою була вся мокра, і піт котився по обличчю Аладдіна, але зате всі бачили, яким красивим шовковим хусткою Аладдін витирав собі лоб.
Вони з магрибінцем обійшли весь ринок і попрямували до великого гаю, який починався відразу за містом. Сонце вже стояло високо, а Аладдін зранку нічого не їв. Він сильно проголоднів і порядком втомився, тому що довго йшов у тісних чоботах, але йому було соромно зізнатися в цьому, і він чекав, коли його дядько сам захоче їсти та пити. А магрибінець все йшов і йшов. Вони вже давно вийшли з міста, і Аладдіна мучила спрага.
Нарешті він не витримав і запитав:
— Дядьку, а коли ми будемо обідати? Тут немає жодної крамниці чи харчевні, а ти нічого не взяв із собою з міста. У тебе в руках лише порожній мішок.
- Бачиш он там, попереду, високу гору? — сказав магрибинець. — Ми йдемо до тієї гори, і я хотів відпочити і перекусити біля її підніжжя. Але якщо ти дуже голодний, можна пообідати й тут.
- Звідки ж ти візьмеш обід? — здивувався Аладдін.
- Побачиш, — сказав магрибинець.
Вони сіли під високим кипарисом, і магрибинець запитав Аладдіна:
- Що б тобі зараз хотілося поїсти?
Мати Аладдіна щодня готувала на обід одну й ту саму страву — варені боби з конопляним маслом. Аладдіну так хотілося їсти, що він, не замислюючись, відповів:
- Дай мені хоч варених бобів з маслом.
- А чи не хочеш ти смажених курчат? — запитав магрибинець.
- Хочу, — нетерпляче сказав Аладдін.
- Чи не хочеться тобі рису з медом? — продовжував магрибинець.
- Хочеться, — закричав Аладдін, — усього хочеться! Але звідки ти візьмеш усе це, дядьку?
- З мішка, — сказав магрибинець і розв’язав мішок.
Аладдін із цікавістю заглянув у мішок, але там нічого не було.
- Де ж курчата? — запитав Аладдін.
- Ось, — сказав магрибинець і, засунувши руку в мішок, вийняв звідти блюдо зі смаженими курчатами. — А ось і рис із медом, і варені боби, а ось і виноград, і гранати, і яблука.
Говорячи це, магрибинець виймав із мішка одну страву за іншою, а Аладдін, широко розплющивши очі, дивився на чарівний мішок.
- Їж, — сказав магрибинець Аладдіну. — У цьому мішку є всі страви, які тільки можна побажати. Досить опустити в нього руку і сказати: «Я хочу баранини, або халви, або фініків» — і все це опиниться в мішку.
- Ось це диво, — сказав Аладдін, запихаючи в рот великий шматок хліба. — Добре б моя мати мала такий мішок.
- Якщо будеш мене слухатися, — сказав магрибинець, — я подарю тобі багато хороших речей. А тепер вип’ємо гранатового соку з цукром і підемо далі.
- Куди? — запитав Аладдін. — Я втомився, і вже пізно. Ходімо додому.
- Ні, племіннику, — сказав магрибинець, — нам обов’язково треба дійти сьогодні до тієї гори. Слухай мене — адже я твій дядько, брат твого батька. А коли ми повернемося додому, я подарю тобі цей чарівний мішок.
Аладдіну дуже не хотілося йти — він щільно пообідав, і очі йому злипалися. Але, почувши про мішок, він розсунув собі повіки пальцями, важко зітхнув і сказав:
- Гаразд, ідемо.
Магрибинець узяв Аладдіна за руку і повів до гори, яка ледве виглядала вдалині, бо сонце вже зайшло, і було майже темно. Вони йшли дуже довго і нарешті дійшли до підніжжя гори, в густий ліс. Аладдін ледве тримався на ногах від втоми. Йому було страшно в цьому глухому, незнайомому місці, і хотілося додому. Він мало не плакав.
- О Аладдіне, — сказав магрибинець, — набери на дорозі тонких і сухих гілок — мені треба розвести вогонь. Коли вогонь розгоріться, я покажу тобі щось таке, чого ніхто ніколи не бачив.
Аладдіну так захотілося побачити те, чого ніхто не бачив, що він забув про втому і пішов збирати хмиз. Він приніс охапку сухих гілок, і магрибинець розвів великий багаття. Коли вогонь розгорівся, магрибинець вийняв із-за пазухи дерев’яну коробочку і дві дощечки, исписані літерами, дрібними, як сліди мурашок.
- О Аладдіне, — сказав він, — я хочу зробити з тебе чоловіка і допомогти тобі й твоїй матері. Не переч мені і виконуй усе, що я тобі скажу. А тепер — дивись.
Він відкрив коробочку і висипав із неї в багаття жовтуватий порошок. І зараз же з вогню піднялися до неба величезні стовпи полум’я — жовті, червоні та зелені.
- Слухай, Аладдіне, слухай уважно, — сказав магрибинець. — Зараз я почну читати над вогнем заклинання, а коли я закінчу — земля перед тобою розступиться, і ти побачиш великий камінь із мідним кільцем. Візьмися за кільце і відвали камінь. Ти побачиш сходи, що ведуть униз, під землю. Спустися по них, і ти побачиш двері. Відкрий їх і йди вперед. І що б тобі ні загрожувало — не бійся. Тобі будуть погрожувати різні звірі та чудовиська, але ти сміливо йди прямо на них. Як тільки вони доторкнуться до тебе, вони впадуть мертві. Так ти пройдеш три кімнати. А в четвертій ти побачиш стару жінку, вона ласкаво заговорить з тобою і захоче тебе обійняти. Не дозволяй їй доторкнутися до тебе — інакше ти перетворишся на чорний камінь. За четвертою кімнатою ти побачиш великий сад. Пройди його і відкрий двері на іншому кінці саду. За цими дверима буде велика кімната, повна золота, дорогоцінних каменів, зброї та одягу. Візьми для себе, що хочеш, а мені принеси лише стару мідну лампу, яка висить на стіні, у правому куті. Ти дізнаєшся шлях до цієї скарбниці і станеш багатшим за всіх у світі. А коли ти принесеш мені лампу, я подарю тобі чарівний мішок. На зворотному шляху тебе буде охороняти від усіх лих ось це кільце.
І він надів на палець Аладдіну маленьке блискуче колечко.
Аладдін змертвів від жаху, почувши про страшних звірів і чудовиськ.
- Дядьку, - запитав він магрибінця, - чому ти сам не хочеш спуститися туди? Іди сам за своєю лампою, а мене відведи додому.
