Казка про славного, могутнього богатиря Єруслана Лазаровича
У деякому царстві жив король Картаус, і було у нього на службі дванадцять богатирів. А найсильнішим і головним із дванадцяти богатирів шанувався князь на ім'я Лазар Лазаревич. І скільки інші богатирі не старалися, ніхто з них не міг на поєдинках перемогти молодого Лазаря Лазаревича.І ось йому виповнилося двадцять років. Стали батьки погуторювати:
— Настав час синові сім'ю заводити!
Та й сам Лазар Лазаревич одружитися не відмовлявся, тільки нареченої вибрати ніяк не може: то батькам не до вподоби, то жениху не мила.
Так і йшов час. І став Лазар Лазаревич проситися в батьків:
— Відпустіть мене в дорогу. Хочу на білий світ поглянути, та й себе показати.
Батьки не заперечували. І ось попрощався добрий молодець із батьком, із матір'ю та виїхав із Картаусового королівства. Довго чи коротко, близько чи далеко тривала дорога — приїхав Лазар Лазаревич у чуже королівство. А в тому королівстві весь народ у великій журбі-печалі: ридають і плачуть усі від малого до великого. Запитує він:
— Яка у вас біда-негода? Про що весь народ сумує?
— Ох, добрий молодець, не знаєш ти нашого горя, — відповідають йому. — Завітав до нашого королівства морський змій і наказав щодня по одній людині йому на поїдання відправляти. А якщо не послухаємось, погрожує всі наші села й міста спалити — попелом обернути. Ось і сьогодні провели одну дівчину, відвели на морський берег, на поїдання морському чудовиську.
Богатир не став більше ні про що розпитувати, пришпорив коня й помчав до морського берега.
Незабаром побачив він: сидить на березі дівчина, гірко плаче. Під'їхав до неї Лазар Лазаревич:
— Здоровенькі були, дівчино-душенько!
Підняла дівчина голову, глянула на нього і промовила:
— Їдь, добрий чоловіче, звідси швидше. Вийде зараз із моря змій, мене з'їсть, і тобі живим не бути.
— Не до лиця мені, дівчино-красуню, від змія втікати, а ось відпочити хочеться: стомився в дорозі. Я задрімаю, а ти, як тільки змій з'явиться, одразу ж розбуди мене.
Зліз з коня, ліг на траву-мураву й заснув міцним богатирським сном.
Багато чи мало минуло часу, раптом заворушилося море, зашуміло, піднялася велика хвиля. То змій море розколисав. І почала дівчина будити чужинця-богатиря. А Лазар Лазаревич спить, не прокидається.
У ту пору змій із води виринув, вибрався на берег. Заплакала дівчина гіркими сльозами, і впала одна сльоза богатиреві на обличчя. Він прокинувся, побачив змія.
Змій усміхнувся:
— Оце так, сьогодні розщедрилися: замість однієї людини двох привели, та ще й коня в додаток!
— А чи не подавишся ти мною, погане чудовисько? — закричав богатир і кинувся на змія.
Почалася у них смертельна сутичка, кривавий бій. Довго билися-боролися. І став Лазар Лазаревич помічати, що змій стомився, почав слабшати. Тоді богатир спритніше вхопився, кинувся на чудовисько і з такою силою вдарив його булатним мечем, що відсік змію голову.
Підійшов потім до дівчини, а вона ледве жива від страху. Покликав її. Дівчина зраділа:
— Ой, не сподівалася я жива залишитися і тебе живим, неушкодженим побачити! Дякую, що врятував мене від лютої смерті, і прошу тебе, добрий молодець, не знаю, як на ім'я звати-величати, поїдемо до моїх батьків. Там батько нагородить тебе!
— Нагороди мені ніякої не треба, а до батька-матері тебе відвезу.
Спершу дівчині допоміг сісти, а потім і сам сів на коня. Приїхали до міста. Батько з матір'ю побачили з вікна дочку — очам не вірять. Вибігли зустрічати. Плачуть і сміються від радості.
— Невже лютий змій пощадив тебе, дитинко?! Чи сьогодні лише відпустив ще раз побачитися з нами, поплакати?
— Ось хто врятував мене від лихої смерті, — відповіла дівчина і вказала на Лазаря Лазаревича. — Він убив проклятого змія.
Батько з матір'ю не знали, як і подякувати богатиря. Під руки ввели його до білокам'яних палат, посадили за стіл на найпочеснішому місці. На стіл понаставляли всяких страв і напоїв. Їж, пий, чого тільки душа забажає.
А після хліба-солі батько почав розпитувати:
— Скажи, хоробрий лицарю, чим віддячити тобі?
Похилив добрий молодець буйну голову, помовчав, потім глянув на батьків і на дівчину-красуню:
— Не гнівайтеся на мене за мої слова. Я є князь із славного Картаусового королівства. Ваша дочка-красуня мені до серця припала, і якщо я їй люб, то благословіть нас під вінець стати. Це й була б для мене найбільша нагорода.
Почула ці слова дівчина, схилила голову, зарум'янилася, як маков цвіт.
А батько сказав:
— Ти, люб'язний Лазаре Лазаревичу, мені до душі, до вподоби припав, а дочку не буду примушувати і волі в неї не відбиратиму. Як вона сама скаже, так тому й бути. Не приймай моїх слів за образу. Ну, що скажеш, дочко мила?
Ще більше зарум'янилася красуня і тихенько промовила:
- Вже коли прийшла пора мені своє гніздо вити, так, мабуть, так тому й бути. Любий мені Лазар Лазаревич, мій визволитель.
- А якщо наречена згодна, то ми з матір’ю тим більше не будемо перечити, - сказав батько. - З нашим благословенням справа не затримається.
І незабаром розпочали веселий бенкет та весілля.
Весілля відгуляли, бенкет відсвяткували, а після весілля Лазар Лазаревич забрав молоду дружину до свого королівства.
Наприкінці першого року у них народився син. Назвали його Єрусланом.
Ріс Єруслан не по дням, а по годинах, ніби тісто на дріжджах піднімався. У три роки був як десятирічний.
І став він до царського двору забігати, з боярськими дітками в ігри грати. А сила в нього була надмірна, і він через молодість та нерозумність жартував з боярськими дітьми жарти недобрі: схопить кого за руку - рука геть, кого за ногу схопить - ногу відірве.
Прийшли бояри до короля Картауса, скаржаться:
- Ми в великій образі. Син Лазаря Лазаревича губить, калічить наших дітей. У іграх вгамування не знає, кому руку, кому ногу відірвав. Осуши наші сльози, державцю! Накажи Єруслана Лазаревича до темниці посадити, або нехай він виїде з нашого королівства.
Наказав король Картаус покликати Лазаря Лазаревича і сказав йому:
- Приходили до мене бояри, на твого Єруслана скаржилися. Ображає він, калічить боярських дітей. І я тобі наказую: або ув’язни свого сина в темниці, або відправ його геть з нашого королівства.
Вислухав Лазар Лазаревич королівський наказ, похилив буйну голову нижче могутніх плечей і пішов додому в великому сум’ї.
- Що це, Лазаре Лазаревичу, ти такий засмучений? - зустріла його дружина. - Чи якась лиха пригода трапилася?
Розповів Лазар Лазаревич про королівський наказ і промовив:
- Хіба це не лиха пригода?
Гірко заплакала дружина. А Єруслан Лазаревич усе почув, підійшов до батьків, ввічливо вклонився і каже:
- Не гнівайтесь на мене, батьку й мамо, злого умислу я не мав, коли грав з боярськими дітьми, а вашої провини в тому нема. І якщо король Картаус наказав мені виїхати з королівства, так, мабуть, так тому й бути. А ось ще: дістати б мені меч булатний по моїй руці, обладунки ратні й коня.
- Хіба мало в нас коней у стайні? - сказав Лазар Лазаревич. - А мечів та обладунків ратних повна зброярня, знай вибирай!
