Свинопас

Було це насправді чи цього не було зовсім, але розповідають, що жив на світі один цар. Цей цар був могутнім правителем і ще він дуже любив полювати. Так, одного разу, полюючи в лісі, він побачив незвичайного Звіра, від якого виходило світло, як від сонця. Зворушений цар сказав своєму раднику:
– Такого красеня не можна вбивати. Давай спробуємо спіймати Звіра живим.
Вони влаштували пастку, спіймали Звіра і відвезли його до царського замку.
– Зробіть скляну клітку, щоб люди могли приходити й милуватися Звіром, – наказав цар.

Усі, кому доводилося побачити Звіра, були вражені й захоплені, адже такого дива більше не було в усьому царстві.

У того царя був один-єдиний син, якому ледве виповнилося тринадцять років. Одного разу, вправляючись у стрільбі з лука, юнак випадковим пострілом пробив стіну скляної клітки. Царевич попросив Звіра повернути йому стрілу, але той відмовився:
– Я не віддам тобі стрілу, поки ти не відпустиш мене, – сказав Звір. – Принеси ключ, який твій батько ховає під подушкою, і відкрий клітку. Якщо ти відпустиш мене на волю, я ніколи не забуду твоєї доброти.

Юнакові було шкода Звіра, що сяяв, немов сонце. Він приніс ключ і відкрив скляну клітку.
– Якщо у тебе коли-небудь будуть неприємності, ти завжди можеш звертатися до мене за допомогою. Шукай мене в лісі, біля великого джерела, – сказав Звір і втік.
Цар прийшов у лють, коли дізнався, що його рідний син власними руками відпустив на волю диво-Звіра зі скляної клітки. Перебуваючи в лютій злості, він наказав катам відрубати голову царевичу.
Радник скрикнув від жаху:
– Це ж твій єдиний син! Як ти можеш стратити його через таку дрібницю? Просто вижени його з царства, такого покарання йому буде цілком достатньо.

Цар покликав сина радника, вручив йому гроші на дорожні витрати й сказав:
– Відведи мого сина з моєї країни. Мені байдуже, що з ним станеться далі. Для мене він більше не син, і я не хочу, щоб його нога коли-небудь ще ступала на землю мого царства.
Отже, юнаки вдвох вирушили в дорогу. Коли вони зайшли в густий ліс, син радника сказав царевичу:
– Віддай мені свої царські регалії, або я вб’ю тебе!
– Бери, вони мені не потрібні, – відповів царевич і передав синові радника царські регалії.
Той узяв їх і сказав:
– Відтепер царський син – це я, а ти – мій слуга. Дивись, не наважайся нікому сказати, що це не так.

Після цього син радника ліг на м’якій траві під тінистим деревом і задрімав, а царевич тим часом вирішив побродити околицями. Пробираючись лісом, він побачив сяйво. Дивиться, а це той самий Звір, якого він звільнив, стоїть і п’є воду з великого джерела. Заплакавши від радості, царевич розповів Звірю про всі нещастя, що його спіткали.
– Не біда, – відповів Звір, – випий-но води з цього джерела. Тобі полегшає.
Юнак випив води, і Звір сказав:
– А тепер струсни це дерево.
Царевич струснув дерево й вирвав його разом із коренем.
– Пий ще!
Юнак випив ще води.
– А тепер струсни ось це дерево.
Царевич струснув його і також вирвав із коренем із землі.
– Тобі достатньо бути таким сильним, чи хочеш стати ще сильнішим?
– Хотілося б стати ще сильнішим, – відповів юнак.
– Тоді випий ще води.
Царевич випив ще води з великого джерела й, ніби травину, вирвав із коренями кілька величезних дерев.
– Ну, тепер ти задоволений?
– О, так! Дякую тобі.

Царевич повернувся до сина радника, який до того часу прокинувся, і вони вирушили далі. Важко сказати, як довго вони мандрували, поки не прийшли до столиці іншого царства. Син радника послав гінця до царя, щоб повідомити йому, що до міста прибув син сусіднього царя зі своїм слугою.