- Ні, Аладдіне, - сказав магрибінець. - Ніхто, крім тебе, не може пройти до скарбниці. Цей скарб лежить під землею вже багато сотень років, і дістанеться він лише хлопчикові на ім'я Аладдін, синові кравеца Хасана. Довго я чекав сьогоднішнього дня, довго шукав тебе по всій землі, і тепер, коли я знайшов тебе, ти не втечеш від мене. Не супереч же мені, інакше тобі буде погано.
"Що мені робити? - подумав Аладдін. - Якщо я не піду, цей страшний чаклун, мабуть, уб'є мене. Краще вже я спущуся до скарбниці і принесу йому його лампу. Може, він тоді й справді подарує мені мішок. Ось мати зрадіє!"
- Чаклуй далі! - сказав він магрибінцю. - Я принесу тобі лампу, але тільки дивися, подаруй мені мішок.
- Подарую, подарую! - вигукнув магрибінець. Він кинув у вогонь ще порошку і почав читати заклинання незрозумілою мовою. Він читав все голосніше і голосніше, і, коли він на весь голос вигукнув останнє слово, роздався оглухливий гуркіт, і земля розступилася перед ними.
- Піднімай камінь! - закричав магрибінець страшним голосом.
Аладдін побачив біля своїх ніг великий камінь із мідним кільцем, яке блищало при світлі вогню. Він обома руками вхопився за кільце і потягнув до себе камінь. Камінь виявився дуже легким, і Аладдін без труднощів підняв його. Під каменем була велика кругла яма, а в глибині її вилася вузька сходинка, що йшла далеко під землю. Аладдін сів на край ями і стрибнув на перший щабель сходів.
- Ну, іди і повертайся швидше! - крикнув магрибінець. Аладдін пішов униз сходами. Чим далі він спускався, тим темніше ставало навколо. Аладдін, не зупиняючись, йшов вперед і, коли йому було страшно, думав про мішок із їжею.
Дійшовши до останнього щабля сходів, він побачив широкі залізні двері і штовхнув їх. Двері повільно відчинилися, і Аладдін увійшов у велику кімнату, в яку проникав звідкись іздалеку слабкий світ. Посередині кімнати стояв страшний негр у тигровій шкурі. Побачивши Аладдіна, негр мовчки кинувся на нього із піднятим мечем. Але Аладдін добре запам'ятав, що сказав йому магрибінець, - він простягнув руку, і, як тільки меч торкнувся Аладдіна, негр упав на землю бездиханний. Аладдін пішов далі, хоча в нього підгиналися ноги. Він штовхнув другі двері і застиг на місці. Прямо перед ним стояв, оскаливши страшну пащу, лютий лев. Лев припав усім тілом до землі і стрибнув прямо на Аладдіна, але ледве його передня лапа зачепила голову хлопчика, як лев упав на землю мертвий. Аладдін від переляку весь спітнів, але все-таки пішов далі. Він відчинив треті двері і почув страшне шипіння: посеред кімнати, звившись клубком, лежали дві величезні змії. Вони підняли голови і, висунувши довгі роздвоєні жала, повільно поповзли до Аладдіна, шиплячи і вигинаючись. Аладдін ледве втримався, щоб не втекти, але вчасно згадав слова магрибінця і сміливо пішов прямо на змій. І як тільки змії торкнулися руки Аладдіна своїми жалами, їхні блискучі очі погасли, і змії розтяглися на землі мертві.
А Аладдін пішов далі і, дійшовши до четвертих дверей, обережно привідчинив їх. Він просунув у двері голову і з полегшенням перевів дух - у кімнаті нікого не було, крім маленької старушки, з голови до ніг загорнутої в покривало. Побачивши Аладдіна, вона кинулася до нього і закричала:
- Нарешті ти прийшов, Аладдіне, мій хлопчику! Як довго я чекала тебе в цьому темному підземеллі!
Аладдін простягнув до неї руки - йому здалося, що перед ним його мати, - і хотів уже обняти її, коли раптом у кімнаті стало світліше, і в усіх кутах з'явилися якісь страшні істоти - леви, змії та чудовиська, яким немає імені. Вони ніби чекали, щоб Аладдін помилився і дозволив старушці доторкнутися до себе, - тоді він перетвориться на чорний камінь, і скарб залишиться у скарбниці на вічні часи. Адже ніхто, крім Аладдіна, не може його взяти.
Аладдін у жаху відскочив назад і захлопнув за собою двері. Оговтавшись, він знову привідчинив їх і побачив, що в кімнаті нікого немає.
Аладдін пройшов крізь кімнату і відчинив п'яті двері.
Перед ним був прекрасний, яскраво освітлений сад, де росли густі дерева, пахнули квіти, а фонтани високо били над басейнами.
На деревах голосно щебетали маленькі строкаті пташки. Вони не могли далеко полетіти, бо їм заважала тонка золота сітка, натягнута над садом. Усі доріжки були всипані круглими різнобарвними камінцями, які осліплююче блищали при світлі яскравих ліхтарів і світильників, розвішаних на гілках дерев.
Аладдін кинувся збирати камінці. Він запхав їх усюди, куди тільки міг, - за пояс, за пазуху, в шапку. Він дуже любив грати в камінці з хлопцями і радісно думав про те, як приємно буде похизуватися такою прекрасною знахідкою.
Камені так сподобалися Аладдіну, що він ледь не забув про лампу. Але коли камінців уже нікуди було класти, він згадав про лампу і пішов до скарбниці. Це була остання кімната в підземеллі - найбільша. Там лежали купи золота, зв'язки дорогих тканин, дорогоцінні мечі та кубки, але Аладдін навіть не подивився на них - він не знав ціни золоту та дорогим речам, бо ніколи їх не бачив. Та й кишені в нього були доверху набиті камінцями, а він не віддав би й одного камінця за тисячу золотих динарів. Він узяв лише лампу, про яку говорив йому магрибінець, - стару, позеленілу мідну лампу, - і хотів покласти її в найглибшу кишеню, але там не було місця: кишеня була наповнена камінцями. Тоді Аладдін висипав камінці, засунув лампу в кишеню, а зверху знову насипав камінців, скільки влізло. Решту він якось розпхав по кишенях.
Потім він повернувся назад і з труднощами виліз сходами. Дійшовши до останнього щабля, він побачив, що до верху ще далеко.
- Дядьку, - крикнув він, - простягни мені руку і візьми шапку, яка в мене в руках! А потім витягни мене нагору. Самому мені не вибратися, я важко навантажений. А яких камінців я набрав у саду!
- Дай мені швидше лампу! - сказав магрибінець.
