Загибель художника
В одному з сіл древньої Вірменії жив дивний художник на ім'я Мануг. Іноді гарну людину він малював потворою, а бувало, слабкого зображував богатирем. Багато хто його не любив. І мстили, як могли: то дітей його ображали, то вівцю зарізали. А вівця для бідняка — що для багатого отара...Мануг працював запекло і багато. Але ніхто не хотів купувати його картини. Чим більше він працював, тим більше біднів. Будь-який гончар чи коваль жив краще за цього художника. Мануг почав думати, що людям потрібніші горщики. Із здивуванням питала дружина художника:
— За що ж Господь покарав мене? У інших чоловіки, як чоловіки: сіють, оруть, жнуть. А цей тільки й знає, що малює...
Роздуми й самотність гнали художника в гори. Одного разу на скелях Мануг зустрів гончара.
— Добрий світ, брате Ованесе. Чого підскочив? І ти боїшся?
— Ти не звір який, чого тебе боятися?
— Усі мене уникають. Вирішив, що й ти...
— Люди не люблять тих, хто не працює.
— Ованесе, Ованесе, нехай звеличиться твій дім! Я працюю день і ніч. Працюю, як віл. А ти мені таке кажеш.
— Це не робота. Прямих ти кривиш, кривих випрямляєш. Малював би, як усі.
— Як усі — це простіше. Важче бути самим собою. Але не будемо сваритися, брате Ованесе. Адже й ти ліпиш горщики не такі, як у всіх. Бо ти художник.
— Але мої горщики беруть, а твої картини — ні. Значить, не туди йдеш.
— Ованесе, я ж тебе не вчу, як ліпше ліпити горщики. Хоча міг би. А от художників чомусь усі повчають.
— Вчити мене? Гончаря — гончарству?! — обурився той.
— А навіщо ти піднявся в гори? — посміхнувся Мануг. — Глину шукав? Її у тебе на подвір'ї ціла гора. Твої горщики завжди нарасхват. Ні, ти прийшов подивитися на трави. У кожному листку шукаєш незнайоме і кажеш собі: "Вже було". Я бачив багато створеного тобою.
— Скажи, — чомусь прошепотів гончар.
— Бо не туди йдеш. Гори віддали тобі все — і більшого не вимагай. Іди до людей. До свого онука. Придивись. Малюк, пускаючи бульбашки, бореться з пелюшками, що опутали його: прагнення до свободи розвивається з дитинства. У дитини велика голова і тонкі ніжки.
Створиш ти його, порадієш і знову засумуєш. Тоді на святах, де люди співають, сміються, танцюють, тебе здивує, скільки в селі струнких дівчат. А серед них одна, із сором'язливо-гордим поглядом, гнучкою шиєю, чорними косами до п'ят — та, яку ти все життя шукав. І народиться у тебе тонкостінний глечик. Не глечик — молодість. Дзвінкий, сам співає. Створиш його, і не буде щасливішої за тебе людини.
Усі втомлюються, Ованесе, від усього втомлюються. І ти забудеш, як бував щасливим, знайшовши новий візерунок, відтінок, вигин... Почнеш по-новому шукати ще не створений глечик, шукати сенс свого життя. Зупинишся, коли знайдеш, перед сивобородим дідом. Із головою, що ввійшла в плечі. Мозолистими руками. Натрудженими ногами, ніби врослими в землю. Ногами, що пройшли не одну сотню верст. Спина старого зігнулася під тягарем років. В очах — глибина небес і велич гір. Сила старості — у мудрості. А там, де мудрість, крику не може бути: не поспішає старий роздати накопичене випадковим людям. Побачиш його, і ніби блискавка тебе осяє — як поєднати глибину небес із величчю гір через зігнуту спину, натруджені вузлуваті руки-ноги, стиснену мудрість губ, щоб через нього — одного — передати працьовитий народ... Ось коли створиш ти великий глечик. Не глечик — підсумок свого життя.
Ованесу відразу захотілося обдарувати художника. Але він не знав, як і чим. Поспішно сказав:
— У селі думають про тебе, як про божевільного. Але ти — провидець! Розгадуєш думки і бачиш людей наскрізь. Одразу знайшов те, що я роками шукав. Одного не розумію: чому не малюєш ікони?
— Ованесе! Бога треба шукати, знайти, зрозуміти! І не вигадати — побачити хочу, щоб запитати, чому в світі так багато зла.
— Тоді малював би багатіїв, як вони хочуть. Навіщо їх кривиш? Так і морю голодом і дружину Майрам, і своїх дітей, Мануге.
