Ферн-денський брауні

Колись у Шотландії водилося багато брауні. Брауні — це начебто домові, але живуть не в будинках і не на подвір’ях людей, а самі по собі, десь поблизу людського житла. Багато розповідають казок про брауні з Бодсбека та брауні з Бледнока, але найкраща — це казка про брауні з Ферн-Дена.

"Ферн-Ден" означає "Папоротевий яр". Так називалася одна ферма, тому що стояла вона в кінці яру, де буйно росли папороті. Саме через цей яр треба було пройти, щоб потрапити на ферму.

Ходили чутки, ніби в яру живе брауні. Вдень він не з’являвся, а вночі люди іноді бачили, як він безшумно, наче потворна тінь, крадеться від дерева до дерева, намагаючись, щоб його не помітили. Але він ніколи нікому не шкодив.

Адже всі брауні, якщо їх не ображають, не лише не шкодять людям, але навіть всяко намагаються допомогти тим, хто потребує допомоги. Фермер, господар Ферн-Дена, часто говорив, що прямо не знає, як би впорався без свого брауні. Адже якщо на фермі була термінова робота, скажімо, якщо треба було обмолотити та провіяти жито, або зсипати зерно в мішки, або зібрати ріпу, або випрати білизну, збити масло, прополоти город — на допомогу приходив брауні. Господарям ферми варто було лише, відходячи до сну, розчинити двері в комору, або в молочарню, або в сарайчик, куди складали ріпу, та поставити на поріг чашку з парним молоком — брауні на вечерю, і коли вони вранці прокидалися, чашка виявлялася порожньою, а вся робота на фермі закінченою. І все було зроблено навіть краще, ніж зробили б люди. Усі знали, який цей брауні лагідний і незлобливий, але всі чомусь його боялися. Коли люди поверталися додому з церкви чи з базару, вони навіть вночі робили крюк милі дві, лише б не йти через яр — так їм було страшно побачити брауні навіть здалеку. Втім, боялися його не всі. Дружина фермера сама була така добра й привітна, що не боялася нічого на світі. Коли їй треба було поставити за поріг чашку молока брауні на вечерю, вона наливала в неї найгустіше, жирне молоко та ще додавала до нього повну ложку вершків.

— Брауні на нас старанно працює, — говорила вона, — а платні не просить. Значить, ми повинні частувати його якнайкраще.

І ось одного вечора фермерша раптом захворіла, та так тяжко, що всі боялися, як би вона не померла. Чоловік її дуже занепокоївся, та й слуги теж, — адже вона була добра господиня, і вони любили її, як рідну матір. Але всі вони були люди молоді, у хворобах нічого не розуміли, а тому говорили, що треба б викликати досвідчену стару знахарку, що жила за сім миль від ферми на іншому березі річки.

Але кому за нею поїхати? Ось питання! Наближалася північ, темрява була непроглядна, шлях до дому знахарки пролягав через яр, а там, чого доброго, можна було зустріти брауні, якого всі боялися. І ніхто на фермі не знав, що той, кого всі вони так бояться, стоїть зараз за кухонними дверима.

Це був крихітний волохатий потворка з довгою бородою, червоними повіками, широкими плоскими ступнями — точнісінько жабячі лапи — і довжелезними руками, що сягали до землі, навіть якщо він стояв прямо.

Брауні в тривозі прислухався до розмови на кухні. Того вечора він, як завжди, вийшов із таємної нори в яру, щоб дізнатися, чи немає роботи на фермі, і випити свою чашку молока. І тут він побачив, що вхідні двері будинку не замкнені, а у вікнах горить світло, і здогадався, що на фермі щось не так.

Адже в такий пізній час там завжди було темно й тихо. Ну, він і прокрася на ґанок дізнатися, що сталося. І ось він почув із розмови слуг, що фермерша захворіла. Тут серце в нього впало — адже фермершу він сильно любив, бо вона завжди була добра до нього. І він дуже розсердився, коли зрозумів, що ці боягузи не наважуються поїхати за знахаркою, бо бояться його, брауні.