- Я не можу її дістати, вона під камінцями, - відповів Аладдін. - Допоможи мені вийти, і я дам тобі її!
Але магрибінець і не думав витягати Аладдіна. Він хотів отримати лампу, а Аладдіна залишити в підземеллі, щоб ніхто не дізнався ходу до скарбниці і не виявив його таємниці. Він почав умовляти Аладдіна, щоб той віддав йому лампу, але Аладдін ні за що не погоджувався - він боявся розгубити камінці в темряві і хотів швидше вибратися на землю. Коли магрибінець переконався, що Аладдін не віддасть йому лампу, він страшно розлютився.
- Отак, ти не віддаси мені лампу? - закричав він. - Залишайся ж у підземеллі і помри з голоду, і нехай навіть рідна мати не дізнається про твою смерть!
Він кинув у вогонь решту порошку з коробочки і промовив якісь незрозумілі слова - і раптом камінь сам закрив отвір, і земля зімкнулася над Аладдіном.
Цей магрибінець зовсім не був дядьком Аладдіна - він був злий чарівник і хитрий чаклун. Він жив у місті Іфрикії, на заході Африки, і йому стало відомо, що десь у Персії лежить під землею скарб, який охороняється ім'ям Аладдіна, сина кравеца Хасана. А найцінніше в цьому скарбі - чарівна лампа. Вона дає тому, хто нею володіє, таку могутність і багатство, яких немає ні в одного царя. Ніхто, крім Аладдіна, не може дістати цю лампу. Будь-хто інший, хто захоче її взяти, буде вбитий вартовими скарбу або перетвориться на чорний камінь.
Довго ворожив магрибінець на піску, поки не дізнався, де живе Аладдін. Багато лиха і страждань пережив він, перш ніж дістався зі своєї Іфрикії до Персії, і ось тепер, коли лампа так близько, цей мерзенний хлопчисько не хоче віддати її! Адже якщо він вийде на землю, він, можливо, приведе сюди інших людей! Не для того магрибінець так довго чекав нагоди заволодіти скарбом, щоб ділитися ним з іншими. Нехай же скарб не дістанеться нікому! Нехай загине Аладдін у підземеллі! Адже він не знає, що ця лампа чарівна...
І магрибінець пішов назад до Іфрикії, сповнений гніву і досади. І ось поки все, що з ним було.
А Аладдін, коли земля зімкнулася над ним, голосно заплакав і закричав:
- Дядьку, допоможи мені! Дядьку, виведи мене звідси! Я тут помру!
Але ніхто його не почув і не відповів йому. Тут Аладдін зрозумів, що ця людина, яка називала себе його дядьком, - ошуканець і брехун. Аладдін заплакав так сильно, що промочив слізьми весь свій одяг. Він кинувся сходами вниз, щоб подивитися, чи немає іншого виходу з підземелля, але всі двері раптом зникли, і вихід до саду теж був закритий.
Аладдіну не залишалося жодної надії на порятунок, і він приготувався померти.
Він сів на сходинку сходів, опустив голову на коліна і в горі почав ламати руки. Випадково він потер перстень, який магрибінець надів йому на палець, коли спускав у підземелля.
Раптом земля затремтіла, і перед Аладдіном виріс страшний джинн величезного зросту. Голова його була як купол, руки — як вила, ноги — як придорожні стовпи, рот — як печера, а очі його метали іскри.
— Чого ти хочеш? — запитав джинн голосом, подібним до грому. — Вимагай — отримаєш.
— Хто ти? Хто ти? — закричав Аладдін, закриваючи собі обличчя руками, щоб не бачити страшного джинна. — Помилуй мене, не вбивай мене!
— Я — Дахнаш, син Кашкаша, глава всіх джиннів, — відповів джинн. — Я раб персня і раб того, хто володіє перснем. Я виконаю все, що накаже мій господар.
Аладдін згадав про перстень і про те, що сказав магрибінець, даючи йому перстень. Він зібрався з духом і промовив:
— Я хочу, щоб ти підняв мене на поверхню землі!
І не встиг він вимовити цих слів, як опинився на землі біля згаслого багаття, де вони з магрибінцем були вночі. Вже настав день, і сонце яскраво світило. Аладдіну здалося, що все, що з ним сталося, було лише сном. З усіх ніг побіг він додому і, захекавшись, увійшов до своєї матері. Мати Аладдіна сиділа посеред кімнати, розпустивши волосся, і гірко плакала. Вона думала, що її сина вже немає серед живих. Аладдін, ледве зачинивши за собою двері, упав без почуттів від голоду й втоми. Мати побризкала йому на обличчя водою, і коли він прийшов до тями, запитала:
— О Аладдіне, де ти пропадав і що з тобою сталося? Де твій дядько і чому ти повернувся без нього?
— Це зовсім не мій дядько. Це злий чарівник, — сказав Аладдін слабким голосом. — Я все розповім тобі, матусю, але спочатку дай мені поїсти.
Мати нагодувала Аладдіна вареними бобами — навіть хліба в неї не було — і потім сказала:
— А тепер розкажи мені, що з тобою сталося і де ти провів ніч?
— Я був у підземеллі і знайшов там чудові камені.
І Аладдін розповів матері все, що з ним сталося. Закінчивши оповідь, він заглянув у миску, де були боби, і запитав:
— Чи немає в тебе ще чогось поїсти, матусю? Я голодний.
— Немає в мене нічого, дитино моя. Ти з’їв усе, що я приготувала і на сьогодні, і на завтра, — сумно сказала мати Аладдіна. — Я так горювала за тобою, що не працювала, і в мене немає пряжі, щоб продати на ринку.
— Не журися, матусю, — сказав Аладдін. — У мене є лампа, яку я взяв у підземеллі. Правда, вона стара, але її все-таки можна продати.
Він вийняв лампу і подав її матері. Мати взяла лампу, оглянула її і сказала:
— Піду почищу її і знесу на ринок: може, за неї дадуть стільки, що нам вистачить на вечерю.
Вона взяла ганчірку і шматок крейди і вийшла у двір. Але як тільки вона почала терти лампу ганчіркою, земля затремтіла, і перед нею з’явився величезного зросту джинн. Мати Аладдіна закричала і впала без почуттів. Аладдін почув крик і помітив, що в кімнаті стемніло. Він вибіг у двір і побачив, що його мати лежить на землі, лампа валяється поруч, а посеред двору стоїть джинн, такий величезний, що голови його не видно. Він заступив собою сонце, і стало темно, як у сутінках.
Аладдін підняв лампу, і раптом лунув грімкий голос:
— О володарю лампи, я до твоїх послуг.
