Асіпатль і володар Морський Змій

Давним-давно жив-був на півночі Шотландії один заможний фермер. У нього було семеро синів і одна дочка. І наймолодшому синові люди дали дуже дивне прізвисько — його прозвали Асіпатл, що означає: «Той, хто валяється в попелі». Мабуть, Асіпатл заслужив це прізвисько.

Хлопець був лінивий — не хотів працювати на фермі, як працювали його брати. Цілий день десь носився, оборваний, нечесаний, і в голові у нього були лише тролі та велетні, ельфи та гноми.

У довгі літні дні, коли припікало сонце, коли бджоли дзвеніли, навіваючи дрімоту, і навіть крихітні комахи рухалися ніби уві сні, хлопчик лягав на купу попелу на подвір’ї ферми. Там він лежав годинами, пересипав попіл між пальцями, як пісок на морському березі, грівся на сонечку і сам собі розповідав казки.

А брати його тим часом старанно працювали в полі. Вони показували пальцями на Асіпатла, сміялися з нього і говорили один одному, що люди недарма прозвали його — «Той, хто валяється в попелі». Зовсім нікудишній хлопчина! Коли старші брати поверталися додому з роботи, вони ганяли молодшого по дорученнях і дражнили його, а мати змушувала його підмітати підлогу, носити торф із торф’яного складу та воду з колодязя і взагалі виконувати таку роботу, за яку ніхто інший не хотів братися.

Важко жилося Асіпатлу. Часто йому було б зовсім кепсько, якби не сестра. Вона його дуже любила і терпляче слухала його оповідки. І вона ніколи не сміялася з нього, не говорила, як брати, що він «усе бреше». Але ось прийшла біда. Принаймні — для нещасного Асіпатла. У короля тієї країни, де жила родина фермера, була лише одна дочка — принцеса Джемделавлі. Батько гаряче любив її і ні в чому їй не відмовляв. Сталося так, що принцесі Джемделавлі знадобилася служниця. Одного разу принцеса їхала верхи повз ферму і побачила сестру Асіпатла, коли та стояла біля калітки.

Дівчина сподобалася принцесі, і вона попросила батька взяти її на службу. Король погодився одразу — він виконував усі бажання дочки. Незабаром на ферму примчав вісник і передав фермеру наказ короля відпустити доньку до палацу.

Фермер дуже зрадів, що доньці випало таке щастя. Зраділи і мати її, і шестеро братів — словом, усі домочадці, крім Асіпатла. А він із сумом дивився вслід сестрі, коли та їхала верхи на коні, пишаючись своїм новим вбранням і черевичками. Ці черевички батько сам їй пошив із коров’ячої шкіри, щоб вона носила їх, коли приїде до палацу і почне служити принцесі, — вдома ж вона завжди бігала боса.

Минув час, і ось одного разу королівський гонець проскакав усією країною зі страшною звісткою. Минулого вечора якісь рибалки, що виїхали на човнах у море, побачили здалеку Местера Стуруорма, а всі знають, що це — найбільший, найголовніший і найславніший із усіх Морських Зміїв. У Писанні він названий «Левіафаном», і якби жив він у наші дні — хвіст його простягнувся б до Ісландії, тоді як морда торкалася б Нордкапа.

Рибалки бачили, як страшне чудовисько повернуло морду до берега і то й отворювало пащу й зловісно позіхало. Воно ніби хотіло показати, що проголодалося, і якщо його не нагодують, воно знищить усіх на землі — і людину, і звіра, і птаха, і плазунів.

Усі знали, що дихання Змія отруєне ядом і, як вогонь, палить усе, на що він дихає. Якби це страшне чудовисько підняло голову і випустило губительний жар на сушу — квітуча країна через кілька тижнів перетворилася б на пустелю.

Коли рознеслася ця звістка, люди замерли від жаху — адже вони знали, яка велика біда їм загрожує. Король скликав усіх своїх радників і попросив їх придумати, як допомогти біді.

Цілих три дня радилися ці важкі бородаті мужи. Багато чого вони запропонували, багато мудрих думок висловили, але — на жаль! — так і не змогли придумати, як прогнати Морського Змія.

