Дочка мисливця
Жив у одному краю хоробрий і міткий мисливець. Слава про нього йшла по всьому світу. Були в нього дочка і син.Цар покликав мисливця до себе — охороняти палац від кадж: підступні злі каджі викрадали юнаків, і цар боявся за своїх синів.
Минув час. Синові мисливця виповнилося вісімнадцять років, і захотілося йому піти на полювання, щоб випробувати свої сили. Але мати не пустила його одного:
— Небезпечно самому ходити, сину. У лісах блукають каджі. Іди разом із дядьком.
Юнак погодився і питає, чи немає в них зброї.
— Є лук і стріли, — каже мати, — та не підняти їх тобі!
— Покажи. Якщо вони не підійдуть мені, не піду на полювання.
Дядько повів його на горище і показав лук і сагайдак зі стрілами. Юнак граючи взяв лук, легко схопив сагайдак. Побачив у куті меч, запросто підняв і його.
Потемнів дядько з досади, позаздрив силі племінника: сам він і двома руками не міг підняти той меч.
Вирішили вони йти на полювання. Юнак настріляв дичини, а дядько нічого не зміг вбити, і вирішив він відібрати здобич у племінника. Завів він юнака в гущавину, де водилися кабани, а сам сховався в ямі.
Налетіли кабани на юнака, але не злякався юнак, перебив усіх. Тоді дядько виліз із ями і сказав, ніби випадково впав. Почав він хвалити племінника, а самого злість душить. Гризе його серце заздрість: старший брат сильніший за нього, і племінник перевершив його в силі. Задумав він погубити юнака.
— Хоробрий ти, сміливий, як твій батько, — каже він племіннику. — Дістань для матері чарівну квітку Божмі, порадуєш її.
— А де росте квітка Божмі?
— Іди через ліс на південь. Як вийдеш на галявину, побачиш дім, а в домі — старушку. Вона й укаже дорогу.
Ішов юнак і дійшов до дому на галявині.
Під деревом у дворі сидить старуха-велетка — мати дэва, теребить овечу вовну. Підійшов юнак до неї, привітався чемно і питає:
— Чи не знаєш, мати, де знайти квітку Божмі?
— Іди за сонцем і побачиш високу скелю. Низ скелі чорний, середина червона, а верхівка біла. Ввечері на тій скелі з'явиться красуня Божмі і розпустить довге золоте волосся — аж до самої землі спаде! На кінцях волосся квіти. Сховайся під скелею і зірви квітку з волосся.
Подякував юнак старусі-велетці і пустився слідом за сонцем на захід.
Дійшло сонце до заходу, дійшов юнак до скелі. Притаївся він біля підніжжя і чекає.
Ось з'явилася на скелі красуня Божмі і розпустила своє золоте волосся. Спустилося воно зі скелі аж до землі, а на кінцях волосся квіти — барвисті, райдужні, світяться, переливаються всіма кольорами! Заблищало в очах у юнака, він і завагався. Намотав би він прядь золотого волосся на руку, вдалося б тоді зірвати квітку. Звідки було йому знати, що навмисно не попередила його підступна старуха-велетка?
Божмі опутала юнака волоссям і перекинула через скелю в своє царство Каджеті.
Чекали юнака вдома, чекали і перестали чекати — оплакали, зрозуміли, що пропав він.
Дізнався батько-мисливець, яке лихо трапилося в його домі, і відпросився у царя на пошуки сина.
Прийшов мисливець додому і почав збиратися в дорогу.
— Батьку, дай мені зброю, — каже йому дочка, — дозволь і мені пійти шукати брата.
Усміхнувся батько: куди, мовляв, тобі, не за свою справу берешся, але не став заперечувати.
Наділа дівчина чоловічий одяг, підперезалася коротким мечем, сіла на коня і пустилася в дорогу.
Батько швидко переодягнувся, осідлав іншого коня і поїхав напереріз дочці. Вискочив на дорогу перед нею, схопив коня за вуздечку і як гукне:
— Злазь-но швидше з коня!