- Обладунки й меч я підберу в зброярні, - відповів Єруслан Лазаревич, - а от коня по мені у нас у стайні не знайшлося. Усіх до одного випробував. Виведуть конюхи якогось, кину на холку руку - одразу на коліна падає. На таких мені не їздити.
- Ну, тоді йди на заповідні луги. Там Фрол-пастух стереже моїх коней. Коні в табунах необ’їжджені, там і вибереш коня собі, - промовив Лазар Лазаревич.
І стали збирати, споряджати Єруслана Лазаревича. Підібрав він обладунки богатирські, по руці собі знайшов меч булатний і спис довгомірний, взяв сідло черкеське, попону, війлочок, вуздечку наборну та батіг ремінний. Простився з батьком, з матір’ю і вирушив у дорогу.
Вийшов із міста й ішов довго чи коротко, близько чи далеко, і прийшов на заповідні луги. По лугах дорога протоптана. У ширину та дорога - коню не перестрибнути. "Хто ж по цій дорозі їздить? - подумав Єруслан Лазаревич. - Давай сяду на узбіччі, зачекаю".
Сидів він довго чи недовго, і побачив: біжить по дорозі табун коней. Той табун тільки що пробіг, а за ним інший, більший за попередній, скаче. А за ним табунник їде. Порівнявся він із Єрусланом Лазаревичем і заговорив:
- Здоров, Єруслане Лазаревичу! Чого тут сидиш? Кого чекаєш?
- А ти хто такий? І чому знаєш, як мене звуть?
- Та як мені тебе не знати! Адже я служу табунником у твого батька Лазаря Лазаревича. Зрадів Єруслан Лазаревич:
- Мене батько наказав іти на заповідні луги коня вибрати. У нас у стайні всі конячки не дуже. Якому кину руку на холку, той і впаде на коліна. Тим коням мене не носити. Допоможи мені, Фролушко, коня дістати, вік твоє добро пам’ятатиму.
- Не журись, Єруслане Лазаревичу, справа владнається. Є в мене кінь на прикметі. Кінь богатирський. Коли воду п’є, на озері хвилі, ніби в бурю, підіймаються, з дерев листя обсипається. Тільки не знаю, чи зможеш ти його спіймати? Якщо спіймаєш та зумієш утримати, кінь тобі підкориться, відчує наїзника. Ось він - попереду першого табуну з водопою біжить, дивись!
Промчався табун повз, а табунник каже:
- Ходімо до озера, я покажу, де кінь воду п’є, а ти завтра зранку сядь там у засідку і чекай.
На ранок притаївся Єруслан Лазаревич і став чекати. Чує: задрижала земля, почувся кінський топіт все ближче і ближче... І ось промчав повз до водопою перший табун. Усіх попереду - кінь-вогонь: очима іскри сипле, з ніздрів полум’я, з вух дим кучерявий підіймається. Зайшов по коліно в воду і став пити. На озері хвилі піднялися, на березі з дерев листя посипалося.
Напився кінь і тільки вискочив на берег, як Єруслан Лазаревич схопив його правою рукою за гриву, а в лівій уздечку тримає. Зірвався кінь і так ударив копитами, що земля задрижала, але вирватися з рук богатиря не зміг і затих, відчувши справжнього господаря.
- Ось так-то краще, Ороше Віщий! - Вуздечку на нього надів, поводи взяв у руки, відвів туди, де сідло та обладунки лежали.
Осідлав Єруслан Ороша Віщого, надів на себе обладунки ратні. У цей час під’їхав до водопою Фрол-пастух:
- Бачу, підкорився тобі кінь! Зумів приборкати.
- Дякую, Фролушко! Зробив ти мені послугу. Вік пам’ятатиму!
На тому вони й розпрощалися. Бачив табунщик, як добрий молодець на коня сів, а не встиг помітити, як він із очей зник, тільки пил стовпом завився, наче його й не було.
Їхав Єруслан Лазаревич день чи два і виїхав на широке поле. Дивиться: що таке? Усе поле всипане мертвими тілами. Лежить на тому полі рать-сила побита. Голосно скрикнув Єруслан Лазаревич:
— Чи є хоч один живий чоловік?
Відгукнувся голос:
— Тільки я один і залишився живий з усього нашого війська!
Під'їхав Єруслан і питає:
— Скажи, хто побив, повоював ваше військо?
— Іван, руський богатир, — відповідає поранений воїн.
— А де тепер Іван, руський богатир?
— Їдь на південь, може, його й наздоженеш. Він поїхав битися з іншим нашим військом.
Єруслан Лазаревич повернув коня і поїхав. Їхав довго чи ні — і виїхав на велике поле — широке роздолля. І на цьому полі лежить побита рать-сила.
Знову богатир гукнув голосно:
— Якщо є тут хто живий, відгукнись!
Підвівся один чоловік:
— Чого тобі треба, витязю? Я тільки один живий і залишився з усього нашого війська.
— Чия ця побита рать і хто вас повоював?
— Лежить тут військо Феодула Зміулановича. А побив-повоював нас Іван, руський богатир.
— А де він зараз, Іван, руський богатир?
— От бачиш поскоки коня богатирського: цілі пагорби землі з-під копит мече. Тримайся цієї іскопити, і, якщо кінь у тебе швидкий, наздоженеш його.
Подякував Єруслан Лазаревич воїну і поїхав навколо поля в той бік, куди вела іскопить. Їхав він і день, і два — з ранкової зорі до вечірньої — і на третій день побачив на зеленому лузі намет білополотняний. Біля намету богатирський кінь пшеницю їсть. Єруслан Лазаревич розсідлав, рознуздав свого коня і пустив його на волю. Орошо Віщий одразу підійшов до пшениці і теж взявся їсти.
Увійшов Єруслан Лазаревич до намету і бачить: спить у наметі міцним сном Іван, руський богатир. Ухопився був Єруслан за меч, та подумав: «Ні, не честь мені, а безчестя на сонного руку підіймати, а от самому з дороги відпочити треба». Подумав так і сам повалився спати.
Першим прокинувся Іван, руський богатир. Прокинувся і побачив незваного гостя. Став його будити:
— Встань, прокинись, добрий молодець! Єруслан Лазаревич піднявся, а Іван, руський богатир, каже:
— Хоч і ліг ти спати в моєму наметі незваний, непрошений, та все ж постою з собою не возять. За нашим руським звичаєм, коли гість гостить та не пакостить, такому гостю — завжди честь і місце. А ти, як видно, поганих думок не маєш. Сідай зі мною хліба-солі скуштувати та розповідай, хто ти є такий? Чиїх родів, яких міст, як звати-величати тебе?
— Я зі славного королівства Картаусового. Звуть мене Єруслан Лазаревич. Про тебе, Іван, руський богатир, чув багато, і захотілося з тобою зустрітися. Гнався по твоєму сліду багато днів, бачив побиті тобою раті Феодула Зміулановича. Думав я, що сам найсильніший богатир, а тепер і без поєдинку бачу — ти сильніший за мене. Будь мені названим старшим братом!
Побраталися Іван, руський богатир, і Єруслан Лазаревич, випили по чарці зеленого вина, поїли дорожніх припасів і стали бесіду продовжувати. Питає Єруслан Лазаревич:
— Скажи, брате названий, чому ти б'єшся-ратишся з королем Феодулом Зміулановичем? Чого ради вивів у нього стільки війська?