Аладдін уже почав звикати до джиннів, тому не надто злякався. Він підняв голову і крикнув якнайголосніше, щоб джинн його почув:
— Хто ти, о джинне, і що ти можеш робити?
— Я Маймун, син Шамхураша, — відповів джинн. — Я раб лампи і раб того, хто нею володіє. Вимагай від мене, чого хочеш. Якщо тобі заманеться, щоб я зруйнував місто або збудував палац, — наказуй!
Поки він говорив, мати Аладдіна прийшла до тями і, побачивши біля свого обличчя величезну ступню джинна, схожу на великий човен, закричала від жаху. А Аладдін притулив руки до рота і крикнув у весь голос:
— Принеси нам двох смажених курчат і ще щось гарне, а потім іди геть. Бо моя мати тебе боїться. Вона ще не звикла розмовляти з джиннами.
Джинн зник і через мить приніс стіл, покритий прекрасною шкіряною скатертиною. На ньому стояло дванадцять золотих тарілок з усякими смачними стравами і два глечики з рожевою водою, підсолодженою цукром і охолодженою снігом. Раб лампи поставив стіл перед Аладдіном і зник, а Аладдін з матір’ю почали їсти і їли, доки не наситилися. Мати Аладдіна прибрала залишки їжі зі столу, і вони почали розмовляти, гризучи фісташки і сухий мигдаль.
— О матусю, — сказав Аладдін, — цю лампу треба берегти і нікому не показувати. Тепер я розумію, чому цей проклятий магрибінець хотів отримати лише її одну і відмовлявся від усього іншого. Ця лампа і ще перстень, який у мене залишився, принесуть нам щастя і багатство.
— Роби, як тобі заманеться, дитино моя, — сказала мати, — але тільки я не хочу більше бачити цього джинна: дуже він страшний і огидний.
Через кілька днів їжа, яку приніс джинн, закінчилася, і Аладдіну з матір’ю знову стало нічого їсти. Тоді Аладдін взяв одну з золотих тарілок і пішов на ринок її продавати. Цю тарілку одразу купив торговець коштовностями і дав за неї сто динарів.
Аладдін весело побіг додому. Відтоді, як тільки в них закінчувалися гроші, Аладдін йшов на ринок і продавав блюдо, і вони з матір'ю жили, ні в чому не потребуючи. Аладдін часто сидів на ринку в крамницях купців і вчився продавати та купувати. Він дізнався ціну всіх речей і зрозумів, що йому дісталося величезне багатство, і що кожен камінчик, який він підібрав у підземному саду, коштує дорожче, ніж будь-який дорогоцінний камінь, який можна знайти на землі.
Одного ранку, коли Аладдін був на ринку, на площу вийшов вісник і закричав:
— О люди, закривайте свої крамниці та заходьте до домів, і нехай ніхто не виглядає з вікон! Зараз цариця Будур, дочка султана, піде до лазні, і ніхто не повинен її бачити!
Купці кинулися закривати крамниці, а народ, штовхаючись, побіг з площі. Аладдіну раптом дуже захотілося подивитися на царицю Будур — усі в місті говорили, що красуні за неї немає дівчини на світі. Аладдін швидко пройшов до лазні й сховався за дверима так, щоб його ніхто не міг побачити.
Вся площа раптом спорожніла. І ось на дальньому кінці площі з'явилася юрба дівчат, які їхали на сірих мулах, осідланих золотими сідлами. У кожної був у руках гострий меч. А серед них повільно їхала дівчина, одягнена пишніше та вишуканіше за всіх інших. Це була цариця Будур.
Вона відкинула з обличчя покривало, і Аладдіну здалося, що перед ним — сяюче сонце. Він мимоволі заплющив очі.
Цариця зійшла з мула і, пройшовши в двох кроках від Аладдіна, увійшла до лазні. А Аладдін поплентався додому, важко зітхаючи. Він не міг забути про красу цариці Будур.
«Правду кажуть, що вона прекрасніша за всіх на світі, — думав він. — Клянуся своєю головою — нехай я помру найстрашнішою смертю, якщо не одружуся на ній!»
Він увійшов до себе в дім, кинувся на ліжко і пролежав до вечора. Коли його мати питала, що з ним, він лише махав на неї рукою. Нарешті вона так пристала до нього з розпитуваннями, що він не витримав і сказав:
— О матусю, я хочу одружитися на цариці Будур, інакше я загину. Якщо ти не хочеш, щоб я помер, піди до султана і попроси його віддати Будур за мене заміж.
— Що ти таке говориш, дитя моє! — скрикнула старуха. — Тобі, мабуть, спекло сонцем голову! Хіба чувано, щоб сини кравецькі одружувалися на дочках султанів! На, поїж краще молодого барашка і засни. Завтра ти й думати не будеш про такі речі!
— Не треба мені барашка! Я хочу одружитися на цариці Будур! — закричав Аладдін. — Заради мого життя, о матусю, піди до султана і посватай мене за царицю Будур.
— О сину, — сказала мати Аладдіна, — я не з глузду з'їхала, щоб іти до султана з такою проханням. Я ще не забула, хто я така і хто ти такий.
Але Аладдін доти благав матір, поки вона не втомилася говорити «ні».
— Ну, добре, сину, я піду, — сказала вона. — Але ти ж знаєш, що до султана не приходять з порожніми руками. А що я можу принести підходящого для його султанської величності?
Аладдін схопився з ліжка і весело крикнув:
— Не турбуйся про це, матусю! Візьми одне з золотих блюд і наповни його дорогоцінними камінцями, які я приніс із саду. Це буде подарунок, гідний султана. У нього, звичайно, немає таких камінців, як у мене!
Аладдін схопив найбільше блюдо і доверху наповнив його дорогоцінними камінцями. Його мати глянула на них і закрила очі рукою — так яскраво сяяли камінці, переливаючись усіма кольорами.
— З таким подарунком, мабуть, не соромно йти до султана, — сказала вона.
— Не знаю тільки, чи повернеться в мене язик сказати те, про що ти просиш. Але я наберуся сміливості і спробую.
— Спробуй, матусю, тільки швидше. Іди і не гаяй часу.
Мати Аладдіна накрила блюдо тонким шовковим хусткою і пішла до палацу султана.
«Ох, виженуть мене з палацу і поб'ють, а камінці заберуть, — думала вона.
— А може, і до в'язниці посадять».
Нарешті вона прийшла до дивану і стала в самому дальньому кутку. Було ще рано, і в дивані нікого не було. Але поступово він наповнився емірами, візирями, вельможами та знатними людьми царства у строкатих халатах усіх кольорів і став схожий на квітучий сад.