Нарешті ввечері третього дня, коли всі вже перестали сподіватися на порятунок, двері до зали засідань відчинилися, і увійшла королева. Треба сказати, що королева була другою дружиною короля. У народі її не любили, бо вона була жінка горда і різка. Падчерку свою, принцесу Джемделавлі, вона ненавиділа, а з чоловіком своїм, королем, розмовляла набагато рідше, ніж з одним знаменитим чарівником, якого всі боялися. Поважні радники несхвально подивилися на королеву, коли вона сміливо увійшла до зали засідань, стала біля трону і заговорила голосно:

— Ви думаєте, старійшини, що ви хоробрі й сильні і здатні захищати народ. Може, і так, коли вам доводиться боротися зі смертними. Але той ворог, що тепер загрожує нашій країні, вам не по силам. Перед ним наша зброя — все одно що солома. Не силою рук можна його перемогти, а чарівництвом. Отже, послухайте мої слова, хоч я й жінка. Порадьтеся з великим чарівником. Від нього ніщо не приховано. Він знає всі таємниці землі, повітря і моря.

Ні королю, ні його наближеним ця порада не сподобалася. Чарівника вони ненавиділи. І до того ж їм було відомо, що королева під його впливом. Але ж самі вони нічого не могли придумати і не знали, де шукати допомоги. Ось і довелося їм, хоч неохоче, послухати королеву і послати за чарівником. Коли ж він з’явився на поклик і сів серед них, їм стало моторошно. Це був високий, худий, страшний чоловік; борода його спадала до колін, волосся огортало його, ніби плащем, а обличчя було біліше вапна. Здавалося, він боявся сонця і все життя просидів у темряві.

Радники і король дивилися на нього зневажливо. Але ж ніхто інший не міг їм допомогти. Тому вони розповіли йому все і попросили в нього поради і допомоги. Чарівник холодно відповів, що подумає, а завтра знову прийде до зали засідань і скаже, що треба робити.

Наступного дня він прийшов і подав таку пораду, що волосся у всіх стало дибки від жаху.

— Лише одним можна вмилостивити Великого Змія і врятувати країну, — сказав чарівник. — Треба що-суботи кидати йому на з’їдження семеро молодих дівчат, найкрасивіших. Спробуйте зробити це два-три рази, і якщо Морський Змій не змилується і не відпливе геть, тоді доведеться вдатися до іншого, вже останнього засобу. Але він настільки жахливий, що поки не варто про нього говорити, щоб не лякати людей заздалегідь.

Що було робити королю і радникам? Вони і ненавиділи чарівника, і боялися його. Але, як би важко їм не було, довелося його послухати. І король мусів видати жорстокий наказ.

І ось що-суботи королівські слуги хапали семеро прекрасних, ні в чому невинних дівчат, приносили їх на берег, зв’язаних по руках і ногах, і залишали самих на скелі, що вдавалася в море. Чудовисько простягало свій довгий роздвоєний язик і злизувало дівчат собі в пащу, а народ у жаху дивився на це з вершини високого пагорба. Вірніше — чоловіки дивилися з камінними обличчями, а жінки закривалися фартухами і голосно ридали.

— Невже немає іншого засобу?! — кричали вони. — Невже не можна врятувати країну якось інакше?
Але чоловіки лише стогнали і хитали головою.

— Немає іншого способу, — казали вони, — немає!

І ось одного разу обурений дитячий голос пролунав у натовпі:

— Невже серед вас немає дорослого чоловіка, який готовий битися з чудовиськом, вбити його і врятувати дівчат? Якщо немає, я візьмуся за це. Я не боюся Местера Стуруорма.

Це вигукнув хлопчик Ассіпатл, і всі здивовано озирнулися на нього. А він дивився на величезного Морського Змія, гнівно стиснувши кулаки, і його великі блакитні очі блищали, сповнені жалю та обурення.

— Бідний хлопчина збожеволів! Розум його затьмарився від цього видовища, — перешіптувалися люди.

Вони оточили хлопчика, щоб приголубити його й заспокоїти, але тут підійшов старший брат Ассіпатла і дав йому ляпаса.

— Тобі битися з Морським Змієм? — зневажливо вигукнув він. — Ще чого!

Іди додому, зарися в свій попіл і перестань нести дурниці. Він схопив Ассіпатла і потягнув до братів, і потім усі вони пішли додому. Але Ассіпатл увесь час твердив, що вб’є Морського Змія, а старші брати так розлютилися на "хвастуна", що почали кидати в нього камінням, і хлопчикові довелося рятуватися втечею. Того ж вечора шестеро братів молотили жито в клуні, Ассіпатл, як завжди, лежав у попелі і думав свою думку, поки не прийшла його мати і не наказала йому побігти до братів, щоб покликати їх на вечерю.

