Відьма з Файфа

Давним-давно жили-були в королівстві Файф старий і стара. Старий був чоловік тихий, лагідний, а стара — легковажна, пуста бабеня. Тож деякі їхні сусіди навіть косились на неї і казали, ніби вона відьма. Та й сам її чоловік цього боявся, бо вона, як не дивно, полюбила втікати з дому. Як тільки, бувало, на дворі стане смеркати, стара ніби зникала, і за всю ніч не поверталася додому. А вранці приходила бліда, втомлена, ніби ходила кудись далеко чи на важкій роботі надривалася. Чоловік намагався стежити, куди вона ходить і що робить, але не зміг.

Вона кожного разу встигала вискочити за двері, коли він дивився в інший бік. А як вискочить, так і слід її простуджувався. Ніяк не міг старий за нею встигнути.

Нарешті йому стало нестерпно, і одного разу він запитав її прямо: "Скажи, відьма ти чи ні?" А як почув відповідь, то вся кров у ньому застигла. Бо жінка його, не довго думаючи, відповіла, що так, вона справді відьма, і якщо він пообіцяє нікому про це не розповідати, вона розкаже, де пропадала. Ну, старий пообіцяв, що нікому нічого не розбалакає. Дуже вже йому хотілося дізнатися, де швендяє його стара.

Чекати йому довелося недовго. Через тиждень народився молодий місяць, а всім відомо, що в новолуння відьми якраз і люблять блукати невідомо де. І ось у першу ж ніч новолуння стара зникла. Повернулася вона на світанку.

Старий запитав у неї, де вона була. А стара розлилася сміхом і тут же розповіла йому про все, що з нею трапилося.

Виявилося, вона зустрілася зі своїми чотирма подругами біля старої церкви, що стоїть на пустищі. Там вони сіли верхи хто на лаврові гілки, хто на пучки болиголова, і ті відразу перетворилися на коней. Відьми помчали горами й долинами швидше вітру і стали ганятися за лисицями, ласками та совами. Потім перепливли річку Форт і піднялися на гору Бен-Ломонд. Там вони злізли з коней і почали пити пиво, що варилося не в людській пивоварні. Пили вони це пиво з рогових кубків, теж не людьми зроблених. А потім з-під величезного замшілого каменя вискочив крихітний чоловічок з маленькою волинкою під пахвою і почав грати, та так весело, що навіть форелі вистрибнули з озера під горою, а горностаї вибігли зі своїх нірок. Звідкись злетіли ворони та чаплі, сіли в темряві на дерева і теж почали слухати. А відьми — ті пустилися в танець і до того доплясувалися, що від втоми ледве могли всидіти на своїх кінях, коли настав час повертатися. Їхати довелося рано, щоб встигнути додому до перших півнів.

Старий слухав стару мовчки, лише головою похитував. А коли вона закінчила розповідати, промовив:

— Нащо тобі потрібні всі ці танці-пляси? Сиділа б краще вдома! Вдома спокійніше буде.

Але ось знову настало новолуння, і стара знову зникла на всю ніч. А коли вранці повернулася, розповіла чоловікові, що цього разу її подруги — і вона з ними — сіли в мушлі і попливли в них, як у човнах, по бурхливому морю. Пливли вони, поки не пристали до берегів Норвегії. Там вони сіли верхи на невидимих коней, дітей вітру, помчали на них горами, ущелинами та льодовиками і нарешті прибули до Лапландії. Вона була вся вкрита снігом. Там ельфи, феї та морські діви Півночі бенкетували з чаклунами, домовиками, духами, і на цей бенкет з'явилися навіть самі мисливці-привиди, яких ні один смертний не бачив.

Відьми з Файфа теж бенкетували з усіма іншими. Вони їли, пили, танцювали, співали і — найголовніше — дізналися від тамошньої нечистої сили деякі чарівні слова, або, інакше кажучи, наговір. Варто лише прошепотіти ці слова, як одразу злетиш у повітря, а потім перед тобою відімкнуться всі замки й засуви, так що куди хочеш, туди й увійдеш. Потім відьми з Файфа повернулися додому дуже задоволені. Старий на це лише буркнув:

— Нащо тобі потрібно швендяти в такі місця? Лежала б краще вдома, у своїй постілі, тепліше було б.

Але після того як стара втретє зникла на всю ніч, її оповідання зачепили старого за живе.

Цього разу вона зустрілася з подругами в домі однієї відьми, що жила по сусідству. Вони почули, що в карлайлського єпископа є винний льох, а в тому льоху зберігається чудове вино. Ну, відьмам і захотілося скуштувати цього вина, і ось як вони до нього дісталися: ступить відьма на гачок у каміні — той гачок, на який казан вішають, коли юшку варять, — прошепоче наговір, якому навчилася від ельфів у Лапландії, і… ось чудеса! Вилетить у димар, точь-у-точь як дим вилітає. Ну, потім вони всі полетіли повітрям, немов клапті хмар, і миттю добралися до палацу єпископа в Карлайлі.

Там усі замки й засуви відімкнулися перед ними самі собою. Відьми проникли до винниці, скуштували єпископського вина і до перших півнів повернулися до Файфа — зовсім тверезі, степенні старушки — ні грама хмелю в очах.

Як почув про це старий, навіть зі стільця підскочив, — адже він найбільше на світі любив гарне вино, а таке йому не часто доводилося пити.