Султан прийшов пізніше за всіх, оточений неграми з мечами в руках. Він сів на престол і почав розбирати справи та приймати скарги, а найвищий негр стояв поруч і відганяв від нього мух великим павиним пір'ям.
Коли всі справи були закінчені, султан махнув хусткою — це означало кінець — і пішов, спираючись на плечі негрів.
А мати Аладдіна повернулася додому і сказала синові:
— Ну, сину, у мене вистачило сміливості. Я увійшла до дивану і пробула там, поки він не закінчився. Завтра я поговорю з султаном, будь спокійний, а сьогодні в мене не було часу.
Наступного дня вона знову пішла до дивану і знову пішла, коли він закінчився, не сказавши ні слова султану. Вона пішла і наступного дня і скоро звикла ходити до дивану щодня. Цілі дні стояла вона в куті, але так і не могла сказати султану, у чому її прохання.
А султан нарешті помітив, що якась старуха з великим блюдом у руках щодня приходить до дивану. І одного разу він сказав своєму візирю:
— О візире, я хочу знати, хто ця стара жінка і навіщо вона сюди приходить. Запитай, у чому її справа, і, якщо у неї є якесь прохання, я його виконаю.
- Слухаю і кориюся, - сказав візир. Він підійшов до матері Аладдіна і закричав:
- Гей, бабусю, поговори з султаном! Якщо в тебе є якась просьба, султан її виконає.
Коли мати Аладдіна почула ці слова, у неї затремтіли піджилки, і вона ледь не випустила з рук блюдо. Візир підвів її до султана, і вона поцілувала перед ним землю, а султан запитав її:
- О бабусю, чому ти кожного дня приходиш до дивану і нічого не говориш? Скажи, що тобі потрібно?
- Вислухай мене, о султане, і не дивуйся моїм словам, - сказала бабуся. - Перш ніж я їх тобі скажу, пообіцяй мені помилування.
- Помилування буде тобі, - сказав султан, - говори.
Мати Аладдіна ще раз поцілувала землю перед султаном і сказала:
- О володарю султане! Мій син Аладдін посилає тобі в подарунок ось ці камені і просить тебе віддати йому за дружину твою доньку, царевну Будур.
Вона здернула з блюда хустку, і весь диван освітився - так засяяли камені. А візир і султан остолбеніли при виді таких коштовностей.
- О візире, - сказав султан, - чи бачив ти коли-небудь такі камені?
- Ні, о володарю султане, не бачив, - відповів візир, а султан сказав:
- Я думаю, що людина, у якої є такі камені, гідна бути чоловіком моєї доньки. Яка твоя думка, о візире?
Коли візир почув ці слова, його обличчя пожовтіло від заздрості. У нього був син, якого він хотів одружити з царевною Будур, і султан уже обіцяв віддати Будур заміж за його сина. Але султан дуже любив коштовності, а в його скарбниці не було жодного такого каменя, як ті, що лежали перед ним на блюді.
- О володарю султане, - сказав візир, - не годиться твоїй величності віддавати царевну заміж за людину, яку ти навіть не знаєш. Може бути, у нього немає нічого, крім цих каменів, і ти віддаси доньку за жебрака. На мою думку, найкраще - це вимагати від нього, щоб він подарував тобі сорок таких самих блюд, наповнених коштовними каменями, і сорок невільниць, щоб несли ці блюда, і сорок рабів, щоб їх охороняли. Тоді ми дізнаємося, чи багатий він, чи ні.
А про себе візир думав: "Неможливо, щоб хтось міг усе це здобути. Він буде безсилий це зробити, і я позбавлюся його".
- Ти добре придумав, о візире! - закричав султан і сказав матері Аладдіна:
- Ти чула, що говорить візир? Іди і передай твоєму синові: якщо він хоче одружитися з моєю донькою, нехай присилає сорок золотих блюд з такими ж каменями, і сорок невільниць, і сорок рабів.
Мати Аладдіна поцілувала перед султаном землю і пішла додому. Вона йшла і говорила собі, похитуючи головою:
- Звідки ж Аладдін візьме все це? Ну, припустимо, що він піде в підземний сад і набере там ще каменів, але звідки візьмуться раби і невільниці? Так вона розмовляла сама з собою всю дорогу, поки не дійшла до дому. Вона увійшла до Аладдіна сумна і збентежена. Побачивши, що у матері немає в руках блюда, Аладдін скрикнув:
- О матусю, я бачу, ти сьогодні говорила з султаном. Що ж він сказав тобі?
- О дитино моя, краще було б мені й не ходити до султана, і не говорити з ним, - відповіла бабуся. - Послухай тільки, що він мені сказав.
І вона передала Аладдіну слова султана, а Аладдін засміявся від радості.
- Заспокойся, матусю, - сказав він, - це найлегша річ.
Він узяв лампу і потер її, і коли мати побачила це, вона побігла на кухню, щоб не бачити джина. А джинн одразу ж з'явився і сказав:
- О пане, я до твоїх послуг. Чого ти хочеш? Вимагай - отримаєш.
- Мені потрібно сорок золотих блюд, повних коштовними каменями, сорок невільниць, щоб несли ці блюда, і сорок рабів, щоб їх охороняли, - сказав Аладдін.
- Буде виконано, о пане, - відповів Маймун, раб лампи. - Може бути, ти хочеш, щоб я зруйнував місто чи збудував палац? Наказуй.
- Ні, зроби те, що я тобі сказав, - відповів Аладдін, і раб лампи зник.
Через найкоротший час він з'явився знову, а за ним йшли сорок прекрасних невільниць, і кожна тримала на голові золоте блюдо з коштовними каменями. Невільниць супроводжували високі, гарні раби з оголеними мечами.
- Ось те, що ти вимагав, - сказав джинн і зник.
Тоді мати Аладдіна вийшла з кухні, оглянула рабів і невільниць, а потім вишикувала їх парами і гордо пішла попереду них до палацу султана.
Весь народ збігся дивитися на це небачене хода, і варта у палаці оніміла від подиву, коли побачила цих рабів і невільниць.
Мати Аладдіна привела їх прямо до султана, і всі вони поцілували перед ним землю й, знявши блюда з голови, поставили їх у ряд. Султан зовсім розгубився від радості і не міг вимовити ані слова. А прийшовши до тями, він сказав візиру:
– О візире, яка твоя думка? Хіба не гідний той, хто має таке багатство, стати чоловіком моєї доньки, цариці Будур?
– Гідний, о володарю, – відповів візир, важко зітхаючи. Він не смів сказати «ні», хоча заздрість і досада вбивали його.