Цар зустрів гостей у своєму замку з належними церемоніями. Обидва юнаки справили на нього сприятливе враження, і він сказав синові радника:
– Я віддам за тебе свою старшу дочку. Відтепер ти станеш моїм зятем. А що до твого слуги, то він може продовжити свою службу. На яку роботу ти хотів би його визначити?
– Мені байдуже. Куди його направиш, туди нехай і йде, так що сам вирішуй.
– Хочеш стати моїм свинарем? – звернувся цар до царевича.
– Я не проти, – відповів той.

Отже, царевич став царським свинарем. Вранці він виганяв свиней на пасовище, пас їх там, а з заходом сонця повертав назад до загону. На житло йому відвели крихітну халупу біля свинарника.
Минув час. Ось, якось раз, прокинувшись рано вранці, царевич підняв колоду, що лежала неподалік, і вирушив до царського палацу, розмахувавши нею, ніби посохом. Від такого шуму всі в місті прокинулися.
– Що ти хочеш? – запитали юнака царські слуги.
- Дайте мені мідяк, я хочу піти купити собі горіхів, - відповів він.
На балкон вийшов цар і сказав:
- Гей, хлопче, ось тобі срібна монета, іди, купи собі стільки горіхів, скільки побажаєш.
- Та не потрібна мені срібна монета. Де ж я її розміняю? Ти мені мідяк давай.
Отримавши мідну монету, царевич вирушив на базар і став у крамниці вибирати горіхи. Купивши їх собі на цілий мідяк, він пішов пасти свиней на царські луки. Ввечері, загнавши свиней у загон, він знову прийшов до царя:
- Слухай, царю, замови для мене сталевий посох!
- А тобі що, цього колоди не вистачає?
- Та ні. Цією хворостиною можна лише мух розганяти. Замов для мене посох із доброї сталі, вагою в тисячу пудів.
Цар пообіцяв йому замовити такий посох.

Наступного ранку царевич знову розбудив увесь город. Він підійшов до царського палацу, гучно стукаючи колодою, і постукав нею по балкону. Отримавши і цього разу монету, юнак вирушив на базар, обійшов десять крамниць і вибрав собі найкращі горіхи. Після цього приступив до обов’язків свинопаса: пішов пасти свиней.

Наступного дня сталевий посох для царевича вже був готовий. Юнак зважив його в руці, повернув туди-сюди і сказав:
- Відмінно! Якраз те, що треба! Це саме та річ, яка мені була потрібна.
Після цього, взваливши посох на плече, він погнав пасти свиней прямо до земель Чорного Діва.
Ворота садиби Діва були замкнуті на замок. Та хіба це перешкода? Вдаривши пару разів по замку своїм сталевим посохом, царевич розколов його навпіл. Половина замка відлетіла на захід, а інша половина – на схід. Юнак впустив свиней у садибу, і вони розбіглися навколо особняка, – по саду-городу. Сам же царевич з’їв диню і ліг під тінистим фруктовим деревом, щоб подрімати.

Чорний Дів прийшов додому на обід, і що ж він бачить? По саду-городі бігають чиїсь свині і хрюкають! Закипіла кров Чорного Діва від люті:
- Хто насмілився? – заревів він і кинувся в сад-город шукати зловмисника.
Він знайшов під деревом сплячого царевича.
- Гей, ти, пастух, ану прокидайся!
- Юнак навіть не ворухнувся. Він вирішив удати, ніби нічого не чує.
- Сюди ні змія на череві не проповзла, ні птах на крилах не залетів, а тут якийсь свинопас зі своїми свиньми візьми та й влізь до мого саду-городу. Ти хто такий? – продовжував кричати Чорний Дів.

Царевич ввічливо пробурмотів, ніби крізь сон:
- Не міг би ти поводити себе трохи тихіше? Дай мені виспатися, а потім ми зійдемося в бою.
- Ха, та ти хоробрий! Я ж із тебе фарш зроблю. Найбільшими шматками, що залишаться від тебе, будуть твої вуха.
Царевич схопився на ноги:
- Ану, ставай і готуйся до поєдинку!
- А хто буде бити першим? – запитав Дів.
- Ти будеш першим. Я ж твій гість.

