Перлинка

Жила колись одна жінка. Мала вона трьох синів. Відчувши, що настала її година помирати, вона сказала старшому синові, якого звали Перлинка:

— Перлинко, ти найстарший і повинен замінити своїм братам батька. Ось вам по шість франків кожному. Після моєї смерті ви підете з дому і найметеся на роботу. Постарайтеся лише всі троє влаштуватися в одному домі.

Віддавши останню шану матері, три хлопці зав’язали у вузлик свої речі й вирушили в дорогу. Вони заходили на всі ферми, які зустрічали їм на шляху, і питали, чи не потрібні там робітники. Їм часто відповідали, що одного чи двох охоче б найняли, але про таке місце, куди можна було б влаштуватися всім трьом, ніхто не чув.

Так вони зайшли дуже далеко й опинилися в густому лісі. Хлопців уже охопив страх, що їх наздожене там ніч, але раптом вони побачили вдалині поміж дерев хатинку. Вони прискорили крок, підійшли до хати, коли вже смеркало, і постукали. Їм відчинила жінка.

— Чи не потрібні вам робітники, тіточко? — запитав Перлинка за всіх братів.

— Ви, мабуть, хороший хлопець, друже мій, — відповіла жінка, — і мені дійсно потрібні слуги, але мій чоловік з’їдає всіх, хто заходить до нашого дому.

— Ох, пані, ваш чоловік не стане нас їсти, ми дуже знеможені. Ми бідні сироти, без батька й матері, і майже ніколи не їмо досита.

— Ще не було такого випадку, — відповіла жінка, — щоб мій чоловік не з’їв заночувавшого тут чоловіка.

— Приютите нас хоча б на цю ніч, — сказав Перлинка, — нам усе одно, хто нас з’їсть, ваш чоловік чи хижі звірі.

— Нехай буде, у мене три дочки, я покладу вас разом із ними. Гадаю, що чоловік не стане шукати вас у них у ліжку.

Вона нагодувала хлопців, а коли вони лягали спати, наказала їм надіти по ковпаку. Незабаром з’явився чоловік і одразу запитав:

— Що нового в домі? Я чую запах свіжого м’яса.

— Помиляєшся, друже мій. Ти чуєш запах овець із хліва.

— Ні, ні, запах, який я чую, йде з дому; треба подивитися, що там таке.

— Нехай буде, скажу тобі правду. Зайшли до нас троє бідних сиріт, які попросилися переночувати, і я поклала їх із нашими дочками.

— Отже, я з’їм одного з них! — закричав людоїд.

— Ну, як хочеш, — сказала дружина, — але якщо ти вже неодмінно хочеш з’їсти одного з них сьогодні ввечері, то дивись — не чіпай того, кого звати Перлинка. Це дуже розумний і славний хлопчик.

— Чув я про Перлинку, але йому не уникнути долі всіх інших.

Перлинка, який ще не спав, підслухав цю розмову. Тихенько, не розбудивши дочок, він зняв з них корони й надів на них ковпаки.

— Послухай-но, — сказала дружина людоїда, — ти тільки дивись, не помилися. На дівчатках — корони, а на хлопцях — ковпаки.

Людоїд пошарив руками. Він не чіпав тих, на кому були корони, і вбив трьох своїх дочок, на яких Перлинка надів ковпаки.

— Закінчив я з усіма трьома, — сказав людоїд. — Розпали вогонь, засмажимо одного з них на рожні.

— Тільки не неси сюди бідного Перлинку, він сказав, що дуже худий.

— Я пощупаю рукою і виберу найтовстішого. Людоїд нахилився і, коли підніс свічку ближче, побачив, що тримає в руках свою старшу дочку.

— А, — закричав він, — ти говорила мені про Перлинку. Це він зіграв зі мною злу шутку — зняв корони з дівчат! Не уникнеш ти смерті, Перлинко!

— Як вам завгодно, — покірно відповів Перлинка. — Тільки було б розумніше спочатку підгодувати нас. Адже ми дуже знеможені, а свіже м’ясо у вас є.

— Нехай буде, плуте ти такий, даю тобі тиждень. Раз я вбив своїх дочок, доведеться їх з’їсти.

— Тільки годіть нас краще, інакше ми не пожиріємо.

— Приготуй-но їм добру їжу, — наказав людоїд дружині.

Наступного дня дружина принесла корито з картоплею та висівками.

— Пані, — сказав Перлинка, — те, що ви нам даєте, годиться, з вашого дозволу, лише свиням, а ми від цього не пожиріємо.

— Мій чоловік наказав давати вам такий корм.