Ассіпатл піднявся — адже він був досить слухняний син. Але ледь він увійшов у клуню, брати накинулися на нього, помстившись за те, що він втік від них удень, збили його з ніг і так завалили соломою, що, якби не прийшов сам фермер дізнатися, чому вони так забарилися, Ассіпатл, мабуть, задихнувся б. За вечерею мати почала лаяти старших синів. Вона говорила, що тільки боягузи накидаються всією зграєю на того, хто молодший і менший за них. Тут Ассіпатл перестав їсти вівсянку, підняв очі й сказав:

— Не засмучуйся, мамо! Я сам не хотів з ними битися. А якби захотів, то всіх би відлупцював.

— Чому ж ти не спробував? — закричали брати.

— Тому що не хочу марно витрачати сили. Вони знадобляться мені, коли я піду битися з величезним Змієм, — спокійно відповів Ассіпатл.

Тут уже всі його рідні зареготали ще голосніше.

А час ішов. Кожної суботи сім дівчат кидали чудовиську на поїдання. І нарешті в народі заговорили, що пора з цим покінчити, бо інакше в країні не залишиться жодної дівчини.

Король знову скликав своїх старійшин. Вони довго радилися і вирішили, що треба ще раз послати за чарівником і запитати в нього, який інший, останній, спосіб він знає.

— Що б це не було, — говорили старійшини, — гірше, ніж ми робимо зараз, зробити не можна. Але вони не знали, чим загрожує новий спосіб.

Треба сказати, що жорстока королева ненавиділа свою пасербицю, принцесу Джемделавлі, і злому чарівникові це було відомо. Знав він і те, що королева не проти зовсім позбутися пасербиці; ось він і придумав, як їй догодити. Він з’явився на нараду, вдаючи дуже засмученим, і сказав, що залишається зробити тільки одне: віддати принцесу Джемделавлі Морському Змію. Тоді вже він напевно відпливе.

Як тільки він це сказав, зловісна тиша запанувала в залі нарад. Усі закрили собі обличчя руками, бо ніхто не наважувався подивитися на короля.

Король ніжно любив свою доньку і берег її як зіницю ока. Але він був справедливий і розумів, що не можна жаліти своєї рідної дитини, коли змушуєш інших батьків жертвувати доньками заради порятунку батьківщини. Він пішов до принцеси і поговорив із нею. Потім повернувся до старійшин і тремтячим голосом оголосив, що і він сам, і його донька готові на жертву.

— Вона моя єдина дитина, — сказав король, — вона остання в нашому роді.

Однак ми обидва вважаємо, що їй треба віддати життя заради порятунку рідної країни.

Солоні сльози покотилися по щоках суворих бородатих мужів, коли вони вислухали короля. Адже всі вони знали, як дорога йому принцеса Джемделавлі. Однак вони вважали, що слова короля — це мудрі слова і що рішення він прийняв правильне і справедливе. Звичайно, краще загинути одній дівчині, хоч вона і королівської крові, ніж тисячам інших дівчат гинути тиждень за тижнем — і без жодної користі.
Важко зітхали радники. І ось похилий законознавець, голова Королівської ради, піднявся, щоб оголосити смертний вирок принцесі. Але він ще не встиг промовити й слова, як раптом виступив вперед королівський зброєносець.

— Природа вчить нас, що в кожного гада є хвіст, — сказав він. — Зараз ваш законознавець оголосить вирок, а цей вирок — справді отруйний гад. Отже, у нього має бути хвіст. І ось який хвіст: якщо Владика Морський Змій поглине принцесу, але не відступить негайно, слід пригостити його вже не дівчиною, ніжною та молодою, а ось цим худим, жахливим, старим чарівником!

Не встиг він це сказати, як роздалися такі голосні вигуки схвалення, що злий чарівник увесь зігнувся, а його бліде обличчя змертвіло. І ось вирок оголосили, але було вирішено, що його приведуть у виконання лише через три тижні, щоб за цей час король розіслав своїх послів до всіх сусідніх королівств. Посли мали оголосити, що будь-який хоробрий, який зможе прогнати чудовисько і врятувати принцесу, отримає її за дружину. А як посаг за нею йому віддадуть все королівство і, крім того, прославлений королівський меч, що колись належав скандинавському богові Одіну.