Чорний Дів схопив свою булаву і давай нею розмахувати туди-сюди, цілу хмару пилу підняв.
- Хай у мене рука зламається, - сказав Дів, - але свого я доб’юся. Хоча, мабуть, уже ні, – від тебе, хлопче, і вух уже не залишилося!
- Гей, постривай, тепер моя черга, - відгукнувся царевич.
Коли хмара пилу розвіялася, він стояв собі, цілий і неушкоджений.
- Я ще не помер, - крикнув юнак і вдарив своїм посохом Чорного Діва по шиї.
Та так добре вдарив, що голова його й досі в небі літає.

Після цього царевич вирішив піти і оглянути садибу Чорного Діва. У стайні він побачив десять озброєних лицарів, одягнених у чорні обладунки і на вороних конях.
- Ви хто? – запитав їх юнак.
- Ми – полонені Чорного Діва, - була відповідь. – Якщо ти звільниш нас, то ми клянемося тобі в тому, що будемо приходити тобі на допомогу завжди, коли б ти нас не покликав.
- Домовились. Тільки в мене буде одна умова: бойовий кінь Чорного Діва – мій, - сказав царевич.

Він прив’язав до сідла коня мішок із чорними обладунками, одягом і зброєю, подумавши, що настане такий день, коли все це йому знадобиться. Потім він вирвав по волосині з гриви кожного коня і сказав лицарям, що вони вільні і можуть іти, куди захочуть. Лицарі подякували юнаку і помчали геть, забравши із собою вороного коня Чорного Діва.

Надвечір царевич повернувся додому і загнав свиней у загон. Чує він, у місті грають оркестри, музика лунає звідусіль, – у місті йде свято.
- Що тут відбувається? Почав розпитувати юнак у городян.
- Старша дочка нашого царя виходить заміж за царевича, який нещодавно прибув до нас із іншої країни, - відповіли йому.

З’ясувавши, у чому причина святкування, юнак пішов до себе в халупу. Не встиг він прийти додому, як у двері постукали. На порозі стояла молодша дочка царя.
- Що тобі тут потрібно? – поцікавився царевич.
- Нічого особливого, просто я прийшла поговорити з тобою.
- Я всього-навсього свинопас. З чого це царевні захотілося поговорити зі свинопасом? Може, тобі захотілося на поросят подивитися? Теж мені, видовище. Іди звідси.

Заплакавши, царевна пішла. Але незабаром повернулася з підносом, наповненим до країв фруктами, і знову постукала у двері. Юнак відчинив:
- Ну, що ще?
- Я принесла тобі фрукти й горіхи. Давай перекусимо разом.
- Я ж просив тебе не турбувати мене більше, – сказав царевич, а сам узяв піднос з рук царевни і зачинив двері перед її носом.

Заридавши, дівчина пішла геть.

Наступного ранку царевич узяв свій сталевий посох і пішов до балкону царського палацу.
- Тобі знову щось потрібно, свинопасе?
- Царю, дай мені ще мідяк. Піду, куплю собі горіхів.

Отримавши монету, юнак пішов на базар і, купивши горіхи, вирушив на пасовище. Там він провів увесь день, доглядаючи за свинями і лускаючи горіхи. Коли ж він повернувся додому, то побачив, що в усьому місті паніка.
- Що, що трапилося? – став він розпитувати містян.
- Військо дівів наближається до міста. Вони вимагають, щоб цар віддав їм свою старшу доньку. Ми збираємо ополчення, щоб дати військам дівів відсіч.