— Ованесе джан, даремно про дітей сказав. А дружина — що дружина? Їм завжди всього мало. Дар дається небагатьом. Небагатьом, але для всіх. Чи смію я продати те, що не лише моє? Навіть заради дітей. Виростуть — зрозуміють.
— Не сердься, Мануге джан, не для образу запитав. Краще подивись на наші гори. Бачиш, скільки каміння? Мрія мого життя — розбагатіти, купити в усіх селах вози і на них привезти землю з долин — прикрити виступи.
Здригнувся художник. Впіймав очима добродушне обличчя Ованеса, ніби бачив його вперше, різко обійняв його, різко повернувся і побіг у свій старий дім. А незабаром дружина художника побачила картину: із чудовиськом бився богатир. І був він обличчям схожий на гончара.
Майрам поспішила посмішити сусідів. Сусіди — своїх сусідів. Незабаром мало не все село реготало до сліз. Майже кожний зустрічний тепер кричав гончару:
— Ва! Хоробрий Ованесе! Довгих літ, рятівнику! Поспішай взяти меч-блискавку, ворог на нас іде!..
Маленький, кволий, кульгавий Ованес, опустивши голову, горів від сорому. Ніде не міг він сховатися від насмішників. Проклинав:
— Нехай буде чорним день зустрічі в горах, Мануге! Щоб висох твій рід! Щоб погасло твоє сонце! За що, безсердечний, посміявся над старим? За що зробив посміховиськом.
Сміх людей не збентежив Мануга. Він роздумував: «Вони сміються не надо мною. Просто відвикли від правди. Самі себе не бачать, не знають, не розуміють. А обов'язок художника — допомогти їм піднятися. Хай я живу гірше за шевця: хіба не знаю, як стати багатим? Але для цього треба кривити душею. Обман же обману різниця. Від обману купця — сотні збіднілих. Від брехні художника — цілі покоління. Хай пробачать мені мої діти. Виростуть — зрозуміють...»
Роздуми перервав стук. Неймовірно! У низькі двері увійшов князь у супроводі слуг.
— Добрий день, Мануге! Добрий день, варпете! Покажи, покажи, що твориш із людьми. Кажуть, ти майстер сміятися над ними?
— Нехай буде, княже, до добра твій прихід. Я малюю рідних, якими їх бачу. А їм здається, що вони кращі чи гірші. Через це й образи. Навіть найдобріший Ованес проклинає мене...
Князь почав розглядати картини. З одного полотна на нього зухвало дивився селянин. «В очах моїх селян — покірність. Вони зігнуті нуждою. І чим бідніші, тим покірніші. Навіщо зухвалі?»
Насупився князь, але стримав себе. Зупинився перед іншою картиною: на лань полювали турок, візантиєць і перс. Від пораненої лані тягнувся кривавий слід, схожий на обриси Вірменії. Князь поспішно відвернувся. І тут побачив портрет юнака, відомого своїм каліцтвом. Юнак жив милостинею, але ніколи не радів, не дякував і не хрестився, навіть якщо подавали щедро. На портреті він одухотворено дивився на промінь сонця, який надвоє розсіяв похмуру хмару.
Оглянувши ще кілька картин, князь знову підійшов до портрета юнака. Піднесений образ захопив його.
— Якщо й мене напишеш не гірше, нагорода буде гідною.
Пронизливо глянув художник на гарне обличчя князя. І здригнувся: мало не всі пороки прочитав на красивому обличчі володаря. Твердо відповів:
— Ні! Таким я не можу тебе написати!
— Що, і мені для цього треба стати горбатим? — усміхнувся князь.
— Горб юнака — муки і надія народу. І ти, князь, горбатий. Але твій горб — це пороки і злодіяння.
Розсміявся князь.
— Ні! Таким я не можу тебе написати! — повторив художник, перевівши погляд на портрет.
— Мануґ, ти бідний, бо впертий. Адже твої діти не гірші за інших, — і до ніг художника впав тугий гаманець.
— Хто несе правду, не буває багатим. Забери гаманець, князь, я поганий підлесник, — ще не договорив він, як увірвалася дружина — Майрам.
Вона схопила гаманець, притисла до зів'ялих грудей і з ненавистю подивилася на чоловіка:
— Ні, ти малюватимеш! У селі немає людини, кому ми не винні. Заради дітей прошу, не заради себе. Поступися хоч раз! А якщо не поступишся — не треба! Я зараз же роздам борги, а ти з князем розрахуйся сам… — і роздратовано грюкнула дверима.