Цим мечем Одін бився і перемагав усіх своїх ворогів. Меч називався "Сіккерснеппер", що означає "Вірноразиючий", і жодна людина не могла встояти проти нього.

Чутки про ці рішення рознеслися по всій країні, і кожен її мешканець оплакував принцесу Джемделавлі — адже їй загрожувала така страшна загибель! Оплакували її й фермер, батько Ассіпатла, і його дружина, і шестеро їхніх синів — словом, усі домочадці, крім самого Ассіпатла. А він сидів на купі попелу і мовчав.

Коли ж у сусідніх королівствах дізналися про заклик короля, усі молоді хоробрі заворушилися. Їм здавалося, що вбити морське чудовисько не так уже й важко, а прекрасну дружину, квітуче королівство і добрий меч знайдеш не кожного дня.

І ось тридцять шість воїнів прибули до королівського палацу, і кожен твердо сподівався отримати обіцяну нагороду. Але король послав їх усіх подивитися на величезного Змія, що лежав у морі, роззявивши неосяжну пащу. І коли воїни побачили його, дванадцять із них раптом захворіли, а дванадцять так налякалися, що кинулися тікати без огляду і не зупинилися, доки не дісталися своїх рідних місць. Отже, лише дванадцять із тридцяти шести хоробрих повернулися до королівського палацу, але й ці до того засмутилися, коли зрозуміли, який подвиг взялися здійснити, що їхньої хоробрості ніби й не було. Жоден навіть не спробував убити Морського Змія.

Три тижні минули повільно. І ось настав вечір напередодні того дня, коли мали принести в жертву принцесу. Того вечора король вирішив хоча б трохи розважити своїх гостей і влаштував урочисту вечерю. Невеселий це був бенкет: усі лише думали про те, яка страшна справа має статися завтра, і ніхто не міг ні їсти, ні пити. А коли вечеря закінчилася і всі пішли спати, крім короля та його старого зброєносця, король повернувся до головного залу і повільно піднявся на свій трон, що стояв на високому помості. Цей трон не був схожий на сучасні: це був просто величезний скриня, і в ньому король зберігав свої найцінніші скарби.

Тремтячими руками старий король відсунув залізні засуви, підняв кришку скрині і вийняв чудовий меч Вірноразиючий, той, що колись належав богові Одіну.

Вірний зброєносець колись бився пліч-о-пліч із королем у сотнях битв і тепер дивився на нього з великим співчуттям.

— Навіщо ти вийняв свій меч? — тихо запитав він. — Адже для тебе дні битв минули. Ти доблесно бився, пане мій, коли твоя рука була сильною і вірною. Але коли воїнові вісім десятків років, та ще шістнадцять, як виповнилося тобі, час йому посилати в бій інших, молодших людей.

Старий король у гніві повернувся до нього, і очі його загорілися, як у давні дні.

— Мовчи! — закричав він. — Інакше я підніму свій меч на тебе. Невже ти думаєш, що я віддам на поталу чудовиську свою єдину доньку, а сам пальцем не ворухну, щоб її врятувати, коли ніхто інший за це не береться? Говорю тобі, ні, — клянуся цим мечем, — і він схрестив великі пальці обох рук на Вірноразиючому, — що й меч, і я загинемо раніше, ніж хоча б один волосок впаде з голови моєї доньки. Отже, іди, мій старий товаришу, накажи приготувати мій човен, поставити на ньому вітрила і повернути його носом до моря. Я сам піду битися з Морським Змієм. А якщо я не повернуся, доручаю тобі захищати мою кохану доньку. Моя загибель, можливо, врятує їй життя.

Того вечора на фермі батьків Ассіпатла люди лягли спати рано: вранці всі домочадці збиралися піднятися на вершину пагорба біля моря, щоб побачити, як Морський Змій поглине принцесу. Усі, крім Ассіпатла, — його вирішили залишити вдома стерегти гусей.

Хлопчик так засмутився, що не міг спати, — адже він задумав велику справу! Він повертався з боку на бік у своєму кутку на купі попелу і раптом почув, як його батьки розмовляють, лежачи на своїй широкій ліжку. Ассіпатл прислухався і зрозумів, що вони сварляться.