У халупу свинопаса знову постукали. На порозі стояла молодша царевна і гірко плакала.
- Чому так багато сліз? – запитав царевич.
- Діви хочуть забрати мою сестру.
- Ну, розказуй далі, чим я-то можу допомогти?
- Ти можеш її врятувати.
- Та ти подивися на мене. Я простий свинопас, працюю від зорі до зорі, бігаю за царськими свинями. Чому ти не попросиш її чоловіка врятувати твою сестру? Як-не-як, він царський син.
- Він не вміє битися.
- Ну, це мене не стосується. Іди звідси, не турбуй мене більше з цього приводу. Діви прийшли до вас, от ви з ними і розбирайтеся самі.

Ридаючи ще гірше, царевна пішла геть.

Вранці царевич знову прийшов до балкону царського палацу. Дивиться, усі навколо ридають і плачуть вголос:
- Діви вже біля міста, що ж нам робити?!
- Я зараз дуже поспішаю, – сказав юнак царським слугам, – дайте мені швидше мідяк, і я піду.

Отримавши монету і купивши на неї горіхи, царевич вигнав свиней на пасовище, вийняв із кишені пучок волосся, вирваного з грив вороних коней, і спалив його.

Десять озброєних лицарів, одягнених у чорні обладунки, верхи на вороних конях, тут же з'явилися перед ним. З ними був і кінь Чорного Діва. Чорні обладунки та зброя лежали в мішку, прив'язаному до сідла коня.

Царевич зняв лахміття пастуха і надів на себе чорні обладунки та чорний плащ. Він став виглядати так само, як і десять чорних лицарів. Потім юнак скочив на вороного коня і повів свій загін у бій. Тим часом військо царя вишикувалося навпроти війська дівів. Ворогів було так багато, що результат битви ні в кого не викликав сумнівів. Але тут на чудовиськ чорною блискавкою кинувся загін царевича. Після запеклого бою в живих залишився лише один дів. Юнак відрубав йому вуха і сказав:
- А тепер іди звідси геть і розкажи всім своїм чудовиськам, як вас тут гостинно зустрічають.

Цар захотів віддячити відважним воїнам, але вони вже розвернули коней і зникли так само швидко, як і з'явилися. А царевич, тим часом, переодягнувся в свою одежу і відпустив лицарів. Сам же зібрав свиней і погнав їх до свинарника.

Увесь місто святкувало славну перемогу, скрізь лунала весела музика й спів. Люди раділи і танцювали прямо на вулицях. Царевич вирішив залишитися у своїй хатині біля свинарника. У двері постукали. Це знову прийшла молодша царевна. З нею був піднос, заставлений різними стравами й напоями.
- Боже мій, знову ти? – зітхнув юнак.
- Я за тобою сумувала. Бачиш – принесла тобі вечерю. Давай разом повечеряємо.
- Царевно, хіба я тобі не казав, щоб ти мене більше не турбувала з таких приводу? Тож давай, до побачення.

А сам узяв піднос і зачинив двері перед дівчиною. Плачучи від образу, царевна повернулася до палацу вся в сльозах.

Вранці, отримавши черговий мідяк і купивши на нього цілий мішок горіхів, юнак погнав свиней на пасовище. Цього разу він вирішив пасти їх не на царських лугах, а на землях Червоного Діва.

Щоб відкрити ворота садиби, де жило чудовисько, царевичу довелося кілька разів вдарити по замку своїм сталевим посохом. Він ударив так, що один шматок зламаного замку полетів у Алеппо, а інший треба шукати в Чин-ма-Чині.

Увійшовши всередину, він випустив свиней пастися в саду-городі Червоного Діва, а сам вибрав затінене місце і ліг там, щоб дрімати. Тим часом на обід до себе додому завітав сам Червоний Дів. Побачивши, як поросята граються в його саду-городі, він розлютився. Він кинувся шукати винуватця і побачив: під яблунею лежить свинопас і спить собі спокійно.
- Гей, ти, смертний, ну, вставай!