Дівчина не впізнала батька і замахнулася мечем:
— Геть з дороги, розбійнику!
Одним ударом вибила вона мисливця з сідла. Стрибнула потім на землю, занесла над ним меч, але тут батько втримав її за руку:
— Зупинись, доню! Це я, твій батько! Бачу, гідна ти мене. Іди шукай брата.
Об'їхала дівчина все царство, обшукала ліси і гори — немає ніде брата. «Мабуть, каджі його викрали. Піду в Каджеті», — вирішила вона.
А хто знає, де Каджеті, в якій стороні? Люди там не бували.
Їде дівчина без шляху, без дороги. До вечора опинилася вона на березі моря.
Пусто навколо — вода і пісок, ні дерев, ні посівів. Лише стара хатина на березі.
Постукала дівчина в хатину. Вийшла старушка. Дівчина попросилася на нічліг. Старушка привітно прийняла гостю.
Поділилася вона з нею своїм скудним вечером і питає:
— Яким вітром занесло тебе в це безлюдне місце?
— Шукаю дорогу до Каджеті,— відповіла дівчина.— Чи не знаєш, бабусю, як туди дістатися?
— Як дістатися, не знаю, а допомогти тобі спробую.
Старушка вивела гостю на двір і показала на море. Дівчина так і завмерла від подиву — навкруги пітьма, а між морем і небом палац сяє, світиться яскравим світлом.
— У палаці — полонянка з Каджеті,— каже старуха.— Це її краса весь палац освітлює. Не захотіла вона стати дружиною нашого царя, і наказав він чарівникам підняти палац у повітря, щоб ніхто її не бачив. Розлютилося тоді море, всі будинки навколо знесло, всіх людей поглинуло і царя теж. Я в той час у горах була, коріння збирала, тому й жива залишилася. Збила от цю хатинку і перебиваюся якось. І життя нема, і смерть про мене забула. А полонянка в палаці знає, де Каджеті, та як тобі до неї дістатися.
Донька мисливця всю ніч думала, як звільнити полонянку, і придумала.
Вранці дівчина попрощалася з доброю старушкою, подякувала їй за гостинність і поїхала узбережжям моря. Дісталася до міста. Там вона продала коня, купила корабель, найняла теслярів і наказала зробити довгу драбину.
Припливла вона на кораблі до палацу, приставила драбину і піднялася по ній угору.
Кличе вона полонянку, просить відчинити їй двері, але ніхто не відгукується.
— Не бійся!— кричить донька мисливця.— Я прийшла визволити тебе з біди! Покажи мені дорогу до Каджеті!
Вийшла полонянка, вся світлом сяє. Спустилася вона разом із донькою мисливця на корабель, і повернулися вони на берег.
Вирушили дівчата до Каджеті. Ідуть вони рік, ідуть другий, пройшли вже півдороги. І раптом у вузькій ущелині опустився перед ними на дорогу Вогняний дів. Розлігся — не обійти, а з рота полум’я підноситься.
— Пропусти нас, діве,— просить донька мисливця.
— Пообіцяй мені дістати чарівний ліхтар із палацу царя Каджеті, тоді пропущу.
— Обіцяю, тільки пропусти.
— Словам людини нема віри, нехай одна з вас залишиться тут.
— Добре, але ти лежи, як лежиш, на боці, інакше не вдасться здобути ліхтар.
Дівчина з Каджеті залишилася, а донька мисливця пішла далі. Іде вона через поля і ріки, через ліси і гори. Іде рік, другий. І ось показалися вдалині вежі Каджеті — високі, у небо впираються. І тут перегородив їй дорогу триголовий дів верхи на раші.
— Далеко шлях тримаєш?— питає він доньку мисливця.
— До Каджеті.
— Не впустять тебе туди, вб’ють. Краще я тебе з’їм,— каже дів.
— Не твоя турбота — впустять чи не впустять… Геть з дороги!— відповідає дівчина.