— До пагорба над морем дуже вже далеко, — говорила мати Ассіпатла. — Боюся, що пішки мені туди не дістатися. Краще залишуся вдома.

— Ну ні, — заперечив батько. — З якої речі тобі сидіти вдома, коли там збереться вся округа? Сідай у сідло до мене за спину. Поїдемо разом на моїй добрій кобилі Швидконіжці.

— Не хочеться мені, щоб ти турбувався — брав мене з собою, — сказала його дружина. — А тому не хочеться, що, на мою думку, ти мене вже не любиш так, як любив раніше.

— Та ти збожеволіла! — з досадою вигукнув фермер. — Чому ти думаєш, що я тебе розлюбив?

— Тому що ти перестав розповідати мені свої таємниці, — відповіла фермерша. — Ось, наприклад, візьмемо хоч цю саму Швидконіжку. Цілих п'ять років я благала тебе сказати мені, чому, коли ти сам їдеш на ній верхом, вона летить швидше за вітер, а якщо хто інший сяде на неї, вона повзе, немов убога стара кобила.

Фермер засміявся.

— Я не тому приховував це від тебе, господине, що мало тебе любив, — сказав він, — а тому, що мало тобі довіряв. Адже жіночий язик базікає без упину, а я не хотів, щоб інші люди дізналися про мою таємницю. Але якщо це тебе засмучує, я, так і бути, розповім тобі все… Слухай! Коли я хочу зупинити Швидконіжку, я один раз ляскаю її по лівому боці. Коли хочу, щоб вона бігла, як біжать інші коні, я двічі ляскаю її по правому боці. А коли мені потрібно, щоб вона летіла, як вітер, я свищу в гусяче горло. Але я не знаю, коли мені знадобиться, щоб вона летіла, як вітер, тому завжди ношу з собою гусяче горло в лівій кишені куртки.

— Значить, ось як ти керуєш цією кобилою, — сказала фермерша, дуже задоволена, — і ось куди у нас діваються гусячі горла! Ну й хитрий же ти, господарю! А тепер, коли я про все дізналася, можна мені і заснути.

Ассіпатл уже перестав ворочатися з боку на бік у попелі. Він тихо сидів у своєму кутку, і очі його сяяли.

Хлопчик зрозумів, що нарешті настав його час.
Він терпляче чекав, поки не здогадався за диханням батьків, що вони заснули.

Потім підкрався до батькового одягу, витягнув гусяче горлечко з кишені куртки і безшумно вислизнув із дому. А як тільки вибіг на двір, стрілою помчався до стайні, осідлав і взнуздав Швидконіжку, закинув поводи їй на шию і вивів її за ворота.

Добра кобилка не звикла до Ассипатла. Вона ставала на диби, лягалася, рвалася вперед. Але хлопчик згадав слова батька і ляснув її по лівому боці.

Швидконіжка відразу стала як укопана. Ассипатл стрибнув на неї, ляснув її двічі по правому боці, і добра кобила з гучним іржанням побігла риссю.

Топіт її копит у нічній тиші підняв на ноги весь дім. Фермер і шестеро його синів, спотикаючись, помчали вниз сходами, в тривозі кричачи один одному, що хтось, мабуть, увів Швидконіжку.

Фермер першим дістався до дверей, і коли побачив при світлі зір, як тікає його улюблена кобила, заревів на весь голос:

— Злодій! Злодій! Тримай злодія! Тпру, Швидконіжко, тпру!

Швидконіжка почула голос господаря і відразу зупинилася. «Ну, я пропав!» — подумав Ассипатл. Адже він знав, що його батько і брати бігають швидко і ось-ось підбіжать до нього. А Швидконіжка — ні з місця! Але, на щастя, він згадав про гусяче горлечко. Витягнув його з кишені і свиснув. Жвава кобила відразу рвонулася вперед, помчала швидко, як вітер, і одним стрибком перемахнула через пагорб. Погоня навіть десятка кроків не встигла пробігти, як залишилася далеко позаду.