— Та як же, любий Єруслан Лазаревич, мені було не битися, не ратитися? Покохали ми один одного з червоною дівицею-душею, дочкою Феодула Зміулановича, і приїхав я до його королівства честь по честі, по добрій справі, по сватанню. А Феодул Зміуланович наніс честі велику наругу, став лаятися, кричати: «Знати-де його, прощеника, не знаю, відати не відаю і на очі не пущу! Скоро на ваше царство війною піду, всю Русь повоюю, а руських богатирів у полон візьму». І послав мені назустріч військо. Напало на мене військо, а відоме діло: хто меч перший підняв — від меча й загине. І побив, повоював я Зміуланову рать, а він слідом іншу послав. І ти сам знаєш, що з нею сталося. Ось і надумав я сказати йому: «Зовсім даремно ти, Феодул Зміуланович, на свою силу понадіявся! Хвалився, що Русь повоюєш, богатирів руських полониш. А вийшло не по-твоєму. То чи не краще нам замиритися по-доброму-по-здоровому? Віддай своєю волею дочку за мене, а то силою візьму». Поїдем зі мною, Єруслан Лазаревич, мій названий брате, до стольного міста короля Феодула Зміулановича. Коли станемо весілля гуляти, то на весіллі попируєш.
Зібралися богатирі й поїхали. Під'їхали до міста на півпереїзду, і затрубив Іван, руський богатир, у бойовий ріг.
Прискакав вершник із приміської застави до короля:
— Іван, руський богатир, усього на півпереїзду від міста стоїть. А з ним приїхав якийсь чужинський богатир.
Засмутився Феодул Зміуланович:
— Ох, лихо яке! Він один дві раті побив, а тепер, якщо їх двоє, все наше королівство в розор розорять!
Потім трохи-трохи опам'ятався, зліз із теплої лежанки, корону надів, приосанився:
— Гей, слуги! Кличте швидше королеву, підемо з хлібом-сіллю зустрічати, може, замиримося. — Послав своїх князів і бояр: — Ідіть на заставу, ведіть Івана, руського богатиря, до міста, а ми з королевою біля воріт зустрінемо.
З почестями та з хлібом-сіллю зустріли названих братів.
— Що між нами було, те минуло, нехай биллям поросне, — сказав король, — а ми з королевою раді-радісінькі честь по честі гостей прийняти.
Роздерли в палаці столи, і пішла бенкет горою. А незабаром і весілля почали гуляти.
На весільному бенкеті Єруслан Лазаревич уловив час і запитав наречену Івана, руського богатиря:
— Прекрасна королівно, чи є на світі хто красший за тебе?
Збентежилася королівна від цих слів:
— Про мене йде слава, що я вродлива, але от, чути, за тридев'ять земель, у тридесятому царстві живуть три сестри, так молодша з трьох сестер красунь від мене.
— А чи не чула ти, хто, окрім Івана, руського богатиря, твого супруга, сильніший за мене?
— Про тебе і про твою силу та хоробрість, Єруслан Лазаревич, теж котиться слава по всій землі. А от чутка йде, що в славному Індійському царстві стоїть на заставі тридцять років богатирь Івашко Біла єпанча, Сарацинська шапка. Кажуть, він богатирь із богатирів, а хто з вас двох сильніший, про те сказати не можу, та й ніхто не може, поки ви силами не поміритеся.
Подякував він красуні королівні, і на тому їхня розмова закінчилася. А коли весільний бенкет відгуляли, став Єруслан Лазаревич прощатися зі своїм названим братом Іваном, руським богатирем, і його молодою дружиною. Вони його умовляють:
— Погостив би ще хоч скільки-небудь днів!
— Ні, дякую! Я й так у вас загостився, мій Орош Віщий відпочив, і пора шлях продовжувати.
Осідлав коня, надів богатирські обладунки і поїхав за тридев'ять земель у тридесяте царство.
Їде Єруслан Лазаревич день з ранку до вечора, від сонця до заходу. І так багато днів дорога тривала. Приїхав у тридесяте царство, де жили красуні сестри. Коня прив'язав до точеного стовпа, до позолоченого кільця, задав корму, а сам піднявся на різьблене ґанок: стук-стук-стук!
Двері відчинила дівчина-покоївка, питає:
— Хто ти є такий? За якою справою пожаловав? Як про тебе сказати?
— Скажи: приїхав-де витязь із славного Картаусового королівства. А звуть мене Єруслан Лазаревич. Треба мені трьох прекрасних сестер побачити.
Побігла сінна дівчина, і, не гаючи часу, вийшли до нього три сестри, одна одній красуні:
— Ласкаво просимо, добрий молодець. Прошу до покоїв!
Насамперед посадили гостя за стіл, поставили перед ним усіляких страв і напоїв. Напоїли, нагодували.
Устав Єруслан Лазаревич із-за столу, ввічливо трьом дівицям уклонився:
— За частування дякую! Тепер сам бачу: не дарма чутка по всьому білому світу котиться, що нікого нема красуні за вас та привітніше!
Сестри при цих словах очі опустили, зарум'янилися, потім глянули одна на одну і відповіли гостеві:
— Дякуємо за ласкаве слово, люб'язний Єруслан Лазаревич! Але тільки навмисне вважають нас першими красунями. Ось у Вахрамеєвому царстві царівна, дочка царя Вахрамея, — та справжня красуня. Усім Марфа Вахраміївна взяла. І зростом, і статтю, і вродаю. Очі в неї з поволокою, брови чорні, соболині, йде, як лебідушка пливе! Ось вже вона із красунь красуня.
— Про вашу мудрість теж йде чутка. І от ще хочу запитати вас, прекрасні сестриці, чи не чули ви, хто найсильніший богатирь на світі?
— Чутками земля повниться, — відповіли вони. — Йде слава про Івана, руського богатиря. Кажуть про нього, що він найсильніший і найхоробріший.
— Івана, руського богатиря, я й сам добре знаю. Він мені названий старший брат.
— І про твою силу та хоробрість, наш гість дорогий, — продовжували дівиці, — чутка дійшла до нас раніше, ніж ти сам сюди пожаловав. А от ще багато говорять про сильного богатиря Івашка Білу єпанчу, Сарацинську шапку. Він стоїть тридцять років на заставі в славному Індійському царстві. Ну, а бачити нам його не доводилося.
Побалакав із прекрасними сестрами Єруслан Лазаревич, подякував їм за хліб, за сіль і попрощався.
Виїхав із міста й задумався: «Багато часу я мандрую і не знаю, що вдома діється. Треба додому потрапити, батька з матір'ю провідати. І заодно попрошу благословення одружитися. Потім поїду до Вахрамеєвого царства та стану сватати Марфу Вахраміївну».
Повернув Ороша Віщого і поїхав до Картаусового королівства.
Їде Єруслан Лазаревич і їде: день і ніч — доба геть. Як Орош Віщий втомиться, тоді розсідлає, рознуздає коня, нагодує і сам відпочине, а потім із новими силами шлях продовжує. І ось, нарешті, став до рідних місць під'їжджати. У нетерпінні коня підганяє і незабаром побачив у далині стольний город Картаусового королівства. В'їхав на пагорб, дивиться і очам не вірить. Навколо міста чиїхось військ видимо-невидимо. Місто з усіх боків військами оточено. Кінні скачуть на швидких конях, а піші до міських воріт підступають. «Що тут діється?» — подумав він. Тільки встиг із пагорба спуститися, зустрівся йому Фрол-табунщик. Геть від стольного города від'їжджає.
— Здоров, Фролушко!
Табунщик зупинив коня, впізнав Єруслана Лазаревича, привітався.
— Чи не знаєш ти, — питає богатирь, — чия це рать-сила така велика до нашого міста підступає?
— Ох, Єруслан Лазаревич! Поїхав я із заповідних лугів до міста на двір до твого батька, князя Лазаря Лазаревича, та ледь не потрапив у полон. Дякую, кінь виручив, ускакав я від ворога, і ось жену геть від міста назад до заповідних лугів. Така ли то біда-напасть трапилася. Підступив, бач, до нашого стольного города князь Данило Білий із незліченними полками кінного та пішого війська, а в нашого короля Картауса богатирів, окрім князя Лазаря Лазаревича, у місті немає нікого. Хто куди роз'їхалися. Зачинилися король із боярами, та міщани за міськими стінами відсиджуються. Ні до міста, ні з міста проїзду немає, і погрожує Данило Білий усе королівство зруйнувати.
