Тесляр з Арля
Жив-був колись у місті Арль тесляр. Любив він свою справу до страху, ну а крім того, був чоловіком на диво гостинним. І ось одного разу зайшли до нього в дім двоє мандрівників. Один із них — товстий, з великою бородою, а другий — маленький, худий. Як побачив їх тесляр, так одразу й здогадався, що ніякі вони не мандрівники. Бородатий — сам Господь Бог, а його супутник — Святий Петро, той самий, у якого ключі від дверей раю зберігаються. Ну добре. Дізнався, значить, їх тесляр, але виду не подав. А пишнобородий до нього підійшов і питає:— Чи не нагодуєш ти нас, добрий чоловіче?
— З найбільшим задоволенням, — відповів тесляр і приготував для них такий смачний обід, що після нього на столі залишилися лише порожні тарілки. Наситившись, розпустив Бог ремінь на животі й запитав у тесляра, скільки вони йому винні за обід.
— Ні су, — відповів тесляр. — Адже навіть по одягу видно, що порожній ваш гаманець. Та й годі, іншим разом порахуємося.
Здивувався Бог такій доброті й каже:
— Коли так, віддячимо тобі інакше. Назви мені три бажання, і я неодмінно їх виконаю.
Був тесляр чоловіком кмітливим і тут же зрозумів, який незвичайний випадок йому трапився. Задумався він і раптом чує, як шепоче йому на вухо Святий Петро:
— Попроси місцечко в раю!
Глянув на нього тесляр, поморщився і каже Богу:
— Люблю я в карти пограти. Ось би мені завжди вигравати!
— Що ж, це справа нехитра. З цієї хвилини ти завжди виграватимеш. Яке ж друге твоє бажання?
Підштовхнув тут тесляра ліктем Святий Петро і знову зашепотів:
— Не будь дурнем! Проси собі місцечко в раю!
— Не підказуй, до раю-то мені ще далеко, — посміхнувся тесляр і, відвернувшись від Святого Петра, каже Богу: — Лежить у мене тут, у кутку, здоровенний тюк полотна. Ось би зробити так: хто сяде на нього, нехай на ньому й сидить, поки я сам йому встати не дозволю.
— Добре, так і буде віднині. Ну, а яке ж третє, і останнє, у тебе бажання?
Знову задумався тесляр, а Святий Петро просто з себе виходить: все штовхає та штовхає тесляра ліктем:
— Подумай про рай! Проси собі місцечко!
— Постривай, не заважай мені... Ось вам і моє останнє бажання. Росте у мене в саду персикове дерево. І той, хто залізе на нього, нехай там і сидить, поки я не дозволю йому злізти.
— Що ж, і це бажання виконається. Ну, а тепер дякую за хліб-сіль і до побачення.
— До побачення, до побачення... — уклонився тесляр.
— До побачення, дурню, у гріхах потонулий! — буркнув Святий Петро. — Ми ще з тобою зустрінемося, приятелю.
І пішли мандрівники далі, залишивши гостинного тесляра зі своїми радощами й турботами.
Пробігли роки, постарів тесляр, згорбився, і одного разу прийшла до нього в дім пані Смерть.
— Ну, тесляре, пожив ти чимало на білому світі. Тепер збирайся в дорогу, зі мною підеш.
— Постривай хвилинку, — попросив тесляр, — я тільки перевзуся. А ти поки ось на цьому тюку посиди. На ньому м'яко.
— Гм... Так і бути, посиджу, відпочину. Тільки часу не тягни!
Сіла Смерть на тюк полотна й чекає. Не минуло й хвилини, як з'явився перед нею тесляр.
— Вже готовий? — усміхнулася Смерть. — Що ж, ідемо!
Хотіла Смерть з тюка піднятися, та не тут-то було! Рвонулася вона раз, другий, та все марно. Так і залишилася на тюку сидіти, як приклеєна. А тесляр руками в боки вперся і знай собі сміється-заливається:
— Попалася, Коса! Отже, посиди тут і подумай: до кого треба приходити. А я тим часом добрим людям поможу: кому дім поставлю, кому сарай збудую, кому двері чи раму зроблю... Турбот у мене, як бачиш, багато.
— Зрозумій, адже й мене справи чекають! — каже Смерть.
— Е, твої справи не термінові, можуть і почекати, — махнув рукою тесляр.
Зрозумівши, що старий не збирається її відпускати, взмолилася тут Смерть:
— Відпусти мене, миленький! Не заважатиму я тобі твоїм теслярським ремеслом займатися. Уже ж повір мені!
— Ну добре, відпущу я тебе на всі чотири сторони за однієї тільки умови: раніше, ніж через сто років, до мене й не з'являйся.
Зітхнула Смерть — шкода ж упускати тесляра! — але все-таки погодилася. Дозволив їй тут тесляр встати з тюка. Схопилася Смерть і помчала без оглядки.
Минуло сто років, і знову прийшла Смерть до тесляра.
— Здорово, приятелю! — розпливлася вона в усмішці. — Я за тобою, пора й честь знати!
— А, це ти, Коса! Я миттю зберуся, а ти поки ось на те дерево злазь і поласунься солодкими персиками.