– О жінко, – сказав султан матері Аладдіна, – йди й передай своєму синові, що я прийняв його дарунок і згоден віддати за нього царицю Будур. Нехай він з’явиться до мене – я хочу його бачити.
Мати Аладдіна поспішно поцілувала землю перед султаном і з усіх ніг побігла додому – так швидко, що вітер не міг за нею вгнатися. Вона прибігла до Аладдіна й закричала:
– Радій, о сину мій! Султан прийняв твій дарунок і згоден, щоб ти став чоловіком цариці. Він сказав це при всіх. Іди зараз же до палацу – султан хоче тебе бачити. Я виконала доручення, тепер закінчуй справу сам.
– Дякую тобі, матусю, – сказав Аладдін, – зараз піду до султана. А тепер іди – я буду розмовляти з джином.
Аладдін узяв лампу і потер її, і того ж часу з’явився Маймун, раб лампи. І Аладдін сказав йому:
– О Маймуне, приведи мені сорок вісім білих невільників – це буде моя свита. І нехай двадцять чотири невільники йдуть попереду мене, а двадцять чотири – позаду. І ще достав мені тисячу динарів і найкращого коня.
– Буде виконано, – сказав джин і зник. Він доставив усе, що наказав Аладдін, і запитав:
– Чого ти хочеш ще? Чи не хочеш ти, щоб я зруйнував місто чи збудував палац? Я все можу.
– Ні, поки що не треба, – сказав Аладдін.
Він стрибнув на коня й поїхав до султана, і всі мешканці збіглися подивитися на красивого юнака, що їхав з такою пишною свитою. На ринковій площі, де було найбільше народу, Аладдін дістав із мішка жменю золота й кинув її. Усі кинулися ловити й збирати монети, а Аладдін кидав і кидав, поки мішок не спорожнів.
Він під’їхав до палацу, і всі візирі та еміри зустріли його біля воріт і провели до султана. Султан піднявся йому назустріч і сказав:
– Ласкаво просимо тебе, Аладдіне. Шкода, що я не познайомився з тобою раніше. Я чув, що ти хочеш одружитися з моєю донькою. Я згоден. Сьогодні буде ваше весілля. Ти все приготував для цього свята?
– Ні ще, о володарю султане, – відповів Аладдін. – Я не збудував для цариці Будур палацу, гідного її сану.
– А коли ж буде весілля? – запитав султан. – Адже палац швидко не збудуєш.
– Не турбуйся, о володарю султане, – сказав Аладдін. – Почекай трохи.
– А де ти збираєшся збудувати палац, о Аладдіне? – запитав султан.
– Чи не хочеш ти збудувати його перед моїми вікнами, ось на цьому пустирі?
– Як тобі буде завгодно, о володарю, – відповів Аладдін.
Він попрощався з царем і поїхав додому разом із свитою.
Дома він узяв лампу, потер її, і, коли з’явився джин Маймун, сказав йому:
– Ну, а тепер збудуй палац, але такий, якого ще не було на землі. Чи можеш ти це зробити?
– Можу! – вигукнув джин голосом, подібним до грому. – До завтрашнього ранку буде готово. Залишишся задоволений.
І справді, наступного ранку на пустирі височів чудовий палац. Стіни його були складені з золотих і срібних цеглин, а дах був діамантовий. Щоб поглянути на нього, Аладдіну довелося вилізти на плечі джина Маймуна – так високий був палац. Аладдін обійшов усі кімнати в палаці й сказав Маймуну:
– О Маймуне, я придумав одну жарт. Зламай ось цю колону, і нехай султан думає, що ми забули її збудувати. Він захоче збудувати її сам і не зможе цього зробити, і тоді він побачить, що я сильніший і багатший за нього.
– Добре, – сказав джин і махнув рукою; колона зникла, наче її й не було. – Чи не хочеш ти ще щось зруйнувати?
– Ні, – сказав Аладдін. – Тепер я піду і приведу сюди султана.
А султан вранці підійшов до вікна й побачив палац, який так блищав і сяяв на сонці, що на нього було боляче дивитися. Султан поспішно покликав візира й показав йому палац.
– Ну, що ти скажеш, о візире? – запитав він. – Чи гідний бути чоловіком моєї доньки той, хто за одну ніч збудував такий палац?
- О володарю султане, - закричав візир, - хіба ти не бачиш, що цей Аладдін — чарівник! Стережися, як би він не відібрав у тебе твого царства!
- Заздрісний ти чоловік, о візире, - сказав султан. - Мені нема чого боятися, а ти говориш усе це із заздрощів.
У цей час увійшов Аладдін і, поцілувавши землю біля ніг султана, запросив його оглянути палац.
Султан із візирем обійшли весь палац, і султан не втомлювався милуватися його красою та розкішшю. Нарешті Аладдін привів гостей до того місця, де Маймун зруйнував колону. Візир одразу помітив, що не вистачає однієї колони, і закричав:
- Палац не добудований! Однієї колони тут не вистачає!
- Не біда, - сказав султан. - Я сам поставлю цю колону. Покличте сюди головного будівничого!
- Краще не пробуй, о султане, - тихо сказав йому візир. - Тобі це не під силу. Подивись: колони такі високі, що не видно, де вони закінчуються, і вони зверху донизу викладені дорогоцінним камінням.
- Замовкни, о візире, - гордо сказав султан. - Невже я не зможу збудувати одну колону?
Він наказав скликати всіх каменярів, які були в місті, і віддав усі свої дорогоцінні камені. Але їх не вистачило. Дізнавшись про це, султан розгнівався і крикнув:
- Відкрийте головну скарбницю, заберіть у моїх підданих усі дорогоцінні камені! Невже всього мого багатства не вистачить на одну колону?
Але через кілька днів будівники прийшли до султана і доповіли, що каміння та мармуру вистачило лише на чверть колони. Султан наказав відрубати їм голови, але колону все-таки не поставив. Дізнавшись про це, Аладдін сказав султану:
- Не сумуй, о султане. Колона вже стоїть на місці, і я повернув усі дорогоцінні камені їхнім власникам.
Того ж вечора султан влаштував чудове свято на честь весілля Аладдіна і царівни Будур, і Аладдін із дружиною стали жити в новому палаці.
Ось поки що все, що сталося з Аладдіном.
Що ж до магрибінця, то він повернувся до себе в Іфрикію і довго сумував і журився. Він пережив багато лиха й мук, намагаючись добути чарівну лампу, але вона все-таки не дісталася йому, хоча була зовсім близько. Лише одна втіха була в магрибінця: «Якщо цей Аладдін загинув у підземеллі, значить, і лампа знаходиться там. Можливо, мені вдасться заволодіти нею і без Аладдіна».