Бачить Єруслан Лазаревич: захищати королівство нікому. Та й війська у Данила Білого нагнано тьма-тьмуща. Розгорілося серце молодецьке, розігрілося плече богатирське: хльоснув він батогом Ороша Віщого і поскакав до міста.
Побачили вороги — скаче прямо на них богатирь. Переполошилися, загаласували:
- Богатирь їде Картаусу на підмогу! Сам князь Данило Білий повів кіннотників назустріч і кричить:
- Живим його беріть, хлопці!
А Еруслан Лазаревич розігнав коня й як вихор налетів на Данилових кіннотників. Рубає мечем і коле списом направо й наліво, а Орош Віщий грудьми коней валить, вершників повержених копитами топче. І скоро все поле вкрилося тілами. Решта кіннотників, хто встиг, розбіглися.
У той час побачив Еруслан Лазаревич самого Данила Білого, наздогнав його, ударив тупим кінцем довгомірного списа й вибив із сідла... Ступив йому на груди Орош Віщий. Закликав князь Данило:
- Залиш мене живим, хоробрий, могутній богатирю! Клятву даю, що жоден мій воїн не переступить віки-віків межі Картаусового королівства! Дітям і внукам своїм закажу не воювати з вашим королівством.
- Нехай буде по-твойому, - сказав Еруслан Лазаревич, - але якщо колись клятву порушиш, тоді пощади не буде!
- Вік твою великодушність пам'ятатиму й клятви своєї не порушу! - сказав Данило Білий, підвівся на ноги, одразу наказав зняти облогу й повів свої війська геть від Картаусового королівства.
У місті побачили: вороже військо відступає. І раптом закричали:
- Та це ж Еруслан Лазаревич, синок князя Лазаря Лазаревича!
Вість ця швидко дійшла до Лазаря Лазаревича й до самого короля.
Батько з матір'ю й король Картаус із близькими боярами вийшли з головних воріт і з великими почестями зустріли Еруслана Лазаревича. Мати від радості плакала й обіймала сина. Король Картаус прослезився й промовив:
- Не знаю, чим віддячити тобі, Еруслан Лазаревич, за те, що врятував ти нас усіх і наше стольне місто. А за старе, за давнє образи на мене не тримай. Те діло минуле. А тепер гостя жданого треба годувати, напувати!.. Викатіть бочки з вином та медами стоялими! - наказав король. - Нехай сьогодні всі гуляють і славлять силу й удачу славного могутнього богатиря Еруслана Лазаревича!
Три дні тривав той бенкет. А на четвертий день Еруслан Лазаревич подякував королю Картаусу за гостинність, низько вклонився батькові з матір'ю й сказав:
- Довго ми були в розлуці. Багато різних земель і міст я побачив, а все одно не всидіти мені вдома. Полювання ще на білий світ поглянути й себе показати. Відпустіть мене, любі батеньку й матусю! А якщо доведеться зустріти суджену, дайте батьківське благословення.
Батько з матір'ю не перечили. Благословили сина й почали збирати в дорогу.
- Не втримаєш такого сокола в батьківському домі. Сам був молодий, по собі знаю! - сказав Лазар Лазаревич. - Нехай поїздить, повеселиться!
Осідлав Еруслан Лазаревич свого Ороша Віщого, надів на себе обладунки богатирські, попрощався з рідними й поїхав.
Виїхав із свого міста й подумав: "Спершу я поїду в славне Індійське царство, погляну, що за богатирь Івашко Біла єпанча, Сарацинська шапка. А звідти у Вахрамеєве царство заїду. Полювання побачити Марфу Вахрамеївну".
Їхав Еруслан довго чи коротко, близько чи далеко, став під'їжджати до славного Індійського царства. Дивиться: попереду застава, а біля застави спить-лежить богатирь. "З усього видно, це і є богатирь Івашко Біла єпанча, Сарацинська шапка", - подумав Еруслан Лазаревич. Під'їхав зовсім близько, а богатирь і вухом не веде, спить, похропує.
Перегнувся Еруслан із сідла й міцно стегнув його ремінним батогом:
- Отак чи на заставі стоять, царство охороняють? Тут хто хоче пройде, проїде, а ти спиш, розважайся!
Івашко Біла єпанча, Сарацинська шапка схопився на ноги й сердито закричав:
- Хто ти є такий? - За палицю вхопився. - Повз мене ось уже майже тридцять років, як звір не пробігав, птах не пролітав і жодна людина не проїжджала! А ти надумав зі мною жарти жартувати, батогом бити насмілився! Я ж тебе на долоню покладу, а іншою прихлопну, і залишиться від тебе мокре місце! Поїдемо-но в поле, я тебе повчу!
Осідлав коня, надів обладунки, і поїхали вони в чисте поле в смертельну гру грати, силою мірятися.
І лише перший раз роз'їхалися, як ударив Еруслан Лазаревич супротивника тупим кінцем списа, одразу й вибив із сідла. А Орош Віщий ступив ногою на груди. Інакше заговорив Івашко Біла єпанча, Сарацинська шапка:
- Не віддавай мене на смерть, славний могутній богатирю! Сам тепер бачу: сила в мене проти твоєї половина й то менше. Та й роки мої минають, а ти ще тільки міцнішаєш. Давай краще побратаємося. Будь ти мені старшим братом названим!
- У смерті твоїй мені користі немає, - відповів Еруслан Лазаревич, - ну, а славу про тебе надаремно розпустили. Богатирь ти не дужий. Вставай!
І відвів геть Ороша Віщого. Підвівся Івашко Біла єпанча, Сарацинська шапка, вклонився названому братові в пояс і сказав:
- Заїжджай-но в славне Індійське царство! Для тебе шлях туди відкритий. Погостюй у нашого царя!
Еруслан Лазаревич повернув коня, поїхав прямо в стольне місто й незабаром в'їхав на царський двір. Розсідлав, рознуздав Ороша Віщого, прив'язав біля стовпа точеного за позолочене кільце.
Царь сидів біля вікна й побачив, як приїхав на двір чужинський лицар. Вийшов на різьблене ганок, зустрів богатиря привітно, ласкаво й повів промову так:
- Ласкаво просимо, люб'язний гостю, не гнівайся, не знаю, як тебе звати-величати. Чиїх будеш родів, з якої держави?
Богатирь ввічливо привітався й відповів:
- Я зі славного Картаусового королівства, син князя Лазаря Лазаревича, а звуть мене Еруслан Лазаревич.
З цими словами піднявся на ганок. Царь повів його в покої, нагодував, напоїв, про дорогу розпитав, а потім каже:
- Ось як славно, що завітав до мене. Ми кожному доброму гостю раді, а такому богатиреві, як ти є, у мене в палаці честь і місце! А тепер з дороги, мабуть, відпочити хочеться. Гей, хто там є! - плеснув царь у долоні.
Прибігли на поклик слуги.
- Відведіть гостя до опочивальні й приготуйте все так, щоб він не залишився в образі!
Погостив Єруслан Лазарович у індійського царя, подякував за частування й поїхав далі шлях продовжувати. Їде та думає: "Дізнався, який є славетний богатир Івашка Біла єпанча, Сарацинська шапка, побачився й з ласкавим, гостинним царем славного Індійського царства, а тепер поїду до Вахрамеєвого царства. Все одно немає мені й не буде спокою, поки своїми очима не побачу Марфу Вахраміївну".
Їде Єруслан шляхом-дорогою, день, другий і третій. До Вахрамеєвого царства залишилося рукою подати: якийсь день їзди.
Того часу зустрівся йому мандрівник, калика перехожий. Зняв мандрівник ковпак землі грецької, вклонився богатиреві:
- Здоров був, Єруслан Лазаровичу! Здивувався богатир, питає:
- Хто ти є такий? Видно, знаєш мене, коли на ім'я називаєш!