— Якщо так, будьте впевнені, що ми анітрохи не пожиріємо.

Ввечері, лежачи в ліжку, велетень почав голосно лаятися, думаючи, що хлопці вже поснули.

— Ну й плут цей Перлинка! Знай він, що в мене є чоботи, які роблять сім миль на годину, він, напевно, вкрав би їх.

— Не говоріть так голосно, — попередила його дружина, — раптом тебе хтось почує.

Перлинка, який ще не встигнув заснути, насторожив вуха й подумав: «Ось це непогано знати!»

— Ну й плут цей Перлинка! — знову сказав людоїд. — Знай він, що в мене в трубі є місяць, який світить на сім миль навколо, він і його захотів би в мене вкрасти.

Перлинка слухав уважно.

— Ну й плут цей Перлинка! Знай він, що в мене на шафі лежить паличка, за одним наказом якої з’являються гори на рівному місці, нові дороги на суші й на морі, паличка, яка дає все, що побажаєш, він і її спробував би вкрасти.

«Якщо я зможу здобути все це, — подумав Перлинка, — ми втечемо звідси».

Велетень нарешті заснув. Перлинка зачекав, поки він захрапить, потім тихенько розбудив братів і сказав їм:

— Досить вам спати, будьте насторожі.

Хлопці ночували у хатчині поруч із великим домом. Перлинка виліз по трубі, заліз на дах і по трубі ж спустився до кімнати, де спав людоїд. У трубі він побачив місяць, але не взяв його, розсудивши, що йому скоро знову доведеться вилазити вгору.

Перлинка безшумно підібрався до ліжка, надів чоботи, взяв із шафи паличку і, коли знову ліз по трубі, забрав місяць, який тепер освітлював йому шлях.

Увійшовши до кімнати, де чекали його брати, він сказав:

— За наказом моєї палички — двері відчиніться і випустіть нас.

І всі троє вийшли. Але брати не могли встигнути за Перлинкою, бо в них не було чарівних чобіт.

«Якщо в велетня є ще одна пара чобіт, — подумав Перлинка, — то йому легко буде нас наздогнати».

— Сідайте мені на спину, — сказав він братам. Але з ношею Перлинка не міг іти так швидко, як ішов раніше.

Прокинувшись вранці, людоїд почав шукати чоботи й не знайшов. Подивився на шафу — нема палички, глянув у трубу — місяця як не бувало.

— Ну й плут цей Перлинка! — вигукнув він. — Це він у мене все вкрав!

— Говорила я тобі, — відповіла дружина, — що не треба так голосно розмовляти.

Людоїд надів іншу пару чарівних чобіт і кинувся в погоню за хлопцями.

Тим часом Перлинка йшов без зупинки, а братам наказував стежити за всім, що відбувається навколо.

— Дивіться в обидва, — говорив він їм.
— Послухай-но, ми бачимо, як у далечині здіймається хмара пилу. Ось воно вже зовсім близько, ось нас наздоганяє.

— За наказом моєї палички, — сказав Перлинка, — нехай позаду нас виростуть круті гори.

Людоїдові довелося обійти гори. Але все ж таки він ішов швидше за Перлинку, який ніс на собі братів.

— Я вас не покину, — сказав Перлинка, — адже я обіцяв це нашій матері. Тільки дивіться в обидва, інакше ми загинемо.

Велетень ледь не наздогнав їх, але Перлинка знову звернувся по допомогу до палички, і за його наказом забурлила така глибока ріка, що людоїд не зміг її перейти.

Стоячи на іншому березі, велетень все кричав:

— Поверни мені тільки паличку, Перлинко, я подарую тобі чоботи й місяць!

— Нічого! Чекай, дядьку, — відповів Перлинка, — не отримаєш ти паличку. Все залишиться в мене.

Брати прийшли до великого міста, і Перлинка сказав, що тепер вони в безпеці. Він зняв кімнату, а коли брати запитали, як вони розплатяться, Перлинка відповів, що паличка буде забезпечувати їх їжею та грошима.

І стали вони жити багато, гарно вдягатися та гуляти втрьох, як знатні пани.

Але брати заздрили Перлинці і, захопивши одного разу вночі паличку та чоботи, втекли з дому. Прокинувшись вранці, Перлинка даремно шукав чоботи та паличку — у нього залишився лише місяць.

«Я обікрав велетня, тепер мої брати, у свою чергу, обікрали мене! Тільки даремно вони це зробили», — подумав він і вирушив на пошуки.