Юнак відкрив очі, дивиться: над ним стоїть Червоний Дів.
- Ти такий великий і такий дурний. Чого розшумуєшся? Не бачиш, що людина спочиває? А ти ревеш тут, як стадо биків.
- Як ти смієш грубити мені після того, що тут влаштував? – розлютився Червоний Дів. – Давненько мені не доводилося смакувати людським м'ясом. Що ж, сьогодні в людському м'ясі у мене не буде нестачі.
Юнак схопився на ноги. У руках він стискав свій сталевий посох:
— На що дивишся? Давай битися! — сказав він.
Червоний Дев витяг свою булаву і почав нею розмахувати, ніби млин крилами в добру бурю. Царевича поглинула хмара пилу.
— От чорт! — гаркнув Червоний Дев. — Не судилося мені м'ясом поласувати, схоже, від хлопця лишилися лише вуха.
Коли хмара пилу розсіялася, Червоний Дев побачив, що свинопас стоїть собі, живий і неушкоджений.
— Що не судилося, те не судилося, — погодився царевич. — А тепер моя черга!
Він підняв свій сталевий посох і опустив його на шию Червоного Дева. Так опустив, що його голова відлетіла аж на гору Арарат з такою швидкістю, що гуркіт здригнув усю округу.

Пішов царевич оглядати володіння Червоного Дева і в стайні знайшов двадцять озброєних лицарів, одягнених у червоні обладунки і верхи на червоних конях.
— Хто ви?
— Ми — бранці Червоного Дева. Звільни нас. Якщо ти це зробиш, то ми завжди будемо готові служити тобі, як тільки ти цього забажаєш.

І цього разу царевич оголосив, що бойового коня Червоного Дева він залишає за собою. Юнак прив'язав до його сідла мішок із червоними обладунками, плащем і зброєю. Потім він вирвав по волосині з гриви кожного коня і відпустив лицарів. До заходу сонця царевич уже загнав свиней у свинарник. Дивиться він: усе місто святкує весілля середньої царівни.

Тим часом до хати свинопаса прийшла молодша царівна і сказала:
— Підемо зі мною до палацу. Сьогодні у нас усі бенкетують, танцюють і веселяться. Нащо ти тут сам сидітимеш?
— Іди геть. Що ти від мене хочеш, зрештою? Я всього лише свинопас. Я ніяк не підходжу царській родині, навіть як гість.
— Для мене ти — цар! Я кохаю тебе.
— Ні. Я вже все сказав. Я залишаюся вдома, — відповів юнак, випхнув царівну з хати і зачинив двері.
Через деякий час царівна, навіть не постукавши, увійшла з підносом, повним їжі та напоїв.
— Ну ж бо, давай, вставай. Ми й удвох з тобою непогано відсвяткуємо!
Юнак узяв піднос і знову виставив дівчину за двері:
— Іди геть! Це не місце для царівни!

Вранці царевич знову прийшов до балкону палацу і почав стукати своїм сталевим посохом, вимагаючи мідну монету. Купивши на неї горіхи, він вигнав свиней на пасовище. Ввечері, загнавши своїх підопічних у свинарник, царевич побачив, що в місті знову паніка.
— Що трапилося?
— Завтра вранці сюди прийде армія девів. Вони прийдуть і заберуть із собою середню царівну, — відповіли містяни.

Молодша царівна прибігла до хати свинопаса зі сльозами на очах:
— Я покладаюся лише на Бога на небі і на тебе на землі, — сказала вона. — Я знаю, що це ти врятував від девів мою старшу сестру. Тепер ти мусиш врятувати від них і мою середню сестру!
— Іди звідки прийшла! У царя що, зятів немає? Я всього лише свинопас. Залиш мене в спокої.
— Царські зяті?! Та вони ні на що не здатні. Ти — єдиний, хто може врятувати мою сестру.
Царевич випхнув дівчину за двері, і вона побігла додому, плачучи ще гірше.

Наступного ранку, залишивши свиней пастися на лузі, юнак вийняв клок волосся, яке він раніше вирвав із грив червоних коней, і спалив його. Двадцять озброєних лицарів, одягнених у червоні обладунки і верхи на червоних конях, тут же постали перед ним. З ними був і бойовий кінь Червоного Дева.