- Я — калика перехожий. Мандрую по всіх землях, по всіх містах. Бував у Картаусовому королівстві, заходив до твоїх батьків, багато разів тебе бачив. Проходив ось я недавно повз Картаусове королівство й несу вісті нерадісні, сумні.
Богатир з коня зскочив, від нетерпіння схопив мандрівника за плече:
- Швидше кажи, що діється у нас у королівстві? Бачив батька з матір'ю? Чи живі вони, здорові?
- Постривай, Єруслан Лазаровичу, не тряси мене! Отак і руку відірвеш! Дома у вас лихо трапилося. Князь Данило Білий спіймав час і напав зненацька з незліченним військом. Багато народу побив-порубав, а ще більше того в полон забрав. Стольний град спалив дотла, зруйнував, каменя на камені не залишив. Короля Картауса, твого батька Лазаря Лазаровича та дещо з ближніх бояр живими схопив, виколов їм очі. Відвіз сліпих до свого князівства, у темницю замкнув. Там вони й досі страждають.
Вислухав Єруслан Лазарович усе, що розповів мандрівник, похилив голову й промовив:
- Ех, зовсім намарно я тоді Данила Білого живого залишив! Землю він їв, клявся не воювати з королівством Картауса, я й повірив! А він ось що наробив! Віддячив за мою доброту. Ну, постривай, розрахуся з тобою! Тепер пощади не буде!
З цими словами вскочив він на коня, попрощався з каликою перехожим і помчав до князівства Данила Білого.
Приїхав, знайшов темницю, де сиділи батьки, король Картаус і ближні бояри. Стражу розкидав, розшпурхав, замок зірвав і прямо з порогу гукнув:
- Здорові були, світлі серцеві батьки, матусю й батеньку! Здорові були, ваша величність, королю Картаусе, і ви, бояре ближні!
Чує у відповідь:
- Голос твій чуємо, а хто говорить, не бачимо! Сліпі ми, темні!
Тут заговорила мати богатиря:
- Хоч і не бачу тебе, а по голосу впізнала, і серце чує — це син дорогий наш, Єруслан Лазарович!
- А справді він, — промовив Лазар Лазарович. — Ось, сину любий, яке велике, важке горе нас спіткало. Все втратили й навіть світу білого не бачимо. Ну, та не про це зараз мова. За горами, за морями, близько чи далеко — сам там не бував, а від вірних людей чув, — є царство, і править тим царством Вогняний щит, Полум'яне спис. Є в тому царстві криниця з живою водою. Зверши ти службу: поїдь до Вогняного щита, Полум'яного списи, привези живої води, покропи наші рани, і ми прозріємо.
- Поїду я до Вогняного щита, Полум'яного списи, — відповів богатир, — але спершу треба Данила Білого знайти.
З тими словами вийшов добрий молодець із темниці.
А того часу, поки Єруслан Лазарович із полоненими розмовляв, прибіг до Данила Білого тюремний стражник:
- Лихо, княже! Якийсь чужий богатир всю стражу на тюремному дворі побив! Тільки я один живий залишився.
- Не інакше, як це син Лазаря Лазаровича, — сказав Данило Білий. — Швидше піднімай тривогу, збирай війська, які є в місті!
А сам подумав: "У темниці-то його найлегше подолати". Швидко-нашвидко надів бойові обладунки, вскочив на коня й повів своє військо.
А Єруслан Лазарович тим часом виїхав із тюремного двору на площу й побачив князівське військо. Наче шуліка на курчат, кинувся він на дружину Данила Білого. Кого мечем дістане — до сідла розрубає, а кого списом із сідла викине. Орош Віщий грудьми ворожих коней перевертає, копитами воїнів топче. І швидко побив, повоював Єруслан усе це військо. Залишилося в живих дружинників зовсім мало, і ті кинулися навтьоки.
Тут і помітив Єруслан Лазарович скачучого геть Данила Білого.
- Тебе-то мені й треба! — гукнув він, пришпорив коня й помчав слідом за князем-загарбником.
І скільки той свого коня не підганяв, Орош Віщий скоро наздогнав його.
Єруслан Лазарович вибив Данила Білого з сідла й відтяв йому голову.
- Погану траву з поля геть! — Повернув коня, приїхав до темниці. — Виходьте всі на волю, перебирайтеся поки що до палацу Данила Білого!..
Потім каже королю Картаусу:
- Ось це князівство доведеться приписати до нашого королівства. А ти стань на престол Данила Білого, і живіть у цьому місті, поки я не привезу живої води. Наш-то стольний град поки що все одно зруйнований, коли ще відбудують.
І поїхав до царства Вогняного щита, Полум'яного списи.
Їхав Єруслан, їхав, і розкинулося перед ним широке поле. А на тому полі лежить побите військо-сила. Гучним голосом гукнув богатир:
- Гей, чи є на цьому полі хоч один живий чоловік?
- А чого тобі треба? - відгукнувся один воїн.
- Скажи, хто побив це велике військо?
- Всю нашу рать-силу побив Рослан-богатир.
- А де він сам, Рослан-богатир?
- Проїдеш недалеко, побачиш інше поле з побитим військом. Він там лежить убитий.
Проїхав богатир побите військо, проїхав недалеко і натрапив на інше поле, яке теж було усіяне тілами. "Це побоїще набагато більше за перше", - подумав він і раптом побачив великий пагорб. Під'їхав ближче і здивувався - то виявився не пагорб, а величезна, як копна сіна, голова. Гукнув:
- Чи є тут хто живий?
Ніхто не відгукнувся. Гукнув ще раз - знову відповіді немає. І лише коли втретє закричав, голова розплющила очі, позіхнула і промовила:
- Ти хто такий? І чого тобі треба?
- Я зі славного Картаусового королівства. Звуть мене Руслан Азаревич. Хочу дізнатися, чия це побита рать-сила? І де могутній богатир Рослан?
- Богатир Рослан - це я, - відповіла голова, - а війська, що лежать на першому і на цьому полі, привів цар Вогняний щит, Полум'яне спис. Вів він свої дружини проти мене, і я їх побив, повоював, та ось і сам, як бачиш, лежу побитий.
- Як же це сталося? Ти обидва війська побив-порубав, а сам загинув?
- Багато років тому, коли я був ще зовсім малий, - почала розповідати голова, - цар Вогняний щит, Полум'яне спис із великим військом напав зненацька на наше царство. А царем у нас був тоді мій батько. Зібрав він наспіх невелику дружину і вийшов назустріч. Закипіла битва, кривавий бій. У Вогняного щита, Полум'яного списи війська було набагато більше, і він переміг. Багато наших воїнів загинуло. Мого батька полонили, і цар Вогняний щит, Полум'яне спис убив його.
А коли я виріс і став сильним богатирем, задумав помститися Вогняному щиту, Полум'яному списи. Дізналася про це чарівниця, що жила в нашому царстві, і каже мені: "Цар Вогняний щит, Полум'яне спис - дуже сильний богатир, та ще й чарівник, і перемогти його ти зможеш, лише якщо дістанеш меч-кладенець. На морі-океані, на острові Буяні, на високій горі під старим дубом є печера. У тій печері і замурований ще з давніх-давен чарівний меч-кладенець. Лише з цим мечем і можна перемогти Вогняного щита, Полум'яного списи".