Він вирішив, що брати взяли паличку та чоботи для того, щоб звільнити зачаровану принцесу, про яку було багато розмов. Дорогою він розпитував усіх зустрічних, чи не бачили вони двох хлопців, але ніхто їх не бачив.

Серед людей, яких він розпитував, трапилися йому три злодії. Злодії, у свою чергу, захотіли дізнатися його ім’я.

— Звуть мене Перлинка, — відповів він.

— Ось воно що! Ти спритний хлопець, і нам давно хотілося на тебе подивитися.

— Не багато я тепер значу, — відповів Перлинка. — Була в мене паличка, яка давала мені велику владу, але зникла моя паличка! Були в мене чоботи, що робили сім миль за годину, їх у мене більше немає. Залишився в мене лише місяць, який у найтемнішу ніч світить на сім миль навколо.

— Ходімо з нами, Перлинко. У нас таке ремесло, що нам якраз потрібно бачити вночі, як удень. Ти з нами багато заробиш.

— А чим же ви займаєтеся?

— Збираємо гаманці, які вдається стягнути.

— Це вигідна справа, — відповів Перлинка, — поки не спіймають. Але в цьому-то вся хитрість!

Він погодився піти зі злодіями, деякий час допомагав їм і отримував свою частку здобичі, бо його місяць їм дуже знадобився. Він освітлював за їхнім бажанням будь-яке місце, а навколо була повна темрява.

Але Перлинка не переставав думати про зачаровану принцесу і одного разу сказав своїм товаришам:

— Добре б нам піти до замку і звільнити принцесу, там уже напевно можна здобути багато золота.

— Так-то так, та хіба ти не знаєш, що людоїд з’їдає кожного, хто туди приходить?

— Все ж я туди піду, бо сподіваюся знайти там моїх братів. Перед тим, як кинути мене, вони часто говорили про цей замок.

— Раз ти неодмінно хочеш іти туди, — сказали злодії, — ми підемо разом із тобою.

Вони прийшли до замку. Там усі двері виявилися відкритими, але ніде не зустрілося їм жодної душі. Кімнати були прикрашені золотом і сріблом, і злодії до краю набили собі кишені. Перлинка нічого не брав і лише уважно оглядав кожну кімнату.

Обійшовши весь замок, він сказав товаришам:

— Ходімо в сад, може, там зустрінемо когось.

Тут вони побачили під кущем троянд обох братів Перлинки, а поруч із ними принцесу, з якої вже наполовину було знято чари.

— Ось ДЕ ви, плутанини! — сказав Перлинка своїм братам. — Я давно шукаю вас.

— Не лайте нас, Перлинко, принцеса скоро буде звільнена від чар, і ми її тобі віддамо.

Злодіям нема чого було залишатися в замку, і вони пішли. Перлинка на прощання подарував їм місяць на знак подяки за те, що вони привели його сюди.

Він забрав у братів чоботи та паличку, і вони сказали йому:

— Найважче випаде на твою долю, Перлинко. Ця ніч все вирішить, однак, як ти сам розумієш, тобі не легко буде.

— Не біда, — відповів Перлинка.

Коли настала ніч, з’явилися три страшні чудовиська і сказали:

— А, це ти, Перлинко! Ми тебе ще не бачили.

— Ще б, — відповів Перлинка, — нічого тут немає дивного!

— Що ж нам із тобою зробити?

— Робіть те, що можете, а не те, що хочете.

— Ми підсмажимо тебе на рожні.

— Хоч на сковороді, якщо вам заманеться, — відповів Перлинка.

Брати з заздрощів не попередили його про ті жахіття, які його чекали, але він все ж таки анітрохи не злякався.

Чудовиська потягли Перлинку і стали з усіх сил бити його булавами. Але Перлинка нічого не відчував, бо тримав у руках паличку, якій передбачливо весь час нагадував:

— За наказом моєї палички ніхто не може завдати мені болю.

Чудовиська нарешті помітили, що він тримає в руках паличку.

— Не кажи нічого татові, інакше ми тебе вб’ємо! — закричали вони.

Але в ту ж мить Перлинка сказав:

— За наказом моєї палички принцеса буде звільнена, а ви прокляті навіки.

У ту ж мить його бажання виконалося, і він побачив принцесу, звільнену від чар і прекрасну як день.

— Ти, Перлинко, мій рятівник, — сказала вона, — і тебе я обираю собі за чоловіка.

Перлинка одружився з принцесою, і вони відсвяткували таку пишну весілля, що вздовж усієї дороги, що вела до замку, лежали на камінні підпиті гості й блаженно хропіли.

↑ Догори

Перлинка

Інші казки