Зоря вже займалася, коли хлопчик побачив море. Там, попереду, на хвилях лежало величезне чудовисько, і Ассипатл знав, що має його вбити, — саме для цього він і примчав сюди здалеку. Кожен сказав би, що навіть мріяти про це безглуздо. Адже Ассипатл був худий, беззбройний юнак, а Володар Морський Змій був настільки великий, що, як казали люди, довжина його дорівнювала чверті земної окружності. Язик його був роздвоєний на кінці і нагадував вила. І цими вилами він міг ухопити все, що хотів, сунути собі в пащу і зжерти. Однак Ассипатл не злякався — під його лахміттям билося серце героя. «Ну, брате, тепер бережися! — сказав він собі. — Якщо не вистачає сили — виручить хитрість».

Ассипатл зіскочив з Швидконіжки, прив’язав добру кобилу до дерева, а сам пішов пішки, уважно дивлячись по сторонах. І ось він помітив на узліссі невеликий будиночок.

Двері його не були замкнені. Хлопчик увійшов і побачив, що стара господиня міцно спить на ліжку. Він не став її турбувати, сам зняв з полиці чугунок і уважно оглянув його.

«Це мені знадобиться, — подумав він, — а стара, напевно, не розізлиться, коли дізнається, що я взяв чугунок, щоб врятувати життя принцесі». Потім він витягнув з вогнища шматок тліючого торфу, сунув його в чугунок і пішов своєю дорогою.

У морі, біля самого берега, він побачив королівську ладдю. Вона вже була під вітрилами, і ніс її був повернутий у бік Володаря Морського Змія. Ладдю стерег човняр.

— Яке холодне ранок! — сказав йому Ассипатл. — Невже ти тут не замерз? Хочеш, піди на берег, пробігись і зігрійся, а я сяду в ладдю і буду її стерегти, поки ти не повернешся.

— Як би не так! — заперечив човняр. — А що скаже король, якщо він зараз прийде? Побачить, що я залишив його славну ладдю під охороною такого сопляка, як ти, а сам гріюся на пісочку, і що тоді буде? Мабуть, голову знімуть!

— Як хочеш, — байдуже кинув Ассипатл і взявся щось шукати на березі серед каміння. — А я поки пошукаю гарних мушель і підсмажу їх собі на сніданок.

І ось хлопчик набрав мушель, а потім почав копати ямку в піску, щоб покласти туди тліючий торф. Човняр із заздрістю дивився на нього: йому теж захотілося поїсти.

Але раптом Ассипатл закричав і застрибнув:

— Золото, золото! Клянусь богом Тором, хто б подумав, що тут знайдеться золото?!

Тут уже човняр не витримав — забув і про короля, і про свою голову. Вискочив із ладді, відштовхнув Ассипатла і став поспішно ритися в піску. Тоді Ассипатл схопив свій чугунок, стрибнув у ладдю, відштовхнув її від берега і встиг проплисти морем півмилі, перш ніж човняр зрозумів, як його обдурили.

Адже він, звичайно, не знайшов ніякого золота.

Човняр дуже розлютився, а старий король розлютився ще більше, коли разом із придворними спустився на берег. У руці у нього був славний меч Вірноразитель — адже він все ще леліяв несбувну надію, що йому, слабкому, дряхлому старцю, вдасться перемогти чудовисько і врятувати дочку. Але тепер, коли ладдя відпливла, навіть ця надія згасла. Королю залишалося лише стояти на березі серед все збільшуваної юрби підданих і чекати, що буде. І ось що було.

Ассипатл повільно плив морем, не відводячи очей від Морського Змія. Незабаром він помітив, що страшне чудовисько час від часу позіхає, ніби чекає не дочекається годування. І щоразу, коли воно позіхало, величезний потік води спрямовувався йому в горло, а потім знову виливався назовні через величезні зябра. І ось сміливий хлопчик спустив вітрило і направив ніс ладді прямо до пащі чудовиська.
Як тільки воно зігнулося знову, човен разом із хлопчиком затягнуло в пащу, і вони провалилися крізь горлянку Морського Змія в його темну утробу. Човен плив там все далі й далі, але незабаром вода почала убувати й виливатися з величезних зябер змія. Нарешті човен ніби сів на мілину. Тут Асіпатл вистрибнув із нього з чугунком у руках і побіг на пошуки.

Незабаром він дістався до печінки чудовиська. А він знав, що в риб’ячій печінці багато жиру. Хлопчик прокопав у ній дірку й сунув туди тліючий торф. Який же тут спалахнув пожежа! Асіпатл ледь встиг вчасно вскочити в човен – у Морського Змія почалися такі судоми, що він відригнув човен, і його викинуло прямо на сушу цілим і неушкодженим.