Чимало праці поклав я і довго мандрував, але чарівний меч-кладенець дістав і поїхав у царство Вогняного щита, Полум'яного списи. Він послав проти мене рать-силу. А коли я це військо побив-повоював, він зібрав ще рать-силу, більшу за першу, і сам повів мені назустріч. Зійшлися ми ось на цьому самому полі. Став я їх бити, як траву косити, а яких кінь топче. І незабаром мало хто з них живий залишився. А сам Вогняний щит, Полум'яне спис підскочив до мене, кричить: "Зараз тебе смерті придам!" Я розмахнувся, ударив його своїм чарівним мечем, і він одразу з коня впав. Тут слуги його закричали: "Ось як славно Рослан-богатир пригостив його своїм мечем. Ну-ну, дай йому ще разик! Тоді й поминки по ньому можна правити!" Ударив я другий раз. Лише меч його зачепив, як тут же з жахливою силою відскочив і мені голову відрубав, а Вогняний щит, Полум'яне спис одразу ж ожив, ніби нічого й не було. У цю саму мить підоспів мій названий брат. Схопив він меч-кладенець і підсунув мені під голову. Потім Вогняний щит, Полум'яне спис багато разів посилав своїх богатирів і сам приїжджав, але нікому не вдалося витягти меч-кладенець з-під голови, як не старалися. Він і зараз ось тут піді мною.
На цьому голова Рослана закінчила свою розповідь і запитала:
- А ти з якої справи заїхав сюди і куди путь тримаєш?
Єруслан Лазаревич розповів, навіщо їде в царство Вогняного щита, Полум'яного списи.
- Це похвально, Єруслан Лазаревич, що ти своїх близьких у горі-біді не покинув, виручив, а тепер поїхав живу воду для них дістати. Але скажу тобі: даремно ти туди поїдеш. Ти ще не знаєш, який є цей злодій Вогняний щит, Полум'яне спис. По-доброму, по-хорошому в нього й льоду взимку не випросиш. Невже він дасть живу воду? І силою теж ти в нього нічого не здобудеш, бо ні стріла, ні спис, ні меч його не беруть. Він тебе десять разів встигне вбити, поки ти замахнешся. А ось краще послухай, що я тобі розповім, добре запам'ятай і, якщо послухаєшся, подолаєш його.
Єруслан Лазаревич вислухав усе, що йому наказувала голова Рослана, подякував і на прощання сказав:
- Як тільки дістану живу воду, приїду до тебе і прирощу голову до тіла...
Після цього сів на свого Ороша Віщого і поспішив у царство Вогняного щита, Полум'яного списи. Став під'їжджати до міста. Вогняний щит, Полум'яне спис побачив богатиря, виїхав назустріч і здалека став вогняні стріли метати.
- Повертайся, а то спалю тебе! - закричав. Єруслан Лазаревич зняв шолом, помахав і крикнув:
- Приїхав до тебе не битися, не воювати, а з доброю справою!
- Ти хто такий? І чого тобі треба? Говори!
- Я зі славного Картаусового королівства. Звуть мене Єруслан Лазаревич. Про твою силу і славу чутки по всій землі йдуть, і я хочу до тебе на службу поступити!
Відповідає Вогняний щит, Полум'яне спис:
- Якщо зможеш із моїми дванадцятьма богатирями дістати меч з-під голови Рослана, тоді візьму на службу, а не дістанеш, пеняй на себе! Не бути тобі живим!
- Слухай, Вогняний щит, Полум'яне спис, обійдуся я й без твоїх богатирів! Один управлюся, дістану меч!
Під'їхав Вогняний щит, Полум'яне спис ближче і каже:
- Поїдь швидше, привези меч, тоді будеш у мене старшим над богатирями!
Єруслан Лазаревич повернув коня. Коли приїхав на поле битви, голова Рослана побачила його здалеку:
- Ну як? Бачив Вогняного щита, Полум'яного списи?
- Усе зробив так, як ти казав. Приїхав за мечем-кладенцем.
Голова відкотилася вбік:
- Бери, але пам'ятай: вдари лише один раз!
Єруслан Лазаревич підняв меч, сів на Ороша Віщого і поїхав.
Вогняний щит, Полум’яне спис, як тільки дозорний повідомив, виїхав назустріч і питає:
— Дістав меч-кладенець?
— Ось він, — підняв меч Єруслан Лазаревич, підскочив до Вогняного щита, Полум’яного списи і — раз! — ударив його з усієї сили.
Вогняний щит, Полум’яне спис, як підкошений, впав з коня:
— Бий його ще раз! — закричали слуги Вогняного щита, Полум’яного списи.
— Не в звичаї у добрих молодців двічі меч підносити. Досить і одного разу! — крикнув у відповідь Єруслан Лазаревич.
Тоді всі дванадцять богатирів Вогняного щита, Полум’яного списи напали на Єруслана з криком:
— Бий його! Зрубаємо на дрібні шматки, добудемо меч-кладенець і оживимо Вогняного щита, Полум’яного списи!
Та не тут-то було! Усіх їх побив-повоював Єруслан Лазаревич. Потім знайшов заповітний колодязь, запасся живою водою. Сам трохи випив і Орошу Віщому дав. І одразу всю втому з них як рукою зняло.
Не встиг виїхати на поле бою, як голова Росланея одразу його побачила і заговорила:
— Коли повернувся, мабуть, подолав Вогняного щита, Полум’яного списи, мого ворога! А живу воду знайшов?
— Привіз, — відповідає Єруслан Лазаревич, — зараз ти здоров будеш.
Голова підкотилася до тулуба, стала як належить. Єруслан Лазаревич обприскав живою водою, і голова приросла до тіла. Піднявся Росланей, такий великий і могутній — дивитися страшно.
— Ну, Єруслан Лазаревич, велику ти мені службу зробив, вік не забуду! І, якщо знадобиться, життя для тебе не пожалію!
— Про що це говорити, — сказав на це Єруслан Лазаревич. — Хіба без твого меча-кладця та мудрої поради міг би я перемогти Вогняного щита, Полум’яного списи і живу воду дістати? На, візьми! — і подає йому меч.
А Росланей-богатир відвів його руки і промовив:
— Ні, Єруслан Лазаревич, мій названий брате, меч тобі ще знадобиться.
— А ж меч-то мені якраз до руки припав, — сказав Єруслан Лазаревич, — дякую, люб’язний Росланею, названий брате мій. Ну, а тепер треба поспішати до батьків.
— І мені треба йти свого коня шукати, — промовив Росланей-богатир. — Мабуть, десь недалеко звідси пасеться. Кінь вірний, тільки він і може мене нести.
На тому богатирі й розпрощалися. Росланей пішов свого коня шукати, а Єруслан Лазаревич поїхав у князівство Данила Білого. Як тільки приїхав, увійшов у палац, обприскав живою водою очі, і одразу батько з матір’ю та король Картаус з боярами прозріли й так зраділи, що від великого щастя навіть трохи поплакали.
Король Картаус на честь Єруслана Лазаревича влаштував великий бенкет. На тому бенкеті всі пили та їли і славили героїзм і удачу Єруслана Лазаревича.
Бенкет відбувся. І каже богатир своїм батькам:
— Треба мені побувати у Вахрамеєвому царстві. Благословіть у путь-дорогу!
— Ну що ж, — промовив Лазар Лазаревич, — хоч і жаль розлучатися, та, мабуть, нічого не вдієш. Ми з матір’ю тепер, слава Богу, здорові. Поїжджай, коли треба!
Швидко-швидко зібрався, зіснажився, сів на свого Ороша Віщого, і тільки пил закрутився за добрим молодцем.
Їхав Єруслан довго чи коротко і потрапив, нарешті, у Вахрамеєве царство. Під’їхав до стольного міста, дивиться, ворота міцно-наміцно замкнені. Постукав. На стук відгукнулися вартові:
— Хто там? І чого тобі треба?
— Звуть мене Єруслан Лазаревич, а приїхав я до короля Вахрамея по добрій справі.
Ворота відчинилися, і, як тільки богатир проїхав, знову їх міцно замкнули. Він подумав: «Чому місто тримають на замку?»
Цар Вахрамій зустрів його ласкаво:
— Ласкаво просимо, добрий молодче! Не знаю, як звати-величати.