Так він роздумував про це цілими днями. І ось одного разу він захотів переконатися, що лампа ціла і знаходиться в підземеллі. Він погадав на піску і побачив, що все в скарбниці залишилося так, як було, але лампи там більше немає. Серце його замерло. Він став гадати далі і дізнався, що Аладдін врятувався з підземелля і живе у своєму рідному місті. Швидко зібрався магрибинець у дорогу і поїхав через моря, гори та пустелі до далекої Персії. Знову довелося йому терпіти лихо та нещастя, і нарешті він прибув до того міста, де жив Аладдін.
Магрибинець пішов на ринок і став слухати, що говорять люди. А в цей час якраз закінчилася війна персів із кочівниками, і Аладдін, який стояв на чолі війська, повернувся до міста переможцем. На ринку тільки й було розмов, що про подвиги Аладдіна.
Магрибинець походив і послухав, а потім підійшов до продавця холодної води і запитав його:
- Хто такий цей Аладдін, про якого всі люди тут говорять?
- Одразу видно, що ти не місцевий, - відповів продавець. - Інакше ти знав би, хто такий Аладдін. Це найбагатша людина у всьому світі, а його палац — справжнє диво.
Магрибинець простягнув водоносу динар і сказав йому:
- Візьми цей динар і зроби мені послугу. Я справді чужинець у вашому місті, і мені хотілося б подивитися на палац Аладдіна. Проведи мене до цього палацу.
- Ніхто краще за мене не покаже тобі дорогу, - сказав водонос. - Ходім. Він привів магрибінця до палацу і пішов, благословляючи цього чужинця за щедрість. А магрибинець обійшов навколо палацу і, оглянувши його з усіх боків, сказав сам до себе:
- Такий палац міг збудувати лише джинн, раб лампи. Напевно, вона знаходиться в цьому палаці.
Довго вигадував магрибинець хитрість, за допомогою якої він міг би заволодіти лампою, і нарешті вигадав.
Він пішов до мідника і сказав йому:
- Зроби мені десять мідних ліхтарів і візьми за них яку хочеш плату, але тільки поспішай. Ось тобі п’ять динарів у завдаток.
- Слухаю і кориюся, - відповів мідник. - Приходь увечері, ліхтарі будуть готові.
Ввечері магрибинець отримав десять новеньких ліхтарів, що блищали, як золоті. Він провів ніч без сну, думаючи про хитрість, яку він влаштує, а на світанку піднявся і пішов містом, кричачи:
- Хто хоче обміняти старі ліхтарі на нові? У кого є старі мідні ліхтарі? Міняю на нові!
Народ юрбою ходив за магрибинцем, а діти стрибали навколо нього і кричали:
- Біснуватий, біснуватий!
Але магрибинець не звертав на них уваги і кричав:
- У кого є старі лампи? Міняю на нові!
Нарешті він підійшов до палацу. Аладдіна самого в цей час не було вдома — він виїхав на полювання, і в палаці залишилася його дружина, царівна Будур. Почуючи крики магрибінця, Будур послала старшого привратника дізнатися, у чому справа, і привратник, повернувшись, сказав їй:
- Це якийсь біснуватий дервиш. У нього в руках нові лампи, і він обіцяє дати за кожну стару лампу нову.
Царівна Будур засміялася і сказала:
- Добре б перевірити, чи правду він говорить, чи обманює. Чи немає в нас у палаці якоїсь старої лампи?
- Є, пані, — сказала одна з невільниць. — Я бачила в кімнаті пана нашого Аладдіна мідну лампу. Вона вся позеленіла і нікуди не годиться.
А Аладдіну, коли він виїжджав на полювання, знадобилися припаси, і він викликав джинна Маймуна, щоб той приніс те, що треба. Коли джинн приніс замовлене, лунав звук рога, і Аладдін поспішав, кинув лампу на ліжко і вибіг із палацу.
- Принеси цю лампу, — наказала Будур невільниці, — а ти, Кафуре, віднеси її магрибінцю, і нехай він дасть нам нову.
І привратник Кафур вийшов на вулицю і віддав магрибінцю чарівну лампу, а натомість отримав новенький мідний світильник. Магрибинець дуже зрадів, що його хитрість вдалася, і сховав лампу за пазуху. Він купив на ринку осла і поїхав.
А виїхавши за місто і переконавшись, що ніхто його не бачить і не чує, магрибинець потер лампу, і джинн Маймун з'явився перед ним. Магрибинець крикнув йому:
- Хочу, щоб ти переніс палац Аладдіна і всіх, хто в ньому знаходиться, до Іфрикії і поставив би його в моєму саду, біля мого дому. І мене теж перенеси туди.
- Буде виконано, — сказав джинн. — Заплющ очі і відплющ очі, і палац буде в Іфрикії. А може, ти хочеш, щоб я зруйнував місто?
- Виконуй те, що я тобі наказав, — сказав магрибинець, і не встиг він договорити цих слів, як побачив себе в своєму саду в Іфрикії, біля палацу. І ось поки все, що з ним було.
Що ж до султана, то він прокинувся вранці і виглянув у вікно — і раптом бачить, що палац зник, і там, де він стояв, — рівне гладке місце. Султан протер очі, думаючи, що він спить, і навіть ущипнув собі руку, щоб прокинутися, але палац не з'явився.
Султан не знав, що думати, і почав голосно плакати і стогнати. Він зрозумів, що з царівною Будур сталася якась біда. На крики султана прибіг візир і запитав:
- Що з тобою сталося, о володарю султане? Яка лиха тебе вразила?
- Та хіба ти нічого не знаєш? — закричав султан. — Ну, то виглянь у вікно. Що ти бачиш? Де палац? Ти — мій візир і відповідаєш за все, що робиться в місті, а у тебе під носом зникають палаци, і ти нічого не знаєш про це. Де моя дочка, плід мого серця? Говори!
- Не знаю, о володарю султане, — відповів переляканий візир. — Я казав тобі, що цей Аладдін — злий чарівник, але ти мені не вірив.
- Приведи сюди Аладдіна, — закричав султан, — і я відрубаю йому голову! У цей час Аладдін якраз повертався з полювання. Слуги султана вийшли на вулицю, щоб його знайти, і, побачивши його, побігли до нього назустріч.
- Не гнівайся на нас, о Аладдіне, пане наш, — сказав один із них. — Султан наказав скрутити тобі руки, закувати тебе в кайдани і привести до нього. Нам буде важко це зробити, але ми люди підневільні і не можемо не послухати наказу султана.