Переодягнувшись у червоні одежі, царевич стрибнув на коня і повів свій загін у бій. Цар, який чекав із своїм військом нападу армії девів, коли побачив червоною блискавкою наближаючийся загін лицарів, вигукнув:
— Вище голови, хлопці, ми врятовані! Цих хоробрих воїнів нам сам Бог послав!
Вихром промчавшись повз царське військо, обдавши їх снопами іскор, вибитих копитами коней, лицарі врізалися в ряди девів. Не витримавши натиску, вороги захиталися і втекли.
Коли все закінчилося, царевич відрубав вуха останньому, хто залишився живим чудовиську, і сказав:
— Віднеси це своєму цареві і розкажи йому про те, що буває з непрошеними гостями, які приходять із війною.

Загін червоних лицарів промчав повз військо царя в тому напрямку, звідки і з'явився. Цар же встиг лише рот роззявити:
— Хотів би я знати, хто ці герої… — промовив він.
Ввечері того ж дня, коли юнак уже загнав свиней у свинарник, у місті розпочався бенкет. Святкували перемогу над армією девів. Молодша царівна знову з'явилася в хаті свинопаса і сказала:
— Слухай, не впертийся ти, нарешті. Підемо зі мною до палацу, там зараз бенкет. І ми з тобою будемо їсти, пити і веселитися. Усе місто бенкетує, а ти що ж?
— Ні-ні, я знаю своє місце. Я всього лише свинопас. Навіть не намагайся привести мене до палацу, я нікуди не піду. Я залишуся тут.
— Я кохаю тебе всім серцем, чому ж ти так уперто хочеш залишатися в цій жалюгідній хаті?
— Залиш мене в спокої. Я ж сказав: свинопас тобі не пара.

Царівна пішла до палацу сама, обливаючись гіркими сльозами. Але, через деякий час, повернулася з підносом у руках. Піднос був повний їжі.
- Якщо ти не хочеш прийти до мене в гості, тоді я сам прийду до тебе. Ми й у хатчині святкуватимемо свято.
- Іди геть, тобі ж кажуть. Як ти збираєшся тут їсти? Тут же смердить свинями!
- Мені байдуже, аби бути поруч із тобою.

Царевич, не довго думаючи, виставив дівчину за двері й замкнув їх. Царевна пішла, вся в сльозах.
Наступного дня юнак погнав свиней пастися на землі Білого Діва. Двома ударами свого тисячопудового посоха царевич розбив замок на воротах садиби й випустив свиней пастися в сад-город Білого Діва. Сам же юнак ліг біля джерела, втамував спрагу й приляг відпочити під тінистим фруктовим деревом.

Тим часом до себе додому на обід завітав сам Білий Дів. Поглянув він, як поросята граються в його саду-городі, і розум його відразу закипів від люті. Кинувся він шукати винуватця й знайшов його сплячим під яблунею:
- Гей, свинопасе, підйом! Ну, вставай! – земля здригнулася, коли чудовисько тупнуло ногою.
- Слухай, чи не міг би ти бути трохи ввічливішим і не галасувати так? А то зовсім сон розігнав, – відповів царевич. – І що це ти так розлютився, тебе що, порося вкусило?
- Я не їв людського м’яса вже сім років. Аж до сьогодні. Ну, вставай, – заревів Білий Дів.
Царевич схопився на ноги. У руках він стискав свій сталевий посох:
- Ставай, побиймося, – сказав він.

Білий Дів відійшов на кілька кроків назад і витягнув булаву. Потім чудовисько кинулося вперед і почало розмахувати нею праворуч наліво й ліворуч направо, зверху вниз і знизу вгору. Піднялася пилова хмара й поглинула царевича.
- Ха-ха-ха! – повеселішав Білий Дів. – Тепер цього бідолагу ще довго доведеться відшкрібати від землі. Шкода, що обіду з людського м’яса не буде.
- Це точно, не буде. І годі хвалитися, – сказав царевич.
Пил розсіявся, – юнак стояв навпроти Білого Діва, цілий і неушкоджений.
- Тепер моя черга, – вигукнув царевич і махнув посохом.