На морі піднялося таке хвилювання, що й королю, і його доньці (вона до того часу вже зійшла на берег, одягнена, як наречена, у білу сукню), і всім придворним, і всім селянам довелося шукати притулку на вершині пагорба. З цього безпечного місця вони тепер дивилися на море, очікуючи, що буде далі.

А Володар Морський Змій закрутився на всі боки, вигинаючись і корчачись. Він висунув із води свою огидну голову, а його язик зірвався й з такою силою вдарив по землі, що прорів у ній величезну тріщину. У цю тріщину хлинуло море, і воно утворило кривий протоку, який тепер відділяє Данію від Швеції та Норвегії.

Потім у чудовиська випало кілька зубів. Вони не потонули, але утворили острови, які тепер називаються Оркнейськими островами. Незабаром у чудовиська випало ще кілька зубів, і вони теж перетворилися на острови. Їх ми тепер називаємо Шотландськими островами.

Потім Змій згорнувся в клубок і здох. Цей клубок перетворився на острів Ісландію.

У його надрах досі горить вогонь – той самий вогонь, який колись запалив Асіпатл шматком тліючого торфу. Ось чому в цій холодній країні деякі гори вивергають полум’я.

Коли всі нарешті зрозуміли, що Володар Морський Змій справді мертвий, король, не пам’ятаючи себе від радості, обійняв Асіпатла, поцілував його й назвав своїм сином.

Він зняв із себе королівську мантію, надів на хлопчика й оперезав його своїм добрим мечем Вірнорубачем.

Потім король покликав доньку, принцесу Джемделавлі, вклав її руку в руку Асіпатла й оголосив, що, коли настане час, вона стане дружиною цього героя, і він буде правителем усього королівства.

Тут усі сіли на коней, причому Асіпатл їхав верхи на Швидконіжці поруч із принцесою, і, щасливі, повернулися до королівського палацу. Але як тільки вони під’їхали до воріт, назустріч їм вибігла служниця, сестра Асіпатла. Вона попросила принцесу нахилитися й прошепотіла їй щось на вухо.

Обличчя принцеси потемнішало; вона повернула назад свого коня, поскакала до батька – він разом із придворними їхав позаду – і передала йому слова служниці. Обличчя короля теж потемнішало, як грізна хмара. Ось що виявилося: жорстока королева зраділа, що назавжди позбулася падчерки, і весь ранок милувалася зі злим чарівником, адже старий король виїхав.

– Його треба негайно стратити! – вигукнув король. – Нема йому прощення!

– Важко буде знайти його, ваша величність, – сказала служниця. – Ось уже година, як він утік разом із королевою на найшвидших конях, які тільки знайшлися в стайні.

– А я його наздожену! – крикнув Асіпатл і швидше вітру помчався за втікачами на своїй добрій кобилі Швидконіжці.

Незабаром він їх майже наздогнав, вихопив свій меч і голосно наказав їм зупинитися.

Вони почули крик, обернулися й розреготалися, побачивши, що це всього лише той хлопчик, що завжди валяється в попелі.

– Нахабний хлопчисько! Я його проучу! – крикнув чарівник і кинувся назустріч Асіпатлу.

Він ніколи не був воїном, але знав, що звичайна зброя не може зашкодити його зачарованому тілу, і нічого не боявся. Але він не знав, що Асіпатл тримає в руці той самий меч, яким великий бог Одінг переміг усіх своїх ворогів. Хлопчик одним ударом меча звалив чарівника, і той мертвим звалився з коня.

Тут під’їхали придворні. Вони теж пустилися в погоню, але коні в них були не такі швидкі, як Швидконіжка. Придворні схопили за повід коня королеви й відвели його разом із вершницею до палацу. Королеву привели до ради, судили й наказали ув’язнити її у високій вежі. Там вона й провела решту своїх днів.

Коли Асіпатл став дорослим, він одружився з принцесою Джемделавлі, і безліч гостей бенкетувало й веселилося на їхньому весіллі. А коли старий король помер, молоді заступили його місце й довгі роки правили королівством.

Інші казки

• Останній із піктів
• Відьма з Файфа
• Нічні помічниці доброї господарки
• Король Малькольм і святі Гексама
• Велике лихо феніїв