— Все одно я тебе з’їм.
— Та як же ти мене з’їси, якщо я сміливіша за тебе і спритніша!— говорить донька мисливця.— Давай перевіримо, сам переконаєшся. Бачиш он той рів — я запросто перемахну через нього, а тобі не перестрибнути!
Дів цей був сильний, але дурний. Скочив він з коня і стрибнув через рів! А рів — широкий-преширокий, зачепив дів ногами за край і скотився на дно.
Дівчина швидко сіла на раші діва і пташиною понеслася далі.
Крилатий кінь миттю домчав доньку мисливця до воріт Каджеті. Ворота змикаються і розмикаються, та так швидко, що не пройти через них — навпіл розітнуть сміливця алмазними краями.
Ударила дівчина коня п’ятами, і блискавкою промчався він між стулок воріт, тільки хвіст йому відтяло.
Під’їхала донька мисливця до палацу і завмерла на місці від подиву. Перед палацем повно людей, і всі вони — скам’янілі! А палац дивовижний — низ у нього срібний, верх золотий. З вікон страшні звірі визирають, ланцюгами до стін приковані. Два вешапи вхід стережуть.
Не довго думаючи, вихопила донька мисливця меч, порубала обох вешапів і вступила до палацу.
У мармуровій залі теж повно людей. І всі вони від голови до пояса живі, а нижче кам’яні. Раптом чує донька мисливця — кличуть її по імені. Дивиться, а це брат її! Обнялися вони, поцілувалися. Розповів юнак, як потрапив до Каджеті, як Божмі опутала його волоссям і перекинула в своє царство.
— Сховайся, сестро, бо зараз прийде жорстока цариця Божмі. Вона не пощадить тебе, теж оберне на камінь!
— Не бійся, брате. Я з нею впораюся! Сховалася вона за дверима і чекає. Увійшла цариця Каджеті Божмі.
Донька мисливця схопила її однією рукою за золоте волосся з квітами на кінцях, а іншою занесла меч.
— Зараз же розкамени мого брата! Оживи людей і поверни хвіст моєму коневі!
Промовила Божмі слово, і ожили всі люди навколо. Зітхнули вони, заговорили, засміялися від радості.
Порадилися полонені й ув’язнили жорстоку царицю в глуху башту, а донька мисливця взяла чарівний ліхтар, який у темряві сам запалювався, і разом із братом покинула Каджеті.
Ось доїхали вони до ущелини, де лежав Вогняний дів.
— Вставай, діве, я принесла тобі ліхтар! — каже донька мисливця.
А дів не може піднятися — три роки пролежав на одному боці, зовсім занімів. Брат і сестра перевернули діва на інший бік — нехай тепер у нього інший бік німіє — і пішли далі разом із дівчиною з Каджеті.
Дівчина розповіла, що вона зовсім не з Каджеті. Каджі викрали її в дитинстві й відвезли в своє царство, а потім цар викрав її у каджі і ув’язнив у палаці між небом і морем.
Ідуть вони втрьох дорогою, і раптом з’явився перед ними карлик — ніби з-під землі виріс!— сам із п’ядь, а борода на дві п’яді.
— Хочете, я вас у колясці повезу? — пропонує він.
— Звідки в тебе коляска? — сміється дочка мисливця.
Свиснув чоловічок, махнув батогом, і з'явилася коляска з четвіркою коней. Коні — одне замилування! Їм би в небі з зірками грати, у морі з рибами бавитися!
— Пішли краще пішки, — каже сестра братові. — Від цього чоловічка добра не чекай.
Не послухався брат сестру. Що, мовляв, боятися? Що нам старичок зробить? Від одного клацання розлетиться його коляска, як яєчна шкаралупа.
Сіли вони втрьох у коляску.
Карлик, наче блоха, стрибнув на козли, ляснув батогом, і полетіли вони, як птахи.
До вечора мандрівники зупинилися на відпочинок під деревом. Самі їдять і карлика частуют
Інші казки