З огидою писав князя Мануґ. Падала палітра. Ламалися пензлі. Терпляче сидів перед ним князь. Пошанливими тінями осторонь стояли слуги.
Коли всі пензлі були поламані, князь послав слугу за новими. З іншими пензлями, які не мали минулого, справа пішла не так нерівно. Покірними псами лизали вони всі фарби підряд.
Через кілька новомісяць князь забрав портрет. Після цього посипалися замовлення знатних…
Млиновими жорнами закрутилися дні, тижні, роки, збільшуючи доходи й сивину художника. І дивно: чим менше працював Мануґ, тим більше багатів. Заморські майстри збудували йому палац. У його стайні стояли скакуни найкращих порід. Дружина Мануґа тонула в шовках. Дочі сяяли коштовностями. Сини недбало кидали золотими. А самого Мануґа знатні наперебій запрошували в гості. Мовчки їздив він на різні урочистості. Мовчки їв і пив. Не встигав встати з-за одного столу, як його садили за інший. І знову вино, тости, весела музика, що лунала для художника похоронним плачем. Ніхто не здогадувався, що Мануґ перестав бачити людей такими, які вони є. Тепер він бачив їх такими, якими вони хотіли виглядати. Легкі пензлі тягнула вниз вага гаманців. Лестю затуманилися колись пронизливі очі. Саляними стали руки від жирних шашликів. З ненавистю дивився Мануґ на дружину, яка штовхнула його на цей шлях. Не полюбив і дітей, яких багатство робило лінивими й пихатими. Вони розкидали гроші, що пахли приниженням батька.
А незабаром на людей обрушився мор. Хвороба лютувала по селах: хто був сильним — ослаб, хто був слабким — помер. Люди згадали про Бога і поспішили до храмів. Почали різати худобу на честь всемогутнього. А кволий Ованес не захворів. Не лягли ще кілька чабанів. Задумався гончар: чому б і ні? Зрозумівши, зібрав усіх, хто ще міг ходити. Привів на гірські луки, де шукав нові форми для своїх глечиків. Сказав змученим людям старий:
— Якщо небо безсиле, самі врятуємо себе. Чабани тут пасли овець — не лягли. Я зривав ці трави — не захворів. Цілющі вони! Давайте зберемо трави. Будемо поїти соком слабких і хворих. Ті, що піднялися на ноги, нехай рятують інших.
Довго боролися за життя. Страшний недуг нарешті відступив. Одужав народ і прославив Ованеса. Пісню про нього склав ашуг. Тут згадали про картину Мануґа: бореться з чудовиськом богатир, і обличчям він схожий на кульгавого гончара. Священики впізнали в ньому святого. Картину повісили в церкві, на видному місці. Вона стала іконою. І натовп, який раніше сміявся з неї, тепер зі сльозами молився на неї.
З того часу, як селяни врятували родину Мануґа, у просторому палаці йому стало тісно. Однієї ночі він не витримав. Вийшов із покоїв і пішов у гори. Але гори зустріли його вороже: несамовито лляв дощ, люто напирав вітер, збиваючи з ніг. Мануґ ковзав до прірви. Падав, і бруднилися дорогі одежі. Піднімався — вітер гнув, згинав, кидав на каміння. Мануґ з гіркотою думав, витираючи кров: «Я купив земні блага, віддавши натомість свій чарівний дар. Віддав і знемігся. У бідності я черпав силу в горах, а тепер і гори знесилюють мене…»
Не подолавши підйому в суворих горах, Мануґ на світанку повернувся назад. Селяни вже запрягали волів. Змерзлі діти допомагали їм.
«А мої ще сплять — втомилися від танців і бенкетів. І ще довго спатимуть… Та й я заснув. Хіба раніше міг би пройти повз крик злиднів!» — І раптом за спиною почув голос гончара:
— Нікого тепер не бачить Мануґ. У нього тепер позолочені очі!..
Скривився Мануґ від образу — знав: заслуженого — і побіг у старий дім. Вибив забиті двері. Схопив поламані пензлі, які колись вірою і правдою служили йому. Притиснув до грудей. І сказав він пензлям, як загиблим воїнам:
— З того часу, як я вам зрадив, душі знедолених стали недоступні для мене. Я куплений багатством, яке калічить моїх дітей, викрало мій дар. Тепер я не гірший за інших обманюю народ. Але обманювати можна і без позолочених очей. Так нехай же осліпне той, хто відводить…
Упав Мануґ на палітру з висохлими фарбами. Палітра покрилася кров'ю — останньою фарбою художника.
Інші казки
