Котигорошко
Жили собі дід і баба. Було в них шість синів та одна дочка. От отець одного разу послав синів поле орати. Зібралися сини й кажуть:— Нехай нам сестра на пісню обід принесе, щоб серед дня додому не вертатися. Сестра питає:
— А де ж ви оратимете?
Брати кажуть:
— А ми проведемо плугом борозну від самого дому й прямо до поля. Ось ти тією борозною й іди.
Зібралися брати, поїхали.
Їдуть, самі борозну плугом прокладовують.
А в лісі, біля того поля, жив змій. Побачив він, що брати борозну прокладовують, і здогадався, що це слід для когось. Змій затоптав ту борозну, а до свого двору проклав нову.
А мати в цей час приготувала для синів обід і каже:
— Неси, дочко!
Ось дочка й понесла братам обід. Вийшла вона з дому й пішла вздовж змієвої борозни. І йшла доти, поки не зайшла на зміїв двір. Там змій її схопив і каже:
— Будеш тепер завжди в мене жити, а рідних своїх забудеш: не повернешся до них ніколи!
Опівдні брати випрягли волів, сіли — чекали, чекали обіду, а сестра все не йде. Так до самого вечора голодні й працювали.
Повернулися ввечері додому й питають у матері:
— Чому ж сестра не принесла нам обід? Мати каже:
— Обід вам Оленка давно вже понесла, та ось досі назад не прийшла. Я думала, вона з вами повернеться. Чи не заблукала де?
Занепокоїлися брати:
— Може, Оленку вкрав той проклятий змій, що в лісі живе? Треба йти шукати її!
І пішли всі шестеро борозною. Ідуть та йдуть, між собою розмовляють. Бачать — пастух стадо свиней пасе.
— Здорово, дядьку пастух!
— Здорово, хлопці! Куди йдете?
Брати кажуть:
— Ідемо сестру шукати. Видно, її проклятий змій украв!
— Коли хочете ви відібрати у змія свою сестру, то засмажте й з’їжте найбільшого кабана з мого стада!
Не зрозуміли брати, навіщо це треба, але сперечатися не стали. Забили найбільшого кабана, засмажили, стали їсти. Їли-їли — і четвертої частини не з’їли.
— Ну, — каже пастух, — раз ви всі разом не змогли одного кабана з’їсти, краще й не ходіть до змія. Повертайтеся додому! А підете — не бути вам живими!
Не послухали його брати, пішли далі. Ідуть та йдуть, бачать — пастух стадо корів і волів пасе. Зупинилися брати, привіталися з пастухом:
— Здорово, дядьку пастух!
— Здорово, хлопці! Куди це ви йдете?
— До змія йдемо, сестру відбирати.
— Коли хочете її відібрати, — каже пастух, — спіймайте найбільшого вола з мого стада, засмажте й з’їжте цілком!
Спіймали брати найбільшого вола, забили, засмажили, стали їсти. З’їли по шматку, а більше й не можуть.
Каже їм пастух:
— Не змогли ви шестеро з’їсти одного вола, так, видно, невелика ваша сила, і не відібрати вам сестру. Повертайтеся-но краще подобру-поздорову.
Не послухали його брати. Пішли далі. Ідуть та йдуть, бачать — біля дороги пастух табун коней пасе.
— Здорово, дядьку пастух! — кажуть брати.
— Здорово, хлопці! Куди це ви йдете?
— Ідемо ми до того змія, що в темному лісі живе. Він, проклятий, нашу сестру вкрав. Будемо визволяти її!
Показав пастух на вороного жеребця й каже:
— Хто з вас спіймає ось цього вороного жеребця та сяде на нього, той і змія вб’є, і сестру визволить. А хто не спіймає — хай краще додому повертається!
Стали брати ловити жеребця. Ловили, ловили, та не спіймали.
— Повертайтеся додому! — каже їм пастух.
— Ні, підемо сестру визволяти!
Пішли далі. Ідуть та йдуть і прийшли до змієвого двору. Увійшли у двір, оглянулися, стали сестру кликати.