— Я з Картаусового королівства, син князя Лазаря Лазаревича, а звуть мене Єруслан Лазаревич. Багато по світу їздив, у багатьох землях побував, і захотілося ваше царство відвідати.
— Ах, ось ти хто! — сказав цар Вахрамій. — Слава про твої подвиги та героїзми, люб’язний Єруслан Лазаревич, йде по всіх землях, по всіх містах. Дійшла вона і до нашого царства. І я радий дорогому гостю, але не можу приховати від тебе, що спіткало нас велике горе. Завітав триголовий морський змій літати, людей пожирати. Тому сидимо ми взаперті, та ж від крилатого чудовиська міські стіни — не захист.
— Часто морський змій прилітає? — запитав Єруслан Лазаревич.
— Через кожні три дні. Сьогодні він якраз прилетить і знову когось забере, — відповів цар Вахрамій і додав: — Проходь, гостю дорогий, у покої. Треба тобі з дороги поїсти, попити та відпочити!
- Дякую! Але спершу мені треба побувати на морському березі, а вже потім і відпочину, - сказав Єруслан Лазаревич.
З цими словами він вийшов із палацу, сів на Ороша Віщого і поїхав із міста на морський берег. Коня зупинив, затрубив у бойовий ріг раз і другий. Після третього разу піднялася на морі велика хвиля, а вслід за нею з’явився з води триголовий морський змій. Усі три пащі роззявлені, зуби оскалені, шість очей злістю горять.
Подивився змій на берег і промовив:
- Цього разу цар Вахрамей не став мене чекати, сам послав чоловіка на обід та ще й коня в додаток!
- А ти, прокляте чудовисько, постривай раніше часу хвалитися, щоб не подавитися! - гукнув богатир.
І лише встиг змій на берег ступити, як Єруслан поскакав, махнув мечем-кладенцем і з одного разу відтяв дві голови.
Перелякався змій, замовляв:
- Могутній богатирю, не завдавай мені смерті, не рубай моєї останньої голови! До Вахрамеєвого царства літати ніколи не стану, а тобі багатий викуп дам. Маю я дорогоцінний камень небаченої краси, такого на білому світі не знайти.
- Де ж твій дорогоцінний камінь?
- Зараз дістану!
З тими словами кинувся змій у море і незабаром повернувся, приніс і віддав богатиреві дорогоцінний камінь нечуваної краси.
Прийняв Єруслан Лазаревич подарунок і прямо зі свого коня перестрибнув змію на спину.
- Вези до Вахрамея в палац і сам йому скажи, що ніколи більше не будеш нападати на людей!
Нічого морському змієві не лишалося робити, як тільки слухатися. І повіз він богатиря в стольний град, а Орош Віщий вслід побіг.
У місті й у палаці почався великий переполох, коли побачили, як чужинський богатир приїхав на морському чудовиську.
І цар Вахрамей, і весь народ стали просити, умовляти:
- Єруслан Лазаревичу, не лишай проклятого змія в живих. Скільки через нього, лиходія, люди сліз пролили. Зараз-то він лагідний, а коли ти поїдеш, знову за старе візьметься. Знаємо ми його!
Богатир суперечити не став, зіскочив зі змія і відтяв у нього голову.
На дванадцяти підводах вивезли городяни змія з міста і закопали в глибокому яру.
Прибрали чорні прапори, що віщували про лихо-біду, і весь народ повеселішав.
А Вахрамей влаштував бенкет на весь світ. Скликав гостей з усіх волостей. Поруч із собою, на найпочесніше місце, посадив Єруслана Лазаревича, почав його частувати:
- Їж, пий, гостю дорогий! Уже не знаю, чим віддячити тобі.
Тоді зі своїх покоїв вийшла до гостей красуня-царевна. Подивився на неї богатир та й так і завмер – до того була прекрасна Марфа Вахрамеївна. «Відродження не бачив красуні, - подумав він, - вік би на неї дивився, милувався».
І в Марфи Вахрамеївни серце єкнуло. Ввічливо вона гостям уклонилася, ще раз глянула на Єруслана Лазаревича і очі опустила – гарний, пригожий!
Бенкет-вечеря закінчився. Подякували гості за хліб, за сіль, попрощалися і розійшлися, роз’їхалися. Тоді Єруслан Лазаревич і повів розмову:
- Приїхав я до вас, царю-государе, з доброю справою, зі сватанням. Якби ти благословив, а Марфа Вахрамеївна пішла за мене заміж, то кращої долі мені й не треба!
- Любезний Єруслан Лазаревичу, якщо дочка згодна, то й я радий з тобою поріднитися. Тепер за тобою діло, Марфа Вахрамеївна, - звернувся він до дочки. - Скажи, чи люб тобі жених?
Зарум’янилася дівчина-красуня, схилила ясні очі і потім промовила:
- Я твоя, і воля твоя, батюшку царю-государе! А якщо благословиш, то я згодна.
- От і добре! - весело сказав цар Вахрамей. - Ой, до серця, до душі мені зять знайшовся.
У царському житті ні пива варити, ні вина курити – всього доволі. Незабаром весілля зіграли, бенкет відсвяткували.
І став Єруслан Лазаревич жити-поживати зі своєю молодою дружиною Марфою Вахрамеївною у тестя.
День за днем, тиждень за тижнем – так непомітно майже цілий рік минув.
Якось каже Єруслан Лазаревич Марфі Вахрамеївні:
- Треба поїхати провідати батьків, та й тебе показати батькові з матір’ю.
- Ох, рада б я радісно поїхати твоїх батьків побачити й з тобою не розлучатися, та сам бачиш, не можна мені тепер у далеку дорогу їхати, а шлях туди не близький, не легкий. Навідай їх цього разу сам, тільки швидше повертайся. А наступного року вже всією родиною поїдемо. І пам’ятай: як поїдеш повз Дівоче царство, стануть тебе кликати в гості, дивись, не заїжджай. Якщо заїдеш, зачарує тебе Цар-дівчина.
- Ну що ти! Навіщо мені в Дівоче царство заїжджати? Потім подав їй золотий перстень із тим дорогоцінним каменем, що від морського змія отримав.
- Якщо син у нас народиться, віддай йому, коли він у вік увійде. І нехай ні днем, ні ночю персня цього з руки не знімає.
Потім зібрався, злагодився і вирушив у дорогу.
Їде Єруслан Лазаревич та їде. День минув і другий минув. На третій день бачить – розкинувся перед ним сад, оком не охопити. У тому саду величний палац стоїть, золотою дахою на сонечку горить. Вікна у палаці кришталеві, наличники химерною різьбою прикрашені.
Щойно порівнявся із садом, як вистрибнув хтось на коні з воріт. Вдивився Єруслан Лазаревич і побачив: скаче до нього полениця удала, на коні сидить як влита. Очі у полениці соколині, брови чорного соболя, личко біле, рум’яне, з-під шолома спадають коси до пояса. Заговорила, наче річечка зажурчала:
- Адже я тебе, добрий молодець, з віконця побачила. Чого ради їдеш мимо, до нас не завітаєш попоїсти-пити, коня нагодувати, побалакати?
- Дякую, Цар-дівчино, недосуд мені. Їду батька з матір’ю відвідати, – відповів Єруслан Лазаревич.
Сам дивиться на поленицю – очей не може відірвати.
- Який там недосуд! – промовила Цар-дівчина. – Не поспішай їхати, поспішай коня годувати, швидше приїдеш, куди треба.
І усміхнулася, наче літнім ласкавим сонечком обігріла.
Одразу забув богатир про женин наказ, повернув коня і стремено в стремено поїхав із Цар-дівчиною до чудового саду.
У Дівочому царстві дівчини-красуні – одна одній краща, а найпрекрасніша сама Цар-дівчина, удала полениця.
Єруслану Лазаревичу відразу гарячу лазню натопили. Намився він, напарився. Стала Цар-дівчина частувати його винами заморськими, медами стоялими, усяких страв на стіл понаставляла.
