Кульгава каченя

Жили собі дід і баба, а дітей у них не було. Усе сумували вони, а потім дід і каже бабі:

— Підем, старосто, у ліс за грибами! Пішли. Збирає баба гриби, глядь — у кущику гніздечко, а в гніздечку сидить каченя. От і каже баба дідові:

— Подивись-но, діду, яка гарна каченя!

Каже дід:

— Візьмемо її додому, нехай у нас живе. Стали її брати, бачать — у неї ніжка переломана. Вони взяли її обережненько, принесли додому, зробили їй гніздечко, обклали його пір’їнками, посадили в нього каченя, а самі знову за грибами пішли.

Повертаються, бачать — усе в них уже прибрано, хліб спекчений, борщ зварений. Вони до сусідів питають:

— Хто це? Хто це?

Ніхто нічого не знає.

На другий день пішли дід із бабою знову за грибами. Приходять додому, глядь — а в них і варенички зварені, і веретенце з пряжею на віконечку стоїть. Вони знову у сусідів питають:

— Не бачили кого?

— Бачили, — кажуть, — якусь дівчину, воду з криниці несла. Така, — кажуть, — гарна, тільки трохи кульгава.

От дід і баба думали-думали: «Хто б це міг бути?» — ніяк не додумаються. А баба потім і каже дідові:

— Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, ніби йдемо за грибами, а самі сховаємося і підглянемо, хто це нам воду носить.

Так вони і зробили.

Стоять за овином і раптом бачать — виходить із їх хати дівчина з коромислом: така красуня, така красуня! Тільки трохи кульгава. Пішла вона до криниці, а дід із бабою в хату; глядь — немає в гніздечку каченяти, тільки пір’я повно. Взяли вони тоді гніздечко і кинули в піч, там воно й згоріло.

А тут і дівчина з водою йде. Увійшла в хату, побачила діда й бабу і одразу ж до гніздечка, а гніздечка-то й немає. Як заплаче вона тоді! Дід і баба до неї, втішають:

— Не плач, голубко! Будеш нам замість дочки. Будемо ми тебе любити й пестити, як свою рідну. А дівчина каже:

— Я вік би у вас жила, якби ви не спалили мого гніздечка та за мною не підглядали. А тепер, — каже, — не хочу! Зробіть мені, дідусю, пряличку і веретенце, я від вас піду.

Плачуть дід і баба, просять її залишитися — не погоджується.

От і зробив тоді їй дід прялку і веретенце. Сіла вона на подвір’ї і пряде. Раптом летить зграйка каченят, побачили її й заспівали:

Ось де наша діва,
Ось де наша Єва,
На метеному подвір’ї
Та на тесаному стовпі.
Самопрялка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скинемо їй по пір’їнці,
З нами хай летить!

А дівчина їм відмовляє:

Не хочу я з вами:

Як ходила по лугу,
Поломала ногу,
Ви мене покинули,
Далі собі пішли!

Скинули вони їй по пір’їнці, а самі полетіли далі. Ось летить друга зграйка. Ці теж заспівали:

Ось де наша діва,
Ось де наша Єва,
На метеному подвір’ї
Та на тесаному стовпі.
Самопрялка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скинемо їй по пір’їнці,
З нами хай летить!

Дівчина і їм теж відмовила, і вони полетіли, скинувши їй по пір’їнці. А тут летить і третя зграйка, побачили дівчину і враз заспівали:

Ось де наша діва,
Ось де наша Єва,
На метеному подвір’ї
Та на тесаному стовпі.
Самопрялка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скинемо їй по пір’їнці,
З нами хай летить!

Скинули вони їй по пір’їнці; обклалася дівчина пір’їнками, стала каченям і полетіла разом із зграйкою. А дід із бабою знову залишилися самі.

Ось вам і казочка, і бубликів в’язочка.

↑ Догори

Кульгава каченя

Інші казки