— Ну, такою жінкою, як ти, можна пишатися, чесне слово! — вигукнув старий. — Розкажи-но мені цей наговір, стара, і я теж туди полечу — хочеться мені скуштувати єпископського вина.

Але стара лише головою похитала.

— Ні, ні! Не можу, — каже. — Тобі скажу, ти іншим перекажеш, а тоді весь світ догори дригом полетить. Всі свою роботу покинуть і полетять по світу швендяти, у чужі справи носа совати та до чужих ласощів добиратися. Тож ти вже краще сиди тихо, старий. Досить тобі того, що ти вже знаєш.

Як не умовляв старий дружину, як не вмовляв, не захотіла вона відкрити йому свою таємницю.
Але він був старий хитрий дід, а єпископське вино не давало йому спокою. І ось він ніч за ніччю став ховатися в домі тієї старої, де його дружина зі своїми подругами зустрічалася. Довго йому довелося їх вичікувати, але нарешті він дочекався свого часу.

Одного разу ввечері всі п’ять подруг зібралися в тому домі. Старушки тихенько базікали, хихикали, згадували про все, що з ними трапилося в Лапландії. Трохи згодом вони підбігли до каміна. І ось – стане відьма на стілець, потім ступить на гачок, чорний від сажі, пробурмотає чарівні слова і… ну й чудеса! Дід ще й духу перевести не встигне, а відьми вже й слід простыв! Випорхнула в димохід. І так усі відьми полетіли одна за одною. "Ну, це й я можу!" – подумав дід. Ступив на гачок, прошепотів замовляння, вилетів у димохід і понісся повітрям слідом за п’ятьма відьмами – ні дати ні взяти справжній чаклун.

Відьми, коли летять, не озираються, тому вони й не помітили, що дід слідом за ними несеся.

Але ось вся ватага підлетіла до палацу єпископа в Карлайлі й спустилася в підвал. І тільки тоді відьми побачили, що дід теж прилетів сюди слідом за ними. Це їм не дуже-то сподобалося. Але робити нічого! Довелося їм разом частуватися.

І ось усі вони почали куштувати вино то з однієї бочки, то з іншої. Але відьми відпивали з кожної лише по ковтку, зайвого не пили. Вже такі вони були старенькі, що ніколи розуму не втрачали – пам’ятали, що раз вони мають повернутися додому до перших півнів, значить, треба, щоб у голові не мутилося, і не можна напиватися до непритомності.

Але дід був не такий розумний, як вони. Він усе пив та пив єпископське вино, і нарешті його здолала дрімота. Він ліг на підлогу і міцно заснув.

Побачила це його стара і надумала його проучити – у інший раз, мовляв, не буде лізти, куди не слід. І коли відьмам настала пора повертатися додому, стара не стала будити чоловіка і полетіла з подругами.

А дід спокійно проспав у підвалі до ранку. Але ось двоє єпископських слуг спустилися в підвал, щоб налити вина для свого пана, і в темряві ледь не впали, наштовхнувшись на сплячого діда. Вони дуже здивувалися, і не дивно – адже двері в підвал були замкнені на замок, і вони їх самі відчинили.

Тут слуги витягли діда на світ божий і почали його трясти й бити, а коли нарешті розбудили, стали питати, як він сюди потрапив. Бідолаха так налякався, а голова у нього так закрутилася, що він тільки й зміг пробурмотіти: – Я з Файфу… на північному вітрі прилетів…

Як почули слуги ці слова, закричали: "Чаклун! Чаклун!" – і потягли діда до єпископа. І треба сказати, що в ті часи єпископи до смерті боялися чаклунів і відьом. Ну, карлайлський єпископ і наказав спалити діда живцем.

Бідний дід, як почув свій вирок, так від щирого серця пошкодував, що не залишився вдома, у своїй постелі, а погнався за єпископським вином. Але шкодуй не шкодуй – тільки марно!

І ось слуги витягли діда на двір, обмотали його ланцюгом і прив’язали цей ланцюг до товстого залізного стовпа. А навколо стовпа склали велике багаття і підпалили дрова.

Незабаром перший язик полум’я пробився між полінами, і дід подумав:

"Ну, тепер мені кінець!" Адже він начисто забув, що дружина в нього – відьма.

Але коли полум’я вже почало лизати дідіві штани, у повітрі щось затрепотіло, зашуміло, і раптом велика сіра птах з розпростертими крилами з’явилася в небі, каменем упала на двір і сіла на плече до діда. У дзьобі сіра птах тримала червоний нічний ковпак. І ось наділа вона ковпак дідові на голову, щось люто каркнула і полетіла. А дідові її каркання здалося кращим за найпрекраснішу пісню. Адже це не звичайна птах каркнула, це його дружина замовляння йому прошепотіла.

Як почув він її шепіт, підстрибнув від радості й голосно вигукнув чарівні слова. Тут ланцюги з нього звалилися, і він зірвався в повітря. Люди, що зібралися на площі, просто оніміли від подиву. А дід і не подумав попрощатися з мешканцями Карлайла – він летів усе вище і вище, прямо до королівства Файф, і незабаром прилетів додому цілий і неушкоджений. І він уже більше ніколи не намагався вивідувати дружинині таємниці. Залишив її в спокої – нехай, мовляв, робить, що хоче.

↑ Догори

Відьма з Файфа

Інші казки