Напоїла, нагодувала, почала на лютні грати та своїм тонким ніжним голосом підспівувати.
Слухає добрий молодець – не наслухається, дивиться на Цар-дівчину – не надивиться. Потім набігло до палацу безліч дівчат і почали пісні співати, хороводи водити.
У піснях, танцях та забавах рік минув і другий минув. А Єруслану Лазаревичу думається: «Ох, довго загостився! На годину заїхав, а прожив два дні». Став уже Цар-дівчину дякувати:
- Пора мені їхати!
А вона почала умовляти, ласкавими словами вмовляти:
- Світе Єруслан Лазаревичу! Не покидай мене, не їдь, залишись!
- Ні, треба мені батьків відвідати!
- Встигнеш із батьком, із матір’ю побачитися! Побудь хоч тиждень, потіш мене!
Піддався добрий молодець на умовляння та на ласку. Різкі ніби до місця приросли. Залишився у Дівочому царстві. Йому здається – тиждень минув, аж восьмий рік на виході.
Незабаром після того, як поїхав Єруслан Лазаревич, Марфа Вахраміївна сина народила. Дали йому ім’я Єруслан Єрусланович. Народився Єруслан Єрусланович міцним та сильним і з самих перших днів так швидко ріс і міцнів, що на другому році здавався дванадцятирічним підлітком. А коли йому виповнилося сім років, став він могутнім богатирем. Не знаходилось йому в поєдинках у всьому царстві рівного за силою та спритністю. Усіх перемагав.
Одного разу питає Єруслан Єрусланович у матері:
- Скажи, судариня матусю, де мій батенько Єруслан Лазаревич? Говорили, ніби поїхав він до Картаусового королівства до дідуся з бабусею. Чи не трапилося щось із ним у дорозі? Благослови, я поїду батька шукати.
Заплакала Марфа Вахраміївна:
- Ну, куди ти поїдеш, як окрім свого царства ніде не бував, нічого не бачив. Батько поїхав і, напевно, потрапив у Дівоче царство. Зачарували, заворожили його там, і нема звідти повороту. А ти й зовсім загинеш!
Не вникає в це Єруслан Єрусланович, знай стоїть на своєму.
- Усе одно поїду, батька Єруслана Лазаревича знайду і привезу додому.
Бачить Марфа Вахраміївна – не вмовити їй сина, і сказала:
- Ну, буди за твоїм, їдь, тільки візьми ось цей перстень і не знімай його з руки ні днем, ні ночю.
І наділа на палець Єруслану Єруслановичу золотий перстень із дорогоцінним каменем, подарунком морського змія.
Король Вахрамій теж довго відмовляв онука, а в кінці рукою махнув:
- Їдь!
Швидко-швиденько Єруслан Єрусланович злагодився і став прощатися. Цар Вахрамій, Марфа Вахраміївна і всі няньки, мамки, сенні дівчата вийшли його провожати. Бачили, як на коня сідав, та не бачили, як помчався. Тільки пил стовпом закрутився за добрим молодцем.
Їхав він довго чи ні – версти тоді були немірені, і на третій день рано вранці розкинувся перед ним величезний чудовий сад, а в саду палац із золотою дахою та кришталевими вікнами. «Це і є Дівоче царство», – подумав молодий богатир. Під’їхав до воріт і гукнув голосно:
- Висилайте поєдинщика, а то ворота зруйную!
Чула Цар-дівчина і питає:
- Хто такий у ворота ломиться, поєдинщика вимагає?
- Приїхав якийсь чужинський витязь, зовсім ще, мабуть, молодий, - відповів богатир, що стоїть сторожем біля воріт.
- Поїдь без вагання та добре його проучи, невіжо! - наказала Цар-дівчина.
Богатир виїхав із воріт і закричав:
- Хто ти такий, молодий невіжо? У ворота ломишся та ще й поєдинщика вимагаєш!
- Ось коли зійдемося, дізнаєшся, який я невіжо! - крикнув у відповідь молодий вершник.
Зійшлися, і Єруслан Єрусланович легким ударом з першого разу вибив богатиря з сідла.
- Смерті тобі віддавати не стану! Іди скажи Цар-дівчині: нехай пошле поєдинщика. Не до лиця мені з таким, як ти, силами мірятися!
Побитий богатир повернувся, розповів про могутнього витязя. Цар-дівчина пішла будити Єруслана Лазаровича:
- Встань, пробудись, милий серцю друже! Приїхав якийсь чужинський молодий богатир і вимагає поєдинщика. Шкода будити тебе, та робити нічого. Адже тільки на тебе й вся надія!
Єруслан Лазарович піднявся, надів бойові обладунки, осідлав Ороша Віщого і виїхав у чисте поле, у широке роздолля.
Зійшлися вони так сильно, що коні сіли на задні ноги, а богатирі жоден одного не поранили. Повернули коней, роз'їхалися і знову стали зближатися.
"На вигляд зовсім юнак, а нікому не поступиться силою та бойовою спритністю", - подумав Єруслан Лазарович.
Коли зійшлися вдруге, знову зіткнулися мечами, Єруслан Лазарович ударив з такою силою, що поєдинщик не втримався в сідлі і впав з коня на сиру землю. А Орош Віщий одразу ступив йому на груди. Глянув Єруслан Лазарович на богатиря і помітив - щось блиснуло у юнака на руці. Ще раз поглянув, впізнав свій перстень, і спало йому на думку: "Чи не син це мій?" Запитує:
- Скажи, якого ти роду-племені, як тебе звуть, як по батькові величають?
- Якби мій кінь ступив тобі на груди, я б не став розпитувати тебе ні про рід, ні про плем'я, ні про батька, ні про матір, а одрубав би голову!
- Не хочу я твого молодого життя губити, - промовив Єруслан Лазарович. - Тільки скажи, хто твої батьки і як тебе звати?
- Моя мати - Марфа Вахраміївна, а батько - славний могутній богатир Єруслан Лазарович. Мене звуть Єруслан Єрусланович.
Єруслан Лазарович одразу з коня на землю зіскочив, підняв молодого витязя, міцно обійняв і каже:
- Ось як ми зустрілися, мій сину дорогий! А скільки тобі років?
- Мені минуло сім років, восьмий пішов. Захотілося тебе знайти. І ось як довелося зустрітися.
"Як же так? - подумав Єруслан Лазарович. - Гостював я в Дівочому царстві всього тиждень з невеликим, а синові вже восьмий рік пішов?"
Потім сказав:
- Поїдемо швидше, сину дорогий, у Вахрамієве царство.
Сіли на коней і поїхали додому.
Було багато радості, коли Марфа Вахраміївна і цар Вахрамій зустріли богатирів. Влаштував цар Вахрамій бенкет на весь світ. А коли відгуляли, він сказав:
- Слухай, Єруслан Лазарович, зяте мій любий, став я старий, зовсім одоліли мене хвороби та немочі. Ставай на престол і прав царством, а я на спокої буду вік доживати!
- Так-то воно так, - відповів Єруслан Лазарович, - по білому світу я наїздився, з списом довгомірним та мечем-кладенцем натішився, і царством правити згоден. Тільки є в мене турбота: про батька з матір'ю нічого не знаю. Побачити хочеться, та від царських справ недосуд туди їхати.
- Про те сумувати-журитись не варто, - Вахрамій каже, - є в тебе тепер заміна. Єруслан Єрусланович поїде до Картаусового королівства, поклон відвезе та й у гості їх до нас запросить.
І ось заступив на престол Єруслан Лазарович, а Єруслан Єрусланович поїхав до Картаусового королівства.
Чи багато, чи мало часу минуло, повернувся Єруслан Єрусланович додому, а з ним приїхали і батьки Єруслана Лазаровича.
На радощах влаштували бенкет на весь світ. Я на тому бенкеті був, мед та пиво пив, про все це дізнався та й розповів.
Інші казки