Вийшла Оленка, їхня сестра, і каже:
— Братики мої, голубчики! Навіщо ви сюди прийшли? Адже вам цього змія не подолати. Як прилетить він додому — усіх вас погубить. Куди ж я вас сховаю? Посидіть ось у цьому хліві.
Щойно брати сховалися в хлів, загула, затряслася земля. Прилетів змій, оглянув усе, обнюхав і каже:
— Фу! фу! Як людським духом пахне!
А Оленка йому у відповідь:
— Які ж тут люди, крім мене? Ти по світу налітався, людського духу нанюхався.
— А може, й так! — каже змій.
Стала Оленка розпитувати його:
— Що б ти зробив, якби мої брати сюди прийшли? Погубив би ти їх?
— Ні, — відповідає змій, — не погубив би. Як дорогих гостей зустрів би!
Зраділа Оленка, побігла у двір, відчинила хлів і каже:
— Виходьте, братики!
Вийшли вони. Змій питає:
— Ну, як живете-можете, гості дорогі?
— Нічого.
— Нумо, Оленко, гостей дорогих частувати. Збирай обід!
Подала сестра обід. Змій по цілій бичачій туші ковтає, а брати по шматочку з'їли — більше не можуть. Змій каже:
— Неси тепер горіхів на закуску. Принесла Алёнка мішок залізних горіхів. А горіхи — кожен із кулак. Змій і каже братам:
— Ну, гості дорогі, будемо горішки гризти! Змій знай клацає горіхи один за одним. А брати взяли по одному горіху, хотіли розкусити, та не змогли. Засміявся змій і каже:
— Ну, хлопці, битися будемо чи миритися?
— Будемо битися!
— Тоді йдемо на рівне місце, на майданчик! Прийшли на гладке місце, на майданчик. Дмухнув змій — став майданчик чавунним. Ударив змій братів — усіх шестеро загнав у чавунний майданчик. Потім витягнув усіх, кинув у глибоку яму, а яму завалив важким каменем...
Чекали, чекали старий та стара своїх синів, а їх все нема.
— Ну, — кажуть, — видно, згинули вони, пропали, ніколи до нас не повернуться... Одні ми, нещасні, на білому світі залишилися!..
Якось раз випрала стара білизну і пішла на річку полоскати. Полоще вона білизну і бачить — котиться по берегу горошина. Підняла вона ту горошину, проковтнула й пішла додому.
Багато чи мало часу минуло — народився у неї син. Стали думати старі, як його назвати. Згадала стара горошинку, яку біля річки знайшла та проковтнула, і каже:
— Назвемо його Покатигорошком!
Так і назвали.
Росте Покатигорошок не по роках, не по днях — по годинах, та по хвилинах. І виріс такий-то великий, такий-то статний та гарний! У всьому батькові з матір'ю помічник, ні від якої роботи не відмовляється.
Задумав якось старий викопати біля хати колодязь. Став копати. І Покатигорошок з ним копає. Копали, копали і докопалися до величезного каменя. Старий каже:
— Треба людей на допомогу кликати, одним нам цей камінь не витягнути!
Пішов кликати людей. Поки старий ходив та людей кликав, Покатигорошок сам витягнув камінь. Стоїть, підкидає камінь, ніби це маленький камінчик. Прийшли люди — дивуються, очам своїм не вірять: ніколи такого силача не бачили!
Стали старий і Покатигорошок копати далі. Копали, копали і викопали залізну шпильку.
— Піду я, батьку, до коваля, — каже Покатигорошок, — нехай він мені з цієї шпильки булаву викує!
Прийшов до коваля, приніс шпильку. Здивувався коваль, думає:
«Невже можна зробити з цієї шпильки булаву?» Та й викував булаву зі свого заліза. Приходить Покатигорошок і питає:
— Ну що, викував булаву?
— Викував.
— А з моєї шпильки вона?
— З твоєї.
Взяв Покатигорошок булаву, повернувся додому і каже батькові:
— Кину я свою булаву в небо і лягу спати, а ви мене через дванадцять діб розбудіть. Коли булава буде вниз падати, я її підхоплю!
Вийшов у двір і закинув булаву вгору. Після того повернувся в хату, ліг і заснув. Через дванадцять діб летить булава вниз, гуде на всю! Розбудив батько Покатигорошка. Той вийшов, підставив мізинець. Булава як ударилася об мізинець, так і розсипалася на дрібні шматочки.