— А й справді: гарні в тебе персики!
— Ось і частуйся ними.
Забралася Смерть на дерево і давай ласунься соковитими плодами. Наїлася досхочу і хотіла вже з дерева злізти, та не тут-то було! Не може вона відірватися від стовбура, і все.
Зрозуміла Смерть, що й цього разу залишив її в дурнях тесляр.
— Попалася, Курноса! Отже, сиди на дереві.
— Не до вподоби мені торчати тут, на дереві. Відпусти мене краще додому, тесляре, а я поки тебе не чіпатиму.
— Відпущу, але лише за однієї умови: подаруєш мені ще двісті років життя, бо не встиг я всі свої теслярські справи переробити. Згодна?
— Що ж поробиш! Згодна.
— Коли так, поклянись, що не з'явишся ти до мене раніше терміну.
— Клянусь, будь ти неладен!
— Гаразд, злазь тоді з дерева й іди геть! Прийдеш тепер через двісті років.
— Вже ж до кого-кого, а до тебе-то неодмінно завітаю, — пробурчала Смерть і тут же зникла.
Минуло двісті років, і знову прибула Коса до тесляра. Однак, щоб не потрапити в халепу й цього разу, прийшла до нього вночі. Схопила сплячого тесляра й потягла його прямо до раю.
Але до раю тесляр не потрапив. Ледь побачив його Святий Петро, як тут же захлопнув ворота й почав кричати на всю губу:
— Геть, нечестивець! Не хотів у свій час місце в раю отримати, ось і пеняй тепер на себе. Тягни-но його, Курноса, прямо до пекла!
Але замість пекла потягла тесляра Смерть спочатку до чистилища. І в чистилищі його не прийняли: не числився він у списках.
Тільки тоді привела його Смерть до пекла. Ну, а до пекла, самі знаєте, ласкаво просимо!
— Заходь, пане тесляре, не бійся. Ми всіх у себе приймаємо, — тут же ввічливо пояснив йому чортеня, що стояв біля воріт на варті.
— Дякую за запрошення, доведеться мені у вас пожити, — сумно промовив тесляр і ніби випадково переклав із куртки в жилетну кишеню новеньку колоду карт. Помітив це чортеня й питає:
— Чи не гравець ти часом?
— Ще б пак! На землі-то мене ніколи ніхто не перемагав. Ну, а тут не до карт, звісно. А шкода!
— Ти, мабуть, просто хвалишся, ніби всіх перемагав. Такого не буває! Брешеш ти все, тесляре!
— Брешу?! Якщо хочеш знати, я можу перемогти навіть самого сатану!
Притягнув чортеня тесляра до сатани й розповів йому про його хвастощі. Вислухав сатана чортеня, насупився та як гаркне на тесляра:
— Що таке?! Як смієш ти хвалитися, ніби можеш навіть мене, сатану, перемогти?
— Не гнівайся на мене, пане сатано, але я й справді можу тебе перемогти.
— Гм... Сміливий ти, як я бачу. Ну давай тоді зіграємо. Тільки на що ж ти грати будеш?
— Як бачите, немає в мене нічого, крім душі. Ось і поставлю я на кон свою душу. Якщо виграєте, забирайте душу, а якщо ні, відпустіть мене назад.
— Гаразд, так і зробимо.
І стали вони грати. Спочатку грали в екарте, потім у мар'яж, у три листки, у джокер, і весь час сатана в дурнях опинявся.
Виграв тесляр останню гру, і за угодою виставили його за двері, а саму двері на важкий засув засунули: нехай, мовляв, цей тесляр ніколи більше на очі сатані не потрапляє, а то не минути йому лиха!
Посидів тесляр біля самої стіни пекла, відпочив і рушив до воріт раю. Прийшов, постукав.
— Хто там? — відгукнувся сонним голосом Святий Петро. — А, це ти знову. Напевно, хитрістю втік із пекла? Але марно ти сюди явився: місця для тебе нема і не буде. Чому ти тоді мене не послухав?
— Звідки ж мені було знати, що ви — Святий Петро, — збентежено почухав тесляр потилицю. — Змилуйтеся надо мною, бідолагою, дозвольте у вас десь притулитися. Адже не блукати ж мені у вічності...
— Ні, твоє місце в пеклі. Як це вдалося тобі звідти вирватися?
Розповів тесляр Святому Петру, як поставив він на кон свою безсмертну душу, як грали вони з сатаною, як переміг він його і як вигнали його з пекла, та ще й погрозили, щоб ніколи назад не повертався.
І поки розповідав тесляр, зібралися біля воріт раю всі його мешканці й, слухаючи веселу балачку тесляра, зі сміху котилися. До того їм тесляр сподобався, що почали вони благати Святого Петра залишити бідолагу в раю. Але не погодився з ними Святий Петро і тут же, захлопнувши двері, повернув на два обороти важкий ключ.
Подивився тесляр на зачинені ворота, плюнув з досади й повернувся до себе додому, до свого верстака.
Там, мабуть, і донині живе та працює.
А хто хоче в цьому переконатися, нехай сам до Арлю сходить, знайде там тесляра й послухає його веселі історії.
Інші казки