Він з такою силою опустив його на шию Білого Діва, що голова чудовиська миттєво злетіла з плечей і покотилася геть. Вона, напевно, й досі ще котиться. Пішов царевич оглядати володіння Білого Діва. У стайні він побачив тридцять озброєних лицарів, закованих у білі лати, верхи на білих конях. З їхніх плечей звисали білі плащі.
- Ви хто? – запитав їх царевич.
- Ми – полонені Білого Діва. Звільни нас. За це ми завжди будемо приходити до тебе на допомогу, як тільки ти нас покличеш.

Царевич прив’язав до сідла бойового коня Білого Діва мішок, у який склав білі обладунки, білий плащ і зброю. Потім він вирвав із гриви кожного коня по волосу і відпустив білих лицарів. До вечора все було як зазвичай: свинопас – у своїй хатчині, а свині – у свинарнику.
Молодша царевна вбігла до домика свинопаса й, обливаючись сльозами, сказала:
- Будь ласка, підемо до мене в палац!
- Ну скільки ж разів тобі повторювати одне й те саме? Я ж сказав: свинопас царевні не пара!
- О, мій любий, ти мені ближчий, ніж батько й мати. Заради тебе я готова життя віддати. Я люблю тебе так, ніби ти для мене – цілий світ.
- Іди, іди додому. У мене вже від тебе голова болить.
Царевич виставив дівчину за двері, і та втекла, вся в сльозах.

Незабаром вона повернулася з великим підносом, заставленим різними стравами.
- Піднос із їжею залиш, а сама йди, – сказав царевич.
- Я нікуди не піду. Хоч убей, не піду!
Царевич подумав, що словами справи не допоможеш, тому взяв і виставив дівчину за двері.
Коли наступного дня він повернувся з пасовища, то побачив, що все місто знову охопила паніка. Молодша царевна, вся в сльозах, знову з’явилася на порозі. Побачивши царевича, вона кинулася йому в ноги:
- Ти врятував двох моїх сестер, врятуй від діів і мене! – заплакала дівчина.
- А мені-то яке діло? Повернулися дії, ну й чорт із ними. Вони же не за мною прийшли.
- Тільки ти можеш мене врятувати!
- А чому я? Що ти все від мене вимагаєш? У тебе є брати, нехай вони тебе й захищають.
- З цих царевичів толку немає. А в тебе є сталевий посох у тисячу пудів. Я знаю, ти вмієш битися. А мої брати – ні. Думати про них, як про захисників, це все одно, що марнувати час, а потім жорстоко розчаруватися.

Царевич узяв і знову виставив дівчину за двері. Незабаром царевна з’явилася з підносом у руках. Він ломився від різних страв.
- Слухай, у тебе гордості не більше, ніж у циганки, – сказав юнак.
- Ти їж, їж. А я складу тобі компанію.
Зрештою, царевич погодився із дівчиною й залишив її у своїй хатчині. Царевна, придушивши свою гордість, їла зі сльозами на очах.
- Ну а тепер то чого ти плачеш?
- Та я ж казала тобі вже! Завтра за мною прийдуть дії. Вони приходили раніше за моїми сестрами. А в тебе навіть думки немає, щоб мене врятувати.
- Я тебе, звичайно, врятую, але все це має залишитися в таємниці. Про це знатимуть тільки ти й я.
Царевна повернула до свого палацу. Цариця, її мати, була здивована тим, що її донька перебуває в радісному та веселому настрої.
- Що таке? – запитала вона. – Завтра за тобою прийдуть діви, а ти раптом місця собі не знаходиш від радості.
- Мамо, я вже не хвилююся через це. Я врятована! Він обіцяв мене врятувати!
- Він? Хто Він? Хто обіцяв?
- Той, хто вже врятував моїх сестер!
- Хто ж це?
- А ти нікому не скажеш?
- Нікому не скажу.
- Наш свинар.
- Що? Що ти говориш, донечко?
- Бог свідок, мамо. Я кажу правду. Це наш свинар їх врятував.
- Зараз я піду до свинарника і поговорю з ним.
- Ні-ні. Що ти! Якщо він дізнається, що я все розповіла тобі, він мене вб’є. І тебе, мабуть, теж. Нехай це залишиться в таємниці.