— Ні, — каже Покатигорошок, — не з моєї шпильки коваль цю булаву викував!
Прийшов до коваля, наказав іншу булаву викувати — зі своєї шпильки.
— А обманеш, так я тебе самого розіб'ю молотом на ковадлі!
Гукнув коваль своїм помічникам:
— Замітайте швидше кузню! Просівайте сміття, шукайте шпильку: я ж її на підлогу кинув!
Замітали помічники кузню, зібрали сміття в купу, стали просівати. Просіяли і знайшли шпильку.
Взяв коваль шпильку, поклав у вогонь — і стала вона на очах рости. Прийнявся коваль кувати. І таку булаву викував, що й двадцяти молодцям не підняти. А Покатигорошок взяв ту булаву однією рукою, приніс до себе у двір і підкинув у небо. А сам знову ліг спати на дванадцять діб. На тринадцяті доби летить булава вниз, гуде страшно.
Розбудив батько Покатигорошка. Той вийшов, підставив мізинець, булава об мізинець ударилася — тільки трохи зігнулася.
— Ну, — каже Покатигорошок, — з такою булавою можна куди хочеш іти!
Прийшов він у хату, сів з батьком і матір'ю обідати.
Як пообідали, він і завів розмову:
— Були в вас до мене діти?
— Було в нас шість синів та донька Алёнка.
— А де ж вони?
Заплакали старі:
— Загинули вони всі, пропали... Немає сумніву, що їх проклятий змій погубив...
— Ну, — каже Покатигорошок, — якщо так, піду я їх шукати, рятувати.
Стали батько і мати відмовляти його:
— Не ходи, сину! Вони вшестеро пішли, та не повернулися, а ти один і зовсім пропадеш!
— Ні, — каже Покатигорошок, — не пропаду. Як же я своїх рідних братів та сестру з біди не виручу? Не може того бути! Шийте мені торбу та сушіть сухарів на дорогу!
Нічого робити: пошила йому мати дорожню торбу, насушила сухарів. Взяв Покатигорошок торбу, взяв свою булаву, попрощався з батьком, з матір'ю і пішов шукати сестру та братів.
Іде він та йде, бачить — пастух стадо свиней пасе. Привітався Покатигорошок із пастухом. Пастух його питає:
— Куди йдеш, хлопче?
— Іду до змія — сестру та братів виручати.
— Їх змій забрав, і тебе забере! Ось якщо спіймаєш найбільшого кабана в моєму стаді та з'їси його, то переможеш змія! А не з'їси — краще додому повертайся!
Покатигорошок тут же спіймав найбільшого кабана, зарізав його, обсмажив і з'їв цілого. Подякував пастухові й пішов далі. Іде він та й іде, дивиться — пастух пасе стадо корів і волів.
— Здорово, дядьку пастух!
— Здорово, хлопче! Куди це ти йдеш?
— До змія йду — братів та сестру рятувати!
— Е, а чи є в тебе сила то? Ось якщо з'їси найбільшого вола з мого стада, то, може, і виручиш. А ні — краще й не ходи до змія, сам загинеш!
Зарізав Покатигорошок найбільшого вола, обсмажив його і з'їв цілого, лише кістки залишив. Подякував пастухові й пішов далі.
Іде він та й іде, бачить — пастух табун коней стереже.
Зупинився він, привітався:
— Здорово, дядьку пастух!
— Здорово, хлопче! Куди путь держиш? Розповів Покатигорошок пастухові, куди й навіщо він йде. Пастух каже:
— Ну, якщо спіймаєш он того вороного жеребця та сядеш на нього — є в тебе сила, уб'єш змія. А не спіймаєш — самого тебе змій уб'є!
Спіймав Покатигорошок вороного жеребця, схопив за гриву і лише вскочив на нього — жеребець так і припав до землі.
— Е! — каже Покатигорошок. — На такому коні далеко не заїдеш!
Попрощався з пастухом і пішов далі. Довго йшов лісом і побачив великий-превеликий двір. Увійшов у двір — тихо, у дім заглянув — тихо, нікого не видно (змей тоді по світу літав, на добрих людей нападав).