- За що султан розгнівався на мене? — запитав Аладдін. — Я не зробив і не задумав нічого поганого проти нього чи проти його підданих.
Покликали коваля, і він закував ноги Аладдіна в кайдани. Поки він робив це, навколо Аладдіна зібралася юрба. Жителі міста любили Аладдіна за його доброту і щедрість, і, коли вони дізналися, що султан хоче відрубати йому голову, вони всі збіглися до палацу. А султан наказав привести Аладдіна до себе і сказав йому:
- Правий був мій візир, коли говорив, що ти чарівник і ошуканець. Де твій палац і де моя дочка Будур?
- Не знаю, о володарю султане, — відповів Аладдін. — Я ні в чому перед тобою не винен.
- Відрубати йому голову! — крикнув султан, і Аладдіна знову вивели на вулицю, а за ним вийшов кат.
Коли жителі міста побачили ката, вони оточили Аладдіна і послали сказати султану:
"Якщо ти, о султане, не помилуєш Аладдіна, то ми перевернемо на тебе твій палац і переб'ємо всіх, хто в ньому знаходиться. Звільни Аладдіна і змилуйся над ним, а то тобі доведеться погано".
- Що мені робити, о візире? — запитав султан, і візир сказав йому:
- Зроби так, як вони кажуть. Вони люблять Аладдіна більше, ніж нас з тобою, і, якщо ти його вб'єш, нам усім не доведеться добре.
- Ти правий, о візире, — сказав султан і наказав розкувати Аладдіна і сказати йому від імені султана такі слова:
"Я пощадив тебе, бо народ тебе любить, але якщо ти не знайдеш мою доньку, то я все-таки відрубаю тобі голову. Даю тобі сорок днів на це."
— Слухаю і кориюся, — сказав Аладдін і пішов із міста.
Він не знав, куди йому йти і де шукати царицю Будур, і горе так тиснуло його, що він вирішив утопитися. Він дійшов до великої річки і сів на березі, сумний і засмучений.
Задумавшись, він опустив у воду праву руку і раптом відчув, як щось зісковзує з його мізинця. Аладдін швидко витягнув руку з води і побачив на мізинці кільце, яке дав йому магрибінець і про яке він зовсім забув.
Аладдін потер кільце, і миттєво перед ним з'явився джинн Дахнаш, син Кашкаша, і сказав:
— О володарю кільця, я перед тобою. Чого ти хочеш? Наказуй.
— Хочу, щоб ти переніс мій палац на попереднє місце, — сказав Аладдін.
Але джинн, слуга кільця, похилив голову і відповів:
— О господарю, мені важко тобі зізнатися, але я не можу цього зробити. Палац збудований рабом лампи, і тільки він один може його перенести. Вимагай від мене щось інше.
— Якщо так, — сказав Аладдін, — неси мене туди, де зараз знаходиться мій палац.
— Закрий очі і відкрий очі, — сказав джинн.
І коли Аладдін закрив і знову відкрив очі, він побачив себе в саду, перед своїм палацом.
Він підбіг по сходах нагору і побачив свою дружину Будур, яка гірко плакала. Побачивши Аладдіна, вона скрикнула і заплакала ще голосніше — тепер уже від радості. Трохи заспокоївшись, вона розповіла Аладдіну про все, що з нею сталося, а потім сказала:
— Цей проклятий магрибінець приходить до мене і переконує мене вийти за нього заміж і забути тебе. Він каже, що султан, мій батько, відрубав тобі голову і що ти був сином бідняка, тому про тебе не варто сумувати. Але я не слухаю промов цього злого магрибінця, а весь час плачу за тобою.
— А де він зберігає чарівну лампу? — запитав Аладдін, і Будур відповіла:
— Він ніколи з нею не розлучається і завжди тримає її при собі.
— Слухай мене, о Будур, — сказав Аладдін. — Коли цей проклятий знову прийде до тебе, будь з ним ласкова і привітна і пообіцяй йому, що вийдеш за нього заміж. Попроси його повечеряти з тобою, і коли він почне їсти і пити, підсип йому в вино ось цього снодійного порошку. І коли магрибінець засне, я увійду в кімнату і вб'ю його.
— Мені буде нелегко говорити з ним ласкаво, — сказала Будур, — але я постараюся. Він скоро повинен прийти. Іди, я тебе сховаю в темній кімнаті, а коли він засне, я плесну в долоні, і ти увійдеш.
Ледь Аладдін встиг сховатися, як у кімнату Будур увійшов магрибінець. Цього разу вона зустріла його радісно і привітно сказала:
— О господарю мій, зачекай трохи, я приберуся, а потім ми з тобою разом повечеряємо.
— З радістю і задоволенням, — сказав магрибінець і вийшов, а Будур наділа своє найкраще вбрання і приготувала страви та вино.
Коли магрибінець повернувся, Будур сказала йому:
— Ти був правий, о господарю мій, коли говорив, що Аладдіна не варто любити і пам'ятати. Мій батько відрубав йому голову, і тепер у мене немає нікого, крім тебе. Я вийду за тебе заміж, але сьогодні ти повинен робити все, що я тобі скажу.
— Наказуй, о пані моя, — сказав магрибінець, і Будур почала його частувати і поїти вином, а коли він трохи сп'янів, сказала йому:
— У нашій країні є звичай: коли наречений і наречена їдять і п'ють разом, то останній ковток вина кожен випиває з келиха іншого. Дай же мені твій келих, я відп'ю з нього ковток, а ти вип'єш з мого.
І Будур подала магрибінцю келих вина, в який вона заздалегідь підсипала снодійного порошку. Магрибінець випив і миттєво впав, ніби підкошений грімом, а Будур плеснула в долоні. Аладдін тільки цього й чекав. Він увірвався в кімнату і, розмахнувшись, відрубав мечем голову магрибінцю. Потім він витягнув у нього з-за пазухи лампу і потер її, і миттєво з'явився Маймун, раб лампи.
— Перенеси палац на попереднє місце, — наказав йому Аладдін.
За мить палац уже стояв навпроти палацу султана, і султан, який у цей час сидів біля вікна і гірко плакав за своєю донькою, ледве не втратив свідомості від подиву і радості. Він миттєво прибіг до палацу, де була його донька Будур. І Аладдін з дружиною зустріли султана, плачучи від щастя.
Султан попросив у Аладдіна вибачення за те, що хотів відрубати йому голову, і з того дня нещастя Аладдіна припинилися, і він довго і щасливо жив у своєму палаці разом із дружиною та матір'ю.
Інші казки
