Відповідь папи римського
Жили в Сан-Марино два дурні. Самі вони не вважали себе дурнями, але мешканці Сан-Марино щодня про це їм нагадували. Та дурні все не вірили. От зійшлися якось обоє і почали радитися, як би їм дізнатися – дурні вони чи ні. Думали вони, думали – у кого запитати.– У судді, – запропонував перший дурень.
– Е, ні, – відповів другий. – До судді я не піду. Близько місяця тому я подав скаргу на сусіда за те, що він мене палицею побив. А суддя замість того, щоб покарати того негідника, назвав мене дурнем і прогнав геть.
– А за що тебе сусід бив? – запитав перший дурень.
– Не знаю. Це, бачиш, мені приснилося. Я тільки хотів сусіда запитати, за що він мене лупцює, але в цю мить і прокинувся. Підемо краще до крамаря. Про нього кажуть, ніби він такий розумний, що й самого чорта перехитрить.
– Е, до крамаря я не піду, – відповів перший дурень. – Минулої неділі захотів я собі черевики купити. Додав мені крамар черевики. Поглянув я, а вони різні: у одного ніс в один бік дивиться, у іншого – в інший. Ні, думаю, мене не проведеш. І попросив у нього два однакові черевики. Тут крамар і каже: «Якщо тобі захотілося два ліві носити, то плати й за два праві. А не хочеш, іди геть, дурню». Ну, я й пішов.
– Що ж нам робити? – сказав другий дурень.
Знову почали думати. Думали, думали і вирішили піти до самого папи римського. Адже падре в церкві казав, що папа римський ніколи не помиляється.
Пішли дурні до Рима до папи римського. Поцілували в нього туфлю за звичаєм і почали скаржитися.
– Пречистий папо, розсуди нас із мешканцями Сан-Марино. Назвали нас дурнями, а ми не віримо. Якщо ми й справді дурні, – значить, дурні, а якщо не дурні, то накажи сусідам називати нас розумними.
– Ну що ж, розсуджу, – погодився папа римський. –
Тільки ти мені скажи, – звернувся він до одного з дурнів, – за що тебе вперше назвали дурнем.
– А ось за що, – відповів той. – Років п’ять тому послала мене вранці мати за водою. Взяв я відро, прийшов до струмка і став набирати воду палицею. Занурю палицю – струшу краплю, занурю палицю – струшу краплю. До самого вечора набирав воду, а відро все ще не повне. Тут прибігла мати і лаяла мене дурнем. Ну, а сусіди й почули. З тих пір і пішло: дурень та дурень! А що ж мені було – пальцем наливати? Та я б його в холодній воді зовсім заморозив.
– А тебе за що вперше дурнем назвали? – запитав папа римський у другого.
– Е, таку дрібницю й згадувати не хочеться. Послала мене бабуся до льоху за глеком молока. Пішов я, а двері там виявилися низькі. Весь проходжу, а голова не проходить. Я попросив бабусю двері в льоху вище зробити. А вона замість цього назвала мене дурнем. З того й пішло.
Вислухав їх папа з самого початку до самого кінця і подумав:
«Дурню пояснювати, що він дурень, – все одно, що на вітрі борошно просівати. Але не дарма я зватися папою римським – я їх не відпущу без відповіді».
Він наказав своєму слузі спіймати мишку і посадити її в скриньку. Скриньку він дав дурням і сказав:
– Ось вам моя відповідь. Не заглядайте в скриньку, поки не повернетеся до Сан-Марино. Але знайте: якщо впустите відповідь, – значить, ви останні дурні.
Дурні взяли скриньку, поцілували папі туфлю за звичаєм і вирушили тією ж дорогою назад.
Повернулися додому – замкнулися в кімнаті, наглухо зачинили двері й вікна. Потім підняли кришку скриньки, а звідти щось як вискочить!
Кинулися дурні ловити відповідь папи римського, а мишка юркнула в нірку – і немає її.
– Слухай-но, – каже один дурень, – яка ж це відповідь? Це, здається, миша.
– Миша? Ось не знаю, – сказав другий дурень. – Я ніколи миші не бачив. А ти?
– Я бачив. Вона маленька, сіра, з хвостиком, а ззаду в неї кішка.
– А тут маленьке було, сіре було і хвостик був. А кішки не було. Виходить, це не миша.
Подивилися дурні один на одного і кажуть:
– Нічого не вдієш. Впустили ми відповідь папи римського. Значить, ми й справді дурні.
Інші казки