Вийшла дівчина, питає його:
— Навіщо ти, хлопче, забрів сюди? Хто ти такий?
— Ех, дівчино, дівчино! Яка ж ти нерозумна! Я твій брат Покатигорошок, прийшов змія вбити, а тебе й братів додому забрати!
— Який же ти мені брат! Не знаю я тебе.
— Та я ж народився після того, як ти й брати зникли!
Розповів Покатигорошок сестрі про батька, про матір. Потім питає:
— А де ж наші брати? Заплакала дівчина:
— Прийшли брати сюди, мене виручити хотіли, та всі тут і загинули... Побив їх проклятий змій до напівсмерті й у яму кинув, а яму важким каменем завалив... І з тобою те ж буде... Тікай краще, поки його немає...
— Ну, — відповідає Покатигорошок, — не для того я сюди прийшов, щоб тікати. Прийшов я, щоб змія вбити та вас усіх із злої неволі визволити.
Щойно сказав — затремтіла, загула земля.
— Ой, братику дорогий! — каже Оленка. — Ховайся швидше: змій летить!
— Ні, — відповідає Покатигорошок, — не буду ховатися. Не в хованки грати я прийшов! Прилетів змій, закричав:
— Фу! Фу! Людським духом пахне!
— Як же не пахнути, — відповідає Покатигорошок, — коли я до тебе прийшов!
— Ну, хлопче, що тобі тут треба? Битися чи миритися прийшов?
— З таким губителем не миритися, а тільки битися! — каже Покатигорошок.
— Хо-хо! Ось ти який! Ну добре, буде по-твоєму. Тільки спочатку пообідати треба!
— Що ж, я не проти!
Наказав змій подавати обід. Подала Оленка.
— Подивлюся я, який ти силач, — каже змій. — Чи зможеш ти цілого кабана з'їсти?
— Ось подивись! — відповідає Покатигорошок. І з'їв кабана. Змій і оком моргнути не встиг.
— А цілого вола з'їси?
— І це неважке діло. З'їв і вола.
— Молодець! — каже змій. — А тепер подивимось, як ти ще одну страву спробуєш.
І наказав принести мішок залізних горіхів, кожен горіх — з кулак. Принесли горіхи. Змій гризе по два горіхи, а Покатигорошок — по чотири.
Як згризли вони всі горіхи, змій і каже:
— Ну що ж, битися чи миритися?
— Битися!
— Так ідемо на рівне місце, на майданчик.
— Ідемо.
Прийшли на майданчик. Дмухнув змій — став майданчик мідним. Змій і каже:
— Бий ти перший.
— Ні, — відповідає Покатигорошок, — бий ти спочатку: адже ти тут господар, а не я!
Ось ударив змій Покатигорошка по голові — по щиколотки в мідний майданчик його вгнав.
Витягнув Покатигорошок ноги, як замахнувся своєю булавою, як ударив змія — вгнав його в мідь по коліна.
Вирвався змій, розмахнувся, ударив Покатигорошка що було сили — і його по коліна в мідь вгнав... Зрадів, та рано: Покатигорошок зараз же витягнув ноги, спритний був і ударив змія булавою — вгнав його в мідь по пояс. Хотів був змій вирватися, та не тут-то було: Покатигорошок його ще раз булавою вдарив. Не дав опомнитися — втретє вдарив і вбив до смерті...
Після того прийшов до сестри й питає:
— Куди змій наших братів заховав? Привела його Оленка до каменя — камінь величезний, сотні козаків не зрушать. Покатигорошок штовхнув його, камінь так і відвалився вбік, на дрібні крихти розсипався.
— Чи живі ви, братці мої рідні? — питає Покатигорошок.
А брати так ослабли, що й відповісти не можуть.
Витягнув Покатигорошок братів із ями, дав їм із силами зібратися й повів їх усіх до батька, до матері. А зміїв двір спалив, щоб і пам'яті про змія не лишилося.
Побачили батько й мати всіх своїх дітей живими — здоровими — от тій радості було! Стали їх цілувати, обіймати, до серця пригортати.
Інші казки