— Дурні, недоумки, дурні! — пробурмотів він і тупнув широкою потворною ногою. — Ніби я кинуся їх кусати, як тільки зустріну! Ех, якби вони тільки знали, як я намагаюся не попадатися їм на очі, вони б не несли такої дурниці. Але гаяти час не можна. Інакше господиня може померти. Доведеться, мабуть, мені самому поїхати за знахаркою.

Тут брауні підняв руку, зняв із цвяха темний плащ фермера і накинув його собі на голову. Він добре загорнув у плащ своє незграбне тіло, потім побіг у стайню, а там осідлав і взнуздав найшвидшу з коней. Потім повів коня до дверей і вліз на нього.

— Ну, якщо ти завжди бігаєш швидко, то зараз біжи ще швидше! — сказав він.

І кінь ніби зрозумів його. Він тихенько заірзав, заворушив вухами, потім ринув у темряву, як стріла, випущена з лука. Ніколи ще він не біг так швидко, і незабаром брауні зупинив його біля домика старої знахарки. Вона міцно спала. Але брауні застукав у вікно, і тут же у вікні показався білий нічний чепчик. Стара притулилася обличчям до скла.

— Хто там? — запитала вона.

Брауні нахилився і промовив своїм глухим басом:

— Швидше збирайся, тітко! Треба врятувати життя господині Ферн-Дена. На фермі її нікому лікувати, там лише дурні служниці.

— Але як же я туди потраплю? — із занепокоєнням запитала стара. — За мною прислали віз?

— Ні, віз не прислали, — відповів брауні. — Сідай мені за спину і міцно тримайся за мене. Я тебе довезу до Ферн-Дена цілою і неушкодженою.

Він не просто говорив, а наказував, і стара не посміла ослухатися. До того ж у молодості вона не раз так їздила верхи, за спиною у якогось вершника. Вона одяглася і вийшла з дому. Потім стала на камінь, що лежав біля порога, влізла на коня і сіла, міцно обхопивши незнайомця в темному плащі. Вони жодним словом не перекинулися, поки не під’їхали до яру. Тут старій стало моторошно.

— Як гадаєте, нам тут не зустрінеться брауні? — боязко запитала вона. — Не хочеться мені його бачити! Люди кажуть, що зустріч з ним не до добра.

Її супутник засміявся якимось дивним сміхом.

— Не хвилюйся і не неси дурниць, — сказав він. — Ти боїшся зустріти потвору. Але нічого потворнішого за того, хто зараз сидить з тобою на коні, ти не побачиш. За це я ручаюся!

— Ну, тоді все добре і гаразд! — відповіла стара зі зітханням полегшення. — Хоч я і не бачила вашого обличчя, але знаю, що ви людина добра, якщо заспокоюєте бідну старушку.

Більше вона жодного слова не вимовила, поки вони не проїхали весь яр і кінь не вбіг у двір ферми. Тут вершник зліз, простягнув свої сильні довгі руки і обережно зсадив стару. І раптом з нього зісковзнув плащ, і стара побачила, що її супутник — потворка з коротким широким тулубом і потворними руками та ногами.

— Та хто ж ви такий? — запитала вона, вдивляючись у його обличчя при світлі займається зорі. — Чому у вас очі як миски? І що це у вас за ступні? Занадто вже вони великі! Та й на жабячі лапи схожі.

Крихітний потворка засміявся.

— Я багато миль пройшов пішки в молоді роки. А кажуть, хто багато ходить, у того ступні розшльопані, — відповів він. — Але ти, тітко, не марнуй часу даремно. Іди в будинок. А якщо хтось тебе запитає, як ти добралася сюди так швидко, скажи, що люди, мовляв, за мною не приїхали, ну і довелося мені сидіти за спиною у брауні з Ферн-Дена!

↑ Догори

Ферн-денський брауні

Інші казки