На світанку цар вивів своє військо на битву з дівами. Коли війська вишикувалися одне проти одного, цар почав з тривогою вдивлятися в гори: чи поспішають йому на допомогу лицарі і цього разу? Часу чекати не було, битва ось-ось мала розпочатися, а перевага – на боці дів.
Раптом на вершині пагорба з’явився білий лицар, а за ним – загін із тридцяти лицарів.
- Хлопці, вище голови і знамена! Розступіться, дайте дорогу цим хоробрим лицарям! – радісно крикнув цар.

Білою блискавкою пронеслася лицарська кіннота через царське військо і обрушилася на ворога.
Що це була за битва! Лише один дів залишився живим. Білий лицар, що командував загоном, відрубав чудовиську вуха і сказав:
- Скажи всім дівам, щоб назавжди забули сюди дорогу!

Лицарі розвернулися і поскакали в ту сторону, звідки з’явилися, ще до того, як цар встиг їх зупинити. Лише командир загону їхав повільно, і цар встиг наздогнати його.
На радощах цар ласкаво потріпав морду білого коня, потім потягнув до себе лицаря, поцілував його в шолом, а потім і в лоб.
- Моє царство – твоє! – вигукнув цар.
А сам дивиться – у лицаря поранена рука, тече кров. Взяв цар свою хустку і перев’язав нею рану.
Царевич пришпорив коня і був такий. Цар так і не впізнав його.
Відпустивши білих лицарів і коня Білого Діва, юнак зібрав свиней у купу і погнав їх до загону. А в місті, тим часом, влаштовувалося велике свято: грали оркестри, а коли стемнішало, небо над містом осяяли різнокольорові феєрверки. Люди співали і танцювали прямо на вулицях і площах.

Молодша царевна з підносом, наповненим вишуканими стравами, прийшла до хатини царевича. Вони почали частувати один одного, їм було добре і безтурботно удвох, і в їхніх серцях поселилася радість. А цар тим часом розповідав цариці про хороброго лицаря, який разом із товаришами переміг цілі полчища дів. Він розповів також про те, як перев’язав поранену руку лицаря. Цар шкодував, що так і не дізнався імені героя.
Цариця усміхнулася і засміялася.
- Чого ж ти смієшся?
- Сміюся тому, що твій хоробрий лицар – це наш свинар.
- Не може бути! Правда?!
- Ну, звичайно! Піди сам до нього вранці і запитай.

Цар негайно послав за свинарем. Коли юнака привели, цар побачив, що рана на його руці перев’язана царською хусткою.
- Що ж це? Я нічого не розумію, – розгубився цар.
- Коли царського сина роблять свинарем, а сина радника возносять і роблять царевичем, – це дратує справжнього царевича. Тому я й поводився так, як ви бачили. Якщо ти ще сумніваєшся в тому, що я справжній царевич, тоді поклич свого зятя – чоловіка твоєї старшої дочки, який прибув до твоєї країни разом зі мною. Подивись, чи не носить він мої регалії.

Цар викликав свого зятя – чоловіка старшої дочки. Дивиться: і справді регалії мають бути не в нього, а в свинаря. Цар підняв руку:
- Ката!
Кати увійшли і вклонилися. Цар зняв регалії з зятя і передав їх свинареві:
- Моя молодша донька теж твоя, – сказав він. – Наскільки я знаю, вона і сама до тебе небайдужа.
Весілля тривало сім днів і сім ночей. Через п’ять днів після закінчення весільних урочистостей царевич узяв дружину і поїхав з нею до своєї власної країни. До того часу його батько вже помер, тому царевич зійшов на трон як новий цар – нащадок попереднього царя.
Їхні мрії збулися, так нехай же збудуться і ваші мрії.

↑ Догори

Свинопас

